На коні вороному - Самчук Улас
З Полтави до Києва 353 кілометри віддалення, але їхали ми його мало не дві доби. Потяг раз-ураз зупинявся і простоював довго на місці. Я мав багато нагоди надивитися на полтавські краєвиди... Проїжджаючи попри Миргород, я міг бачити вітряки з шости-ма крилами, сади і гаї, але самого города не було видно. "Чудовий город Миргород! Яких тільки нема там побудов! І під солом'яною, і під очеретяною, і навіть під дерев'яною покрівлею" — хвалився колись Микола Гоголь, розповідаючи про своїх чудових мирогородчан Івана Івановича Перерепен-ка та Івана Никифоровича Довгочхуна. Як то вони було посварилися за гусака і ціле своє життя судилися.
Розумію, розумію. "Не той тепер Миргород... Дим-димок
від машин". Тичина, як завжди, прав. Шкодую, що я це проґавив і не заїхав туди, щоб поділити радості Тичини... Просто, з непростимого хахлатського недбальства... На жаль, тоді ще я не знав, що там жило чимало і моїх майбутніх друзів, от хоч би брати Михайло, Іван та Олекса Воскобійники, майбутні мільйонери Америки, або майбутній мій кум, та поет, та професор, та заступник голови Української Національної Ради, Микола Степаненко. Хто міг тоді таке знати. Така грізна доба. Коли наш потяг стояв на станції Миргород, попри нього раз-ураз з грюкотом проносились довжелезні потяги, навантажені танками з назвою "Тигри", які поспішали назустріч Сталін... та інших градів для смертельних зударень.
Лишали Миргород, як багато всячини і їхали далі. Ось минаємо невелику зупинку Кибинці. Чекайте, чекайте. Що це за Кибинці? Чи не ті часом, де панував колись мостивий пан міністр юстиції Дмитро Трощенський з його славетнім кріпацьким театром, що їх Панько Куліш величав "Афінами часів Гоголевого батька", де то вперше прозвучало зі сцени українське слово творчости Василя Гоголя? Так. Це ті самі Кибинці. Вони промигнули сливе непомітно... Але затямились ще з інших причин. Тут народився і жив не лише вельможний пан Трощенський, але й звичайний селянин, скажемо, Макар Ребрик зо своєю дружиною Ганною та дочками Тетяною та Галею, яких совєтська влада вигнала аж до Канади за те, що вони були добрі господарі, де ми разом з їх зятем Трохимом Ринденком та іншими зятями, внуками та правнуками створили інший "Миргород" з вулицею Кибинською в лісі канадської провінції Онтаріо, сто п'ятдесят миль на північ від Торонта. Але Кибинці Трощенського могли цього і не знати Життя є примхливе і пезбагнуте, а томг хочеться про нього щось сказати.
А тоді мій потяг їхав далі і доїхав до станції Ромадан... Перехрестя залізниць з маленьким містечком, або скорше селом, де будівлі все ще були переважно криті соломою. Була година, мабуть, третя, сонце гарно світило і гарно гріло. Заповідалось, що потяг простоїть тут години дві, а він розтягнув це на шість годин. Я, розуміється, негайно подався знайомитись з місцем і пішов навманя, куди бачать очі, повернувши на дорогу, вкриту грубою верствою доброї чорноземної пилюги, що проходила поміж двома стінами високих соняшників і кукурудзи. І, як на те, звідкілясь вирвалась до краю запорошена німецька легкова машина, яка збила таку хмару пилюги, що я мало не захлинувся. Але годі на таке зважати. Прямую далі. Ось і окремі білі хатки з відомими полтавськими віконницями під солом'яними стріхами. Біля них, звичайно, ніяких інших забудівель — наслідки діяння
"духманної доби комун" (Хвильовий). Інколи трапляються люди, переважно жінки, у підтиканих по коліна спідницях. А ось насупроти йде дівчина... Ні, ні... Не в корсетці і не в плахті, а в кохті" і "тухлях" зі стриженим волоссям.
— Добрий день, — вітаюся з нею.
— Здрастуйте, — відповідає вона і дивиться на мене пильно.
— Куди веде ця вулиця? — питаю її.
— Та от... Просто, — відповідає вона, мабуть думаючи, що я до неї залицяюся.
— Куди просто? — питаю далі.
— Ну, отак... А вам куди? — питає вона і дивиться здивовано. Такого типа вона тут напевно ще не зустрічала. Щось не тутешнє. Я посміхаюся і кажу: — Та ось іду... Я тут чужий. Хочу бачити, як виглядає ваш Ромадан.
— Ромадан отуди, — вказала вона назад. — А це присілки. Нічого тут не побачите, — сказала вона і пішла далі. Я пішов також своєю дорогою. І маю сто бажань зайти до котроїсь з тих хаток, захованих у соняшниках, які привітно моргають до мене своїми білими стінами та темними вікнами, а я все не наважуюся отак безпричинно порушити їх мовчазну, як кажуть англійці "прайвесі" (невтручання)... Але ось одна з них така, на вигляд трохи показніша, стоїть збоку... А що буде, як зайду? Прошу напитися води... Може це не буде аж таким порушенням вимог чемности... І коли я до неї наблизився — почув звідти щось, як спів. І, здається, з бпери.
Це мене ще більше заінтригувало. Стукаю до дверей. По часі вони відчиняються і на порозі бачу хлопця років зо-двад-цять. Його обличчя здивоване. Спішу пояснити, хто я такий і чого мені треба. Хлопець дозволяє мені увійти і перше, що кинулось у вічі, це долівка... Земляна, свіжо вимазана рудою глиною і притрушена сіном. А поза тим, це звичайна селянська кімната із столом в куті зліва, довгими лавицями і з дверима справа, з яких доносився той спів. Ще раз пояснюю мої наміри і хлопець запрошує мене до другої кімнати.
Там я побачив ще одного такого ж хлопця, який порався біля патефону. Ми познайомились. Виявилося, що вони обидва студенти і то Харківського Будівельного Інституту. Отже, майбутні будівельники. І їх тут тільки двоє. Питаю, що вони грають. — А, це ізвесная пєвіца Барсова, — відповідають мені. Показують пластинки. "Дєвушкі", Утьосов. Питаю, чи мають щось українське. — О, да... Канєчно. Подай там, — звернувся один до свого товариша. Той почав шукати за українськими, ми тим часом розмовляємо. Про їх інститут, їх заняття... А опісля запитав, чи вони щось читають. — О, да! Розуміється. Читаєм. Только у нас много занятій... На
читання не збуває багато часу. — Мене цікавило, що вони читали. Виявилось — Пушкіна. А ще щось цікавого? О, да. Много. Але нічого конкретного. А чи читали ви щось з українського? Да! Шевченка. А чи щось з нового? Радянського? на це нема швидкої відповіді, треба подумати. А! Читав! Вишню! Остапа Вишню! От ловкий був парень! — вирвалось в нього захоплено. Кажете був? А де він тепер? — Нєізвєсно, Пропав, — відповів той коротко.
Розмовляли і розмовляли. Переходили з. теми до теми і дійшли до справ війни. Що він, наприклад, думає про совєт-ську армію? — Подкачалі, — з місця відповів мій співрозмовник. Нємци здорово бомбілі, а наші нічерта! — Може забракло чим. Замало техніки. — Но! Техніка у нас большая... Да от нет сприту. Культури. За царя виходило краще. Тогда проти нас і французи й англічани, а все таки до Волги не дійшли...
Було видно, що в його уяві війна і революція були сплутані, але на вияснення не було часу. А чи пам"ятає він, питаю, голод? — Котрий голод? У нас тих голодів було стільки, — відповідає він. — Ну, той... 32 і 33-іх років. — О! Хто не пам'ятає. Люди мерли, як мухи. Цілі села. — А чому, питаю, був той голод? Не вродило? — Какое там — не вродило. В колектив гнали. Все забрали. До крошки, — відповів той.
Під час цього, другий хлопець, що весь час мовчав, возився з патефоном, який відмовлявся грати. Я все чекав на українські пісні, але по часі почув мелодію з "Кармен". — Кармен, — зауважив мій співрозмовник. Чи у вас там також дають "Кармен" ? — запитав він. І був вдоволений, коли я це підтвердив.
Мелодія з "Кармен" виконувалась не найгірше, але пластинка була зіграна до краю і хрипіла несамовито. Це однак нас не зневірювало. Ми плавали в атмосферах філософії "техніка у нас большая, но культури нет". Пояснення, які я не раз чув у цьому просторі. І ніяке диво. Ми щойно вилазили з ти-сячелітнього мужицтва і всі ті наші інститути були безсилі зробити з нас не лишень "студентів", але й людей певних вимог форми.
Я прогуторив з моїми ромаданськими студентами щось з годину... Не можу сказати, яке враження залишила у них моя візита, але для мене ця зустріч, з тією їх характеристикою Вишні, залишилася пам'ятною назавжди. Дуже автентичне і дуже щире.
Коли, я повернувся на станцію, мій потяг ані не думав рушати з місця. На пероні були розставлені столики і молоді дівчата в білих одягах, з червоними на грудях хрестами, видавали воякам вечерю. Бутерброди, каву й цигарки. Все бу-
ш.
ло залите сірими уніформами, скрізь чулась гортанна німецька мова. Над Ромаданом спливав м'який, теплий вечір, а опісля така ж і ніч. "Знаєте лі ви украінскую ночь"? — писав Гоголь. "Тіха украінская ночь, прекрасно небо, звйозди блещут", — захоплювався Пушкін.
А що б сказав про це Шевченко? Якраз тому сто років, як він мандрував цією "нашою не своєю" Україною, жив отам недалеко в Яготині, кохався з княжною Рєпніною і роз'їжджав по панських маєтках, шукаючи "нашої" правди. А чи знайшов? Хіба аж там у Орській кріпості, або в Кас Аралі. "Був я уторік на Україні... Скрізь був і все плакав"... "сплюндрували її москалі", — писав він своєму другові Кухаренкові. І обурювався, коли пан Лукашевич прислав до нього у мороз за тридцять верстов пішки кріпака із запрошенням, щоб той прибув до нього в гості... І щоб той кріпак приніс йому назад одразу відповідь.
Так. Це було. Але було тут і ще гірше. "Люди мерли, як мухи. Цілі села", — казав той там студент. Оповідали про вимерлі села Каленики, Сухорабівку. Оповідали про Дубчаківсь-ке повстання в березні 1919 року, після якого чекісти сплюндрували кілька сіл... А за Урал було вислано не одного Шевченка, а тисячі і тисячі його земляків. А тепер ось ті німці.
І нема навіть Кухаренка, щоб поскаржитись. Тяжко про це говорити. Нестерпно тяжко.
Десять хвилин по десятій наш потяг рушив далі на захід. Минали такі вельми привабливі зупинки, як Лубні, Гребінка, Яготин, яких я вже, на великий жаль, не міг бачити навіть здалека за темнотою. Особливо цікавили мене Лубні, про які багато наслухався від Тані, де вона провела свої дитячі, ранні дівочі роки. І де, я, здавалось, знав також кожну вулицю. А Яготин пам'ятний нам через Шевченка. Там відбувався його романтичний мезальянс з княжною Рєпніною, що нагадує щось з галерії дійства великих пристрастей серця і дає прекрасний сюжет для великої творчости літератури й кіна.
їхали цілу ніч і гень до другої години дня.
