На коні вороному - Самчук Улас
Кожне Боже літо відправляв він дві валки, що найменше возів на двадцять кожна, одну на Дін за рибою, а другу в Крим за сіллю".
Але не було давно, дуже давно. Того чумака Романа давно нема в живих, а його діти чи навіть внуки, якщо вони такі були, напевно були розкуркулені, а то й вивезені на Сибір. А самий Крюків виглядав не дуже показно. Колись це був знаний козацький перевіз, а тепер тут був залізничий міст важливого значення, від якого там за Дніпром, відходило дві залізничі вітки — на Полтаву та Харків і на Хорол, Ромни та Бахмач. Тепер цей залізничний міст був зірваний советами при відступі, але зарядні німці побудували на його місці дуже новенький, елегантний, дерев'яний мостик і залізничний рух невмолимо йшов далі.
А з місцевої газетки, яка виходила в Кременчуці "Дніпрова хвиля", яку мені пощастило роздобути і в якій Крюкову була присвячена ціла одна сторінка, я довідався таке: що його, якраз рік тому було "звільнено", що він "міняє своє обличчя", що там "працюють вже зруйновані підприємства", що великими успіхами користається очолюване Іванченком споживче товариство, як також там "зростає культурне життя. Клюб ім. Винниченка, що був занедбаний — відбудований. Крім кіно-картин, що демонструються регулярно, при клюбі працюють гуртки художньої самодіяльності!. Драматичний гурток, під керівництвом пана Федоренка, вже показав працюючим ряд постановок: "Наталка Полтавка", "Сватання на Гончарівці" та інші. До складу драматичного гуртка входять 36 молодих хлопців і дівчат. Музичний гурток дає щонеділі хороші концерти з української народної пісні".
А також працює в Крюкові на 60 ліжок лікарня і медична клініка. І ще до того, там оселилася німецька шляхобуді-вельна фірма "Емлер", що "з допомогою українців взялася відбудовувати старі шляхи та будувати нові. Вже підходить до кінця будівництво цілком нового шосейного шляху Крю-ків-Олександрія. Незабаром почнуться роботи по настеленню шляху Крюків-Дніпропетровськ. Мости і кладки відбудовано також"...
І ще зазначалося, що "українські діти підуть до шкіл", що "провадиться облік дітей і підбір учительського складу". Повідомлялося також, що "збільшується населення міста. Перепис населення, що був переведений за перших днів вступу німецьких військ, показував, що в місті залишилось тільки 12.000 мешканців з 22.000, що було до війни. Тепер населення з кожним днем збільшується. Насьогодні місто налічує 15.000 мешканців, з яких майже всі українці". Говорилося і про народження дітей. "Якщо раніше в рік народжувалось пересічно 400 дітей, то зараз тільки за останнє півріччя народилось 316 громадян звільненої України., Теж саме можна сказати сказати про одруження. Міський ЗАГС зареєстрував вже 81 шлюбів"...
Ось аж скільки було в тій газеті про тодішній Крюків. На жаль, ближче я не міг його бачити, я лиш тримався станції, при чому тут же надворі, під ранішнім сонцем, поголився біля помпи і не бачучи ніде ніякого буфету, також тут же біля помпи, по чумацьки, поснідав зі своїх власних харчових запасів. А опісля, біля восьмої години мені нарешті пощастило пов'язатися з Вайсом телефоном, який привітав мене бурхливо і тут же зараз полагодив усі мої перепусткові справи через Дніпро. А тому, що не було ніде ніяких інших транс-портових можливостей, крім моїх власних ніг, тому й не надумуючись, я їх негайно використав і почимчикував дорогою гень до Дніпра, показав там вартовому свою перепустку і пішов просто новеньким дерев'яним мостом назустріч лівого берега. То це ж вже он там Полтавщина. "Видно шляхи полтавськії і саму Полтаву". Ні, покищо видно лишень Кременчук .— захований в зелень, над яким домінує баня собору... А ось, направо й наліво Дніпро-Славута з його широким плесом спокійної течії. Нарешті, нарешті... Переходжу його з почуттям вийняткового зворушення, як це завжди траплялося зі мною, коли переживалось щось надзвичайне. І я був вдячний долі, що я міг переходити перший раз Дніпро отакою спокійною, легкою ходою і мати час на розглядини та роздуми. Я пригадав тоді свій перший перехід Висли 1927 року. Це було в Кракові. Я марширував у шерегах польського військового відділу в напрямку заходу. І пригадував мої тодішні думки: чому я не марширую в рядах українського війська і чому не через Дніпро? І чи побачу я коли Дніпро взагалі? Це питання переслідувало мене цілі п'ятнадцять років. І ось я бачу Дніпро. Але перед тим я мусів бачити Вислу, Одру, Шпре, Ельбу, Рейн, Сену, Тирб, Волтаву, Дунай... І чи думав я коли бачити Дніпро у такому ось вигляді? Ось при вході і виході цього мосту стоять вартові у темно-сірих уніформах і сталевих шоломах такі недопасовані до цього широкого простору, біля мене раз ураз проїжджають темно-сірі машини із знаками ¥Н,або ¥Ь, а там далі працюють ось люди у пімятих уніформах совєтських вояків, які нас-телюють на мосту ще одну верству дощок і заливають шпарини асфальтом. Як це все дивно... І не реально. Якась примха історії. Вдивляюсь у химерну сплетінку риштовання, що підтримує цю довжелезну конструкцію над цією рікою і чомусь пригадується Юлій Цезар, що казав перекидати мости через Рейн. А разом пригадуються довгошиї веслярники, що прокладали "путь од варяг у греки", або то тяжкі дуби чубатих, довговусих запорожців. Гень аж до до тієї парадної ладьї, що нею пропливала вниз цими водами "Катерина вража мати", яка "степ широкий, край веселий та й занапастила" .
Ця дорога, через цю ріку, забирає яких двадцять хвилин ходи, а далі вже лівий, місцями обшитий камінем берег і саме місто, яке не було пошкоджене війною, але, як і всі міста совєтського типу, було пошкоджене і занедбане часом і умовами. Зачовгані, заялозені, задрипані будови і речі, ніде нічого нового... Аж зло бере. Голотсько-пролетарський дух, стиль, кольор і навіть запах згущеною сугою позначав всі речі. Воістину це були генії і вийняткові невражливці на гарне, що умудрялися доводити свої власні оселі і домашні огнища до таких страхітливих занедбань. Пригадується вірш Рильського, що його занотовує у своєму щоденнику Любченко, написаний в грудні 1940 року, коли вони обидва їздили на літературний виступ до Конотопу і оселилися в готелі Міськради.
Хоч ми в Европі В найкращій із її країн, Але фактично — в Конотопі, Що мучить нас, як сучий син. Нема ні їсти, ані пити, І навіть — соромно сказать, — Півдня доводиться ходити, Щоби природі дань віддать. Нема дістати де й окропу, Аж навіть згадується "мать"... О, швидше б з цього Конотопу Нам, друже, рифму показать!
Щось подібне, Максиме Тадейовичу, хотілося сказати і про Кременчук, лишень мені здавалося, що це не було б по адресі. Бо при чому тут, як кажуть, старі кальоші. Колись це могло бути не погане місто. Ці конотопські, евентуально кременчуцькі, порядки я відписую просто на конто їх спри-чинників — Карлу Марксові та Володимиру Ільїчу. А до того ще й тому, що ото "із-за гір, та з-за високих сизокрил орел летить"... І цілій їх системі думання, й діяння, відчування, хотіння. Так ті генії відчували і розуміли право, правду, естетику людську природу і закони життя. Вони так бачили дійсність і за це зводили світові чвари. Щоб Конотоп так виглядав, як його бачив Рильський, треба було зробити революцію, вимордувати мільйони людей і обернути цілу країну у велетенську масу жеброти. І бути з цього настільки вдоволеними, що коли ви скажете їм, що це погано — вас покарають і оголосять ворогом народу.
Але ось Дніпро був за мною, тепер моїм завданням знайти уряд пропаганди, я покрутившись різними вуличками, його знайшов і знаходився він у невеликому одноповерховому будинку старовинного типу не пам'ятаю вже на якій вулиці. Зустріч з Вайсом була радісна і не дивлячись на недільний день, ввесь цей уряд був зайнятий працею. За столиками сиділи різні люди, деякі у військових уніформах і між ними я зустрів свого знайомого, родом з Галичини, Івана Костюка. І познайомився з одним добродієм, невеликого росту, округлого обличчя, в старомодних окулярах, якого представив Вайс, як професора Віктора Петрова. Ба-ба-ба! Хто це Віктор Петров? Чекайте, чекайте. Здається, це ім'я мені згадував Маланюк. Ще колись, бувало, в Празі. У концепції з такими іменами, як Ніковський, Зеров, Єфремов... І з такими видавництвами, як "Сяйво", як "Книгоспілка". І, здається, він був знаний не лишень, як письменник, а й науковець, археолог і етнограф. Хоча його повість "Дівчина з ведмедиком", була більше знаною у нашому буржуазно-націоналістичному заході, ніж всі його інші професії.
А Вайс виглядав добре, мав іншу нову уніформу і займався дуже своєрідним ділом. Він малював білою, привезеною аж з Німеччини, барвою двері свого кабінету. Що це? Що це? А, — відповідав він — я цю роботу дуже добре знаю. І дивіться... — він показував на стіни уряду, які були недавно, свіжо, чистенько помальовані блідо-рожевою барвою... І на них були розвішані карти, діяграми, плякати. А саме умеб-льовання виглядало досить різношерстно. Столи, стільці і шафки були різного вигляду і за віком належали ще, мабуть, до доби царської.
Після Вайса я цілковито потрапив під зверхність Віктора Платоновича Петрова... І першим його місійним завданням було примістити мене до якогось мешкання, де б я міг схилити свою тяжку, невиспану голову. Дві доби в переповненому потязі і гаряча погода давали себе знати... Але мої перші знайомства з мешканнями Кременчука не були аж надто приязні, хоча зовсім у стилі і дусі Марксо-Ленінської політики. Ми забрели з Петровим гень на край міста, дійшли до якогось старовинного, двоповерхового будинку, що стояв на якомусь вигоні з дуже прикметними балькончиками, з яких входилось до його мешкань, я дістав невеличку кімнатку із залізним ліжком, прикритим стареньким, латаним, але чистеньким білим покривалом... Все виглядало дуже гаразд, я збирався негайно віддати себе під опіку бога Орфея, але коли ліг, то майже відразу відчув гострі дотики відомих сот-ворінь, званих всенародньо клопами, а по-українському блощицями. Що мав робити? В кожному разі не спати. І ніяково було признаватися моїм добрим господарям з моїм лихом, тим більше, що вони проявили стільки старання, щоб мені було у них вигідно і, можливо, для них ці маленькі сотво-ріння не являються аж такими грізними потворами, щоб звертати на них аж таку увагу.
