На коні вороному - Самчук Улас
Мої приятелі Данилевичі намовляли мене вступити до гімназії в Крем'янці, де вони тоді вчилися. Але для мене це не було так просто. По-перше, це було пов'язане з чималими коштами, на які батько не охоче годився, по-друге, крем'янецька гімназія мала всього чотири старших кляси, починаючи п'ятою. Тожто я мав закінчених лишень три кляси, а за четверту треба було скласти іспити. До яких я не був приготований.
Але охота гірше неволі, як у нас казали. Мені вдалося перемогти. батька з коштами і я ризикнув, будь-що-будь, йти на іспити. І мені пощастило скласти всі предмети, за вийнят-ком алгебри й геометрії. З розпачу я мало не поповнив самогубство, але один з наших учителів, Василь Кавун, намовив мене взяти на ті предмети репетитора і по можливості скорше прийти до нього знов на переіспит. Я це зробив, міцно взявся за працю і за три тижні пройшов весь курс алгебри й геометрії за четверту клясу... І добре здав іспит. І хоч трохи спізнено, але став учнем цієї своєрідної, мішаної, безправної української гімназії з дуже своєрідними умовами свого існування, під ворожою владою, яка робила всі можливі й неможливі заходи, щоб їй пошкодити.
""" Одначе та школа із скромними можливостями праці в дуже скромному приміщенні була для мене величезним форумом і доброю лябораторією для вияву і розбудови мого інтелекту. І не тільки мого. Для більшости тих, що побирали в ній освіту. Вона робила з нас не лишень фахівців діла, але також громадян, патріотів, діячів і організаторів національного жигтя. І це треба завдячувати невтомному директорові тієї школи, Сергію Уліяновичу Міляшкевичу з його дружиною Катериною Леонтієвною, які нас не тільки вчили, але й виховували, що для нас, переважно дітей села, було особливо потрібним. З такими прекрасними учителями, як Василь Кавун, Віктор Гнажевський, Андрій Куц...
У цій школі я,було, весь поринув у вир активности. І не лишень навчання, але також життя культурно-громадського, а згодом і політичного. Мене обрано головою літературно-мистецького гуртка "Юнацтво", ми "писали вірші", ми "сходились", ми видавали журнал. Мене почали втягати до справ міста. До "Просвіти", до кооперативи і до політики. У Кре-м'янці осіло тоді чимало емігрантів зі сходу України з рядом видатних діячів різних ділянок, як Аркадій Животко, Павло Граб, Петро Трепет, Михайло Панкевич, Роман Бжеський... До них прилучилися багато з місцевих, як Борис Козубський, Семен Жук, Неофіт Кибалюк, Йосип Жиглевич, пізніше Михайло Черкавський.... І багато інших їм подібних діяльних людей. Закладались інституції, творились партії, відбувалися з'їзди, робились сходини, обговорювались справи. Появилась і політика. Спочатку це були партії, принесені сюди зі сходу, типу Соціял-революціонерів, а пізніше появився тут націоналізм типу Миколи Міхновського і Дмитра Донцова. І так воно пішло і дійшло до того, що поляки почали пищати, та переслідувати, та забороняти. Емігрантів зі сходу вигнано до Чехословаччини, місцевих арештовано, "Просвіту" зачинено, кооперацію знищено.
Для нас, молодих, не передбачалося ніяких перспектив. Ми могли скінчити нашу гімназію, але це не давало нам права вступу на вищі школи в межах Польщі. Для середньо-шкільної матури вимагалось окремих іспитів з дуже суворими вимогами. Ми намагалися шукати для себе місця поза межами Польщі. Одні з нас шукали виходу на схід, до Києва, інші знов на захід до Данцінґу, Праги, Берліну, Парижу. Куди будь, аби подалі від Польщі.
Моє співробітництво з Крем'янцем почалось драматично, але ще драматичніше скінчилося. Улітку 1924 року я втікав до Києва, на границі мене піймано і покарано пів роком в'язниці. І перервано навчання. Намагався надолужити його екстерном, але останніми іспитами прийшов час рекруцтва.
Намагався від нього звільнитися, але не пощастило. Мене рекрутовано і приділено до 16-го полку піхоти в Тарнові біля Кракова. Звідки я успішно і остаточно розпрощався з нашою мачухою Польщею, обтрусивши порох мого взуття і з наміром ніколи до неї не вертатися. Улітку, 23-го серпня 1927 року, будучи на маневрах в околицях Горішнього Шлес-ку, я залишив свій полк і перейшов границю до Німеччини. Звідки й почалося моє знайомство з цією країною, яке видалось для мене дуже корисним і дуже приязним.
Все це діялось з великим для мене ризиком, але іншої ради не було, коли хотілося оминути долю Бориса Леха, або Павлика Данилевича. Я потребував світа, простору, досвіду, знання... А головне — свободи. Щоб розвинутись і могти себе висловити.
І ось він знов той мій Крем'янець. За мого повороту, це вже треті його відвідини. На цей раз після повороту з Києва, Харкова, Полтави, Кременчука. Маючи змогу бачити й синтезувати бачене. І мені приємно ствердити, що Крем'янець був гідним місцем для мого юначого визрівання, так само, як і Дермань був щедрою колискою дитячих вражень. Ці місця сильно позначені печаттю духа давньої творчої культури і творять той клімат, в якому найкраще може розвинутись неспокійний інтелект, який чогось шукає і до чогось прагне.
На цей раз ми прибули сюди з Танею і зупинилися у Ро-щинських. З їх чудовою бабунею Струтинською, з якою Таня одразу сприятелювалася.
Загальний настрій за ці останні пару місяців тут дуже змінився. Тут господарив божевільний гебітскомісар Мюллер, який тільки про те й думав, як би погіршити життя місцевого населення. Він перезвав дикими й незрозумілими назвами вулиці міста, він зарядив збудувати для себе в селі Бережцях біля Крем'янця цілий палац. Унесений фантазіями своїх вождів і будучи людиною від природи з почуттям великої мен-шевартости, він враз уявив себе проконсулом римським і об-явив це місто з цілим його повітом, своєю приватною власністю, де він може робити, що тільки йому заманеться.
Розуміється, що місцева людність це дуже скоро збагнула і почав наростати гострий і ворожий конфлікт. Гебітскомісар почав протиакцію. Розпочав нагінку проти активних громадян міста. Змінив урядовців на всіх керівних місцях, замінивши їх всілякими покидьками, які були слухняними виконавцями всіх його несамовитих задумів.
Для Рощинських ця ситуація була особливо небезпечною. Як свідомих і активних громадян, їх переслідувано, і за поля-кв, і за совєтів, як також, у першу чергу, тепер. Комісар захотів позбавитись Рощинського, який займав становище повітового лікаря, і наказав йому виїхати до Вишнівця на посаду помічника директора невеликого районового шпиталю. Коли Рощинський відмовився — комісар загрозив йому відібранням лікарської практики взагалі. Не дивлячись на це Ро-щинські продовжували свою лікарську практику далі в Кре-м'янці, що закінчилося для них опісля великою трагедією.
Ми з Танею пробули в Крем'янці три дні. Була гарна погода. Ми ходили оглядати місто з його околицями. Там є цікаве, з часів Хмельницького, козацьке кладовище з відомою каплицею імени того гетьмана, яке ми оглянули. Нарешті ми вирішили видряпатись на Бону з її замчищем. При тому, я розповів Тані одну мою трагічну пригоду, пов'язану з цією горою. За часів моєї гімназії я належав, було, до терористичної групи, яку ми вважали клітиною Української Військової Організації (УВО) і ми плянували атентат на єпископа Дениса Валединського за те, що він погодився брати участь у святкуванні польського державного свята "3-го мая", що мало відбутися на цій горі... І виконання цього атентату припало на мою долю.
Але у мене не хватило для цього потрібної відваги і я спасував. Мій співучасник цієї справи Антін Гакен, назвав це боягузтвом, але я опісля ніколи цього не шкодував, бо це врятувало не тільки моє життя, а також доказало, що моя юнача голова все ще могла думати серед тодішнього дитячого бездумства.
Тепер на цій горі було тихо й безлюдно, довкруги роз-
гортались широкі краєвиди з виглядом на місто, що залягло
долиною. Під час Першої світової війни тут стояло кілька
гарматок, які пухкали в небо, коли над містом інколи появ-
лявся маленький австрійський літачок, не спричиняючи йо-
му ніякої шкоди... Розкидаючи лишень по небі баранчики
димків від розірваних пострілів. Сюди також ми приходили
на прогулянки, або для залицянок з дівчатами. . /,
І, як сказано, ми пробули в Крем'янці три дні і десь у пятницю ми виїхали звідти тягаровим автом, яке прислав за нами наш добрий приятель Мокій Нестеровський зі Смиги, до Дубна і зупинилися там у наших друзів Олексія і Марії Сацюків. Олексій Сацюк все ще правив за начальника округи, але його начальство було вже дуже обмежене німецьким ґебітскомісаром, без волі якого не могло тут нічого робитися. Ми тут прогостили ще один день, а опісля ми дістали авто, ту саму знамениту ЕМ-К-у, якою ми їздили до Києва і яка не раз спричиняла нам багато клопотів своїми несподіваними зупинками у найнесподіваніших місцях. Однак, на цей раз вона довезла нас до Рівного без обструкції.
А вдома, тобто в Рівному, як звичайно вдома. Старі будні. "Дорогий Власе Олексієвичу! Дуже прошу Вас щось порадити, а коли змога то й підсобити в справі двоюріднього брата жінки мого брата. Хлопець той зветься Степан Лірсь-кий. Він є заарештований по підозрінню в співучасті в якійсь політичній справі, але ми не знаємо в якій. Ручаю, що він є абсолютно невинний, бо то не такий тип, щоб займався політикою. Останніми часами є певна метушня, але про це я Вам розказував"... Це з Тилявки. Від Р. Леха. З яким недавно бачився. І подібних листів на моєму робочому столі все збільшується. Та "певна метушня", про яку згадує Лех, починає діяти. Це партизанка. Я не маю наміру до цієї справи втручатися, і думаю, що вона все ще не визріла цілком, але по всьому видно, що вона не захоче чекати визріння. Політика різних гсбітскомісарів така, під кожним оглядом, безглузда, що стримати всенародне обурення нема можливости, навіть коли це може спричинити великі нам шкоди. Головний заправило цієї справи райхскомісар Кох виголошує такі промови, які соромно навіть згадувати і навіть мій Герман Блюме починає хвилюватися, що це доведе до катастрофи, а мій безпосередній начальник Apio не радив мені мачати до того пальці, бо це значить бавитись зі смертю. Там ті наверху остаточно зсунулись з глузду і з ними нема мови. Але що маю порадити моїм клієнтам і пацієнтам? Які все ще вірили, що я можу їм щось помогти.
