На коні вороному - Самчук Улас
Про це дуже драматично, аж до відомого гоголівського "сміху крізь сльози", свідчить герой комедії Миколи Куліша, спеціяльно для цього написаної "Мина Мазайло", який на спілку з своєю "тьо-тьою Мотьою" з Курська, не тільки не думає здавати своїх "общерусскіх" позицій, а навіть намагається позбавитись свого древнього прізвища Мазайло і змінити його на Мазє-
НІН, Щоб буЛО, ЯК ЄСЄНІН. —■■І ' ЧГї-і.чСГЛ •. . ' ' ■ '"
А ось їх алярмуючий діялог з приводу найбільшої трагедії їх імперіяльної предомінантности: "ТЬОТЯ. — Я бачу, я розумію, але що то у вас на вокзалі робиться? — Аж скрикнула тьотя, та таким голосом, що всі, навіть Мокій затривожились. Мати з переляку перепитала: — А що? ТЬОТЯ: — І ви тут сидите і не знаєте? МАЗАЙЛО: — Та що таке? ТЬОТЯ:
— Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано?
— Ні... ТЬОТЯ: — Не бачили, не читали? Харків — написано. Тільки що під'їхала до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: Харків. Дивлюсь — не Харков, а Харків! Нащо, питаю, навіщо ви нам іспортілі город?".
Отаке то діялось з тьотьою Матьою, що її гаслом було: "По-моєму, гораздо пріятнєс бить ізнасілованой, нєжєлі ук-раїнізованой".
Три дні за рядом, переповнений Харківський Міський театр реготався з Мини Мазайла та його тьоті, представлений на позорище публіки режисером Лесем Курбасом. Але на четвертий день комедію раптом знято з постановки. Увага, увага! Можливо Микола Куліш, пишучи цю комедію, опустив з виду грізний факт, що за тією тьотьою Мотьою ховається варварська карикатура леді Макбет, а за ' Мазайлом еманація хахлацького Гамлета. А сама комедія, це по суті трагедія однаково, як України, так і цілого комплексу Московії, бо в цьому таїться ахілесова п'ята того дивовожного феномену. А тому увага! Курська тьотя Мотя не розуміє гумору. Вона помститься засобами гідними її диявольської подоби.
І сталося. Не минуло й року, як у тому ж театрі, в якому з таким успіхом промайнула там фатальна finita la corn-media "Мина Мазайло", відогралася садистична дія новітньої історії України, так званого суду над учасниками організації Спілки Визволення України, в якому підсудними були сорок п'ять представників елітарної інтелігенції народу українського, яка скінчилася стратою тринадцятьох її членів, а решту з них було ув'язнено, або заслано на різні довготривалі терміни.
А до того було проріджено на три чверті українських діячів літератури, театру, науки, а владу YPCP розгромлено до основ. Хвильовий застрелився, Скрипник застрелився, як також застрелився Панас Любченко, той самий, що грав жалюгідну ролю обвинувача в інсценізації трагедії СВУ. Розу-мієтея, шо в тому голокості зник також безслідно і автор "Мина Мазайло" — Микола Куліш, як також її режисер Лесь Курбас. Разом з цілим його "Березолем".
Тьотя Мотя мала всі підстави торжествувати, не турбуючись ніякими виснівками майбутньої історії.
*) Хоча це може бути й не так. В "Путівнику" для Харкова, виданому 1958 року, говориться: "Значне місце в учбовій програмі шкіл Харкова
А рештки розгромленої влади YPCP, яка так "іспортіла нам город", 1934-го року вигнано з Харкова взагалі, а його самого, після драпіжних років універсальної голодівки, віддано назад на поспас найбезогляднішої русифікації, звідки вигнано всі ознаки українства, за вийнятком фатального "Харків" на вокзалі і осиротілої, бронзової фігури Шевченка з його Катериною на площі імені... Дзержинського... З тим переконанням, що її вже так забронзовано і так знечулено, що великої шкоди від неї бути не може.*)
Ось до такого Харкова, з такою свідомістю і з такими думками я їхав того серпневого дня 1942-го року. З великим напруженням й зацікавленням, як саме те місто виглядає... І вже здалека відчувалося, що це має бути щось більшого. Більше будиночків, критих бляхою, густіші оселі, більше садів. Потяг йде швидше хвилястою рівниною здовж долини, висадженої овочевими деревами. V думці я гордий цією землею, вона гарна, родюча і щедра. Ось зліва взгір'я, всипане будиночками і втикане тополями в перемішку з фабричними димарами. Це вже передмістя... Ще далі п'ятнадцять-двад-цять хвилин і саме місто.
Потяг поволі підсувається під вокзал і зупиняється. "Шарков", — вимовляють це німці. І все це тепер руїна. Справа, зліва, над головою. Уламки бетону, заліза, каміння, цегли, дерева, скла. Кусні меблів, окремі літери написів. Не так давно тут ще рвався динаміт й бушував огонь. Залишки стін все ще виглядають, мов грінки, підсмажені, а бетон сходів нагадує кістку, яку гризли собаки.
При виході з вокзалу, зліва масивний будинок гнідої бар-
ви стилю модерн з пів написом "Пошт " — а решта літер
"амт" відпало і так він стоїть. А далі вулицею відомі "Укр-харчпромторги" цілі й не торкнуті динамітом.
Передвечірні години, вулиці рухливі, на хідниках повно народу, на бруках повно машин. Враження великого, ділового середовища, нашвидко відкриті комісові крамниці торгують метко і, здається, відмінно від Києва, де темпо руху видається повільнішим. На третьому році війни, ви несподівано аж у Харкові бачите ковбасні із справжніми ковбасами, що висять по стінах, мов коралі і ви можете їх за певну в'язку совєтських (тут все ще гуляють совєтські) карбованців купити без ніяких карток. І бачите навіть сало... Ха-ха! Українське сало! І навіть зрідка масло. І повно-повнісінько пар-фум і мила "Теже", "Украинская Ночь". І лімонад, лімонад, лімонад... І навіть пиво.
Але й ціни. Це ж треба міхи карбованців, щоб за обід платити сотню цієї валюти і не дивлячись на це, вже здалека видно повні-повнісінькі ресторани веселих харків'ян і харків'янок, зайнятих поїданням вечері.
займають російська мова і російська література. Там працює понад 600 вчителів російської мови і літератури. Літи українців, як і діти інших народів, з великою любов'ю вивчають мову і літературу російського народу, геніяльні твори Олександра Пушкіна, Льва Толстого, Антона Чехова, Максима Горкого"... З цього видно, що Харкіів все ще українсько живий. І крім КІ'Б, треба цілої армії русифікаторів, щоб втримати його в формі.
А я, мандруючи широкою вулицею з наплечником, виглядаю, як одинокий турист на ціле місто, а до того ще й з фо-то-апаратом начерезпліч. І що це далебі за такий дивний тип тут появився,... Що раз-ураз зупиняється і витріщує на все очі, ніби він упав з хмари. Але й на нього також витрі-щують очі. Його також ра-ураз зупиняють харків'янки з тими самими запитами: — Нє нужно лі вам квартіри? — А він, звичайно, посміхався і дякував. "Нє нужно. Спасіба". А їх вигляд вказував, що вони не належать до тих, що сидять в ресторанах і поїдають обіди за сто карбованців. І вони торгують чим можуть і що мають. Нужда, звичайнісінька гола нужда, виганяє цих бідних людей на ці вулиці шукати життя.
Я прямую далі і моїм завданням було знайти Сердюків-ський перевулок, де під числом 7 мала бути редакція газети "Нова Україна". Прямував пішки, бо візників не зустрічалося, а до того мені вельми цікаво пройтися отак помаленьку і все бачити на досяг руки. Сердюківський перевулок не легко знайти, його пам'ятають не так багато людей, але все таки язик доводив і до Києва, а не тільки до Сердюківського перевулку. "Нова Україна" знайдена, це був вже час пізній, робота в редакції кінчалася, але мені пощастило застати там ще двох молодих працівників, які зустріли мене дуже приязно, після того, як тільки ми познайомились. Редакція містилася в приміщенню, де за старих часів містилася редакція "Вістей ВУЦВК". Де ще працював Блакитний і де жив Тичина. Приміщення ожиле, старовинного вигляду і досить просторе. А щодо "Нової України", то вона видалась мені досить бідною. Невеликий листок на дві сторінки із зазначенням "щоденний часопис", заповнений самими звідомленнями з фронтів та невеликим додатком місцевих вістей і деякими випадковими статтями. І з тиражем 25.000, що на таке місто, як Харків, був зникаюче малим. Тим більше, що це був одинокий періодичний друкований часопис.
Відповідальним редактором цієї публікації був Всеволод Царинник, з яким ми познайомились цього самого вечора і який запросив мене до себе на вечерю, де я познайомився також з його дружиною Софією Шадківською, що була також співредакторкою газети. Тут я зустрів не лишень приємне товариство цікавих людей, не тільки мав можливість вечеряти за родинним столом, але також я дістав запрошення залишитись тут на кватирі, з чого я охоче скористався, Царинники були дуже уважними, приємними людьми, ми одразу нав'язали дуже живий і приязний контакт, а також вони займали мешкання на п'ять кімнат, що на тутешні умови було певним люксусом... З чого я також мав нагоду скористатися... Байдуже, що не всі ще кімнати були як слід мебльовані, як також байдуже, що тут недавно була проведена генеральна кампанія проти відомих клопів, залишених тут попередніми мешканцями в незчислимій кількості, яка все ще не дала абсолютно вдовольнючих результатів.
А тому, приміщуючи мене наніч в окремій, майже порожній кімнаті, мої гостителі пояснили мені загальну ситуацію їх люксусового мешкання і щоб ^забезпечити мене від можливих атак тих недобитих нічних агресорів, вони поставили мос ліжко посеред кімнати і обсипали його довкруги якимсь смертельним порошком, спорудивши оборонний вал на зразок старовинних фортець.
Одначе і ці розпачливі заходи не дали бажаного ефекту. Харківські клопи вийнятково винахідливі. Коли їм заступили дорогу наземних рейдів непрохідним валом лінії Мажіно, вони негайно з піхоти переключились на летунство і почали бомбардувати мене від стелі, з повітря, на подобу японських каміказі. Що примушувало мене постійно зводити тривогу, світити світло й починати розшуки за тими вредними диверсантами. І бути весь час у стані воєнного поготівля. Марнуючи призначений для відпочинку час.
Та не дивлячись на це, перебування у цій гостинній родині було для мене приємне, і цікаве, і корисне, і повчальне. Отаборившись тут у самому центрі міста (не пригадую вже вулиці), я почав завзятющу диверсію на Харків. Доля дозволила мені так небагато для цього днів, що я мусів використати їх до останньої секунди. Першого дня я віднайшов Бернарда Паєра і ми зустрілися в одному ресторані, де познайомились і обговорили всі наші видавничі справи.
