На коні вороному - Самчук Улас
Цікава, великої інтелігенції й культури людина. Він прибув сюди просто з окупованої Франції і його завданням було спостерігати й робити оцінку загального психологічного наставлення окупованої території. Бачити зблизька людей і намагатися зрозуміти їх мораль, силу духа і спроможності інтелекту, їдучи сюди, він мав приблизне уявлення про якість тутешнього суспільства. Сирі, недоформлені інтелекти, з яких можна ліпити, як з воску, різні проекції різних плянувань і різних задумів, але приїхавши сюди, він мусів в де чому свою думку змінити. Це суспільство, це вислід розпочатого і ще не скінченого цезаристичного, імперіяльного формування, а це значило кінець політики глузду і політики капіталу. Бо "як тільки приходить епоха імперіяльности, тоді вже нема більше політичних проблем. Народ живе потенціяльно і справляється з ситуацією, яка вже існує, силами, які ще має", — каже про це Освальд Шпенглер. Починає переважати сила крови, сила тіла — шлунок, секс, насолода. Мораль переходить в амораль, принцип й засади в спекуляцію.
Чи положення в Харкові відповідало такій ситуації?
Тут люди говорять імперіяльною мовою з цезаристичними тенденціями, але вони не конче намагатимуться бути росіянами. Вони можуть так само легко стати німцями, англійцями, американцями. Село поза Харковом ще, можливо, хотіло б вернутися до України, але Харків уже загубив ці амбіції і став "всьо равно", "Убі патрія, убі бене". Деякий час його підогрі-вала прігмха "визволення пролетаріяту", але тепер це минуло і стало лишень докучливим забобоном, що його варто б замінити на добру кавярню, на цигарку, на "хліб і видовище".
Чи це відповідало б цезаристичним намірам вождя герма-нів Гітлера? До певної міри... Совєти побігли на схід, мов зграя наляканих зайців... Але вони зупинилися. За тодішніми звідомленнями головного командування "в районі долішньої течії Кубані", "в районі скелястих підніж Кавказу", "в районі між Волгою і Доном", "в районі північного заходу від Ста-лінграду", "в районі південного сходу від Ржева". Це та лінія, до якої можна було розтягнути сили агресії, але що буде далі — сказати годі. Наприклад, космополітичний Харків вже повертає свої флюгері з наміром перевтілитись на запальних патріотів "родіни", відчуваючи зміну тиснення високих атмосфер, а "Нова Україна" раз-ураз приносить відомості, що десь там за горами, за морями, за океанами збираються грізні хмари з блискавками і громами, які сьогодні-завтра готові рухнути зо всією фурією на голову Третього Райху.
Це тема нашої розмови з Паєром, дармащо не конче цими словами висказана. Наша мова обережна й дипльоматич-на, ми оминаємо гострі кути, а слова вибираємо без поспіху. І це забрало нам добрих пару годин.
А після цієї зустрічі — йду полювати за враженнями Харкова. Йду сам. Так найкраще. Маю свій власний кут бачення явищ і прошу мені не перешкоджати. "Харків, Харків! Де твоє обличчя?" Йду його шукати на його вулицях... Тевелева, Сумській, Дзержинського, Пушкінській, Чернишевського. Так. У Харкові годі шукати України і навіть Слобожанської. Це не є місто "Сердешної Оксани", "Конотопської відьми", чи "Сватання на Гончарівці". Від Квітки-Основ'яненка тут не залишилось нічого. Харків виріс на біржі й мільйонах і в ньому втопились і Основа, і Гончарівка, їх мова, їх думання. У Харкові працювало чимало українських людей науки, артиз-му, письменства, але вони губилися в океані російщини непомітно. Україна типу полтавця Петлюри гостювала тут всього кілька місяців, бо вже в грудні 1917 року сюди увірвалися російські загони, які оселилися тут на постійно.
Розуміється, що Харків не є, ані Тула, ані Рязань, ані
Орел, але він не є також ані Полтава, ані Київ. Це щось, як
Одеса над Чорним морем — своєрідний гебрид банків, біржі
й комерції. . 0-;.,ч .
З великою фурією і певним фасоном накинулась було на Харків Україна тилу Хвильовий-Скрипник. Між роками 1924 і 1934 з Харкова видушено більше України, ніж за всю його історію. На його пушкінських вулицях появились знічев'я шевченківські аргонавти, деміурги, які з нічого почали творити міт, історію і дійсність зовсім небувалого тут типу. "Українська національна проблема тепер це вже не тільки справа літератури, музики, співу, танків, викладання лекцій, а культура Дніпрельстану, домен Донбасу, державної економіки в цілому", — говорив і писав про це комуніст-чекіст і поплеч-ник Леніна М. Скрипник, який над кожною головою кожного русотяпського бюрократа в Харкові повісив напис: "Говорити по українському!'
За таку поведінку Скрипник мусів увігнати собі в лоб кулю, а Україні взагалі коштувало це кілька тисяч жертв передової інтелігенції, але це був жест, що його не випалить з історії України ніяка Москва ніяким розпаленим залізом. Це був експеримент-доказ, що Україна дуже легко може справитись з любим Харковом, коли б до цього не втручалися чужі армії збройної сили.
За часу мого прибуття до Харкова, Україну треба було тут шукати із свічкою. На вулиці Сумській, насупроти площі з одіозним ярликом Дзержинського, стояв правда залишок України часів Скрипник-Хвильовий у вигляді бронзової фігури в кобеняку на високому постаменті з червоного граніту з незалежним володарським виразом свого суворого вусатого обличчя. Не треба підпису. За милю видно, хто це є. Він імпонує своєю поставою і своєю композицією з його шість-надцятьома додатковими фігурами, які оповідають про творчість того гіганта, між якими особливо вирізняється його Катерина на передньому пляні, що стоїть з тим московським байстрям на руках, нагадуючи — "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями". Так. Шевченко і тут відвоював собі місце. І стоїть на сторожі конаючого в спазмах денаціоналізації українського міста з надією, що воно одного разу вернеться назад до життя.
Звідсіль, від Шевченка, дорога стелиться через широку площу, де стоять кілька вигорілих кістяків, які колись звалися Будинками Промисловости і Проектів і які ми не раз могли бачити в журналах минулих років, як приклад модерного совєтського будівництва. У цьому теперішньому вигляді вони не могли вражати, але все таки вони свідчили про добрі наміри будівничих. їх будовано в пляні розбудови Харкова, як столиці, в роках 1925-29, за проектами Серафімова, Фельгера і Кравця в стилі, як тоді казали, залізо-бетонового конструктивізму з призначенням для приміщення урядів промисловости й фінансів.
Тут же побіч, зліва, стояли обгорілі кістяки комплексу будівель з назвою "Проектних організацій" і, користаючи з їх домінуючої висоти чотирнадцяти поверхів, я ризикнув забратися на самий їх верх, надіючись, що їх обгорілі сходи все ще витримають 86 кільограмів мого тягару і не проваляться вниз. І хоча це підприємство за такого гарячого дня вимагало певних зусиль, воно мені цілком оплатилося. Харків з цієї невтральної висоти, видавався мені гідним уваги, я був ним захоплений, до ліва, на південний схід, простягалися широко й далеко зелені парки, а до права^ як гляне око, на всі боки, лежало місто з його бронзово-поруділими кольорами, застиглими на синьому тлі вежами і рухливими прожилками вулиць з цілою зливою гарячого сонця, яке здавалось ллється з висот і відбризкує від поверхні дахів...
Так багато кругом простору, таке високе небо і така безодня думок, вражень і міркувань. За цей простір, за ці широти, за це небо там далі на схід провадилось найбільше змагання найбільших сил континенту, а в тому моя ось унікально-несподівана й непомітна присутність, ніби післана для того, щоб я міг з цієї висоти все це спостерігати.
Свідомість того, що я був сам один над цілим цим великим містом, що тільки там далеко внизу ходили маленькі люди і бігали маленькі машини, а тут біля мене було лиці сонце, та легкі подуви вітру, високе чисте небо і широкі краєвиди, свідомість цього наповняла мене почуттям виключного призначення на цій землі. Це було найвищою і найдальшою точкою мого бачення України в просторі її сходу. Одноразовою і неповторною. Яку дозволено мені тільки раз бачити і ніколи більше до неї не вернутися... Але гостро запам'ятати на все життя і, як дозволить моє приречення, передати це враження на пам'ятку поколінням майбутнього. Підо мною й переді мною простягалася арена, на якій недавно відогралася одна з найбільших трагедій цієї землі. Ось там далі в напрямку Шатилівки, що мерехтить в соняшній зливі, знаходиться той мурашник на п'ять поверхів з назвою "Слово", в якому одного разу містилося 63-х вибраних деміур-гів-мурах українського мистецтва в слові, барві, звуку, сцені, критиці з їх родинами, яких поволі вибирали звідти ночами і вивозили "Чорним вороном" на розстріл, на висилку, на тортури. Або он там той театр, що одного разу звався "Березіль". У якому відогралася та жаська кабалистика з назвою "суду" над Спілкою Визволення України. Поле діяльносте славетного Постишева з тисячами жертв, що його не забудуть ніякі покоління майбутнього.
Тут, на цій вигорілій будові проектів я пробув з пару годин, а опісля зійшов униз і блукав просто вулицями, оглядаючи будови, між якими особливо вразила мене моторошна споруда велетенського розміру на вулиці Чернишевсько-го, де містилося НКВД з його внутрішньою тюрмою, де, казали, згоріло живцем кілька тисяч в'язнів, яких совєти перед своєю втечею не могли вивезти, а тому просто запалили будову і вона згоріла разом зо всім тим, що її наповняло. Звичайне явище середини 20-го століття здичавілої ери, яка пролила океани крови за гасло "люби ближнього", щоб дійти до такого ось виходу з безвихідних джунглів людської не-досконалости.
У час, коли я проходив хідником здовж того вигорілого капища новітньої віри, в його вигорілих вхідних дверях на бетонових східцях сиділо кілька жінок з торбинками. Виявилось, що німці вже встигли відбудувати певну частину внутрішньої тюрми, яку почали заповняти своїми жертвами, а ті жінки принесли передачу для арештованих і чекали тут, поки їх впустять до середини.
А також ця сама вулиця Чернишевського пам'ятна ще її тим, що тут в грудні 1917 року мало місце зударення частин армії Української Народної Республіки з московськими з'єднаннями, які прийшли з півночі. Ці зударення тривали кілька тижнів і скінчилися поразкою українських бойових частин, після чого Харків підпав цілковито під контролю со-вєтів...
В протилежність до моторошних забудівель вулиці Чернишевського, Харків має затишний, ідилійний, культурний закуток Університетської гірки з її старим університетом і з прекрасним зразком української церковної архітектури XVII віку — Покровським собором.
