На коні вороному - Самчук Улас
І яким помогти хотілося...
Я писав фейлетони, додаючи до них все менші і менші і менші дози "політики"... З огляданням на задні колеса. Фактично це лиш псування паперу із службових обов'язків. Щось, як: "Дещо про театр", "Поезія і вірші", "Наталка Полтавка", "Проза". Також ряд фейлетонів про знаних мені колег. Про О. Олеся, про М. Чирського ("Чирський"), про М. Голубця ("Людина в окулярах"), про збірку поезій О. Ольжича ("Рінь"). Ще десь у травні ми дістали вістку, що в березні ц.р. перестав жити вийнятковий патріот і довголітній мій друг Микола Чирський. Який все життя мріяв, щоб бодай умерти у його дорогому Кам'янці-Подільському. І це його бажання сповнилось.
А щодо поїздок, то вони починають міняти свій напрям. То було мене все тягнуло до сходу, а тепер я почав думати знов про захід. І так, наприклад, в кінці жовтня, двадцять дев'ятого числа, вперше, після прибуття на Волинь, виїхав знову до Львова. Разом із заступником шефа ДНБ — Блюме, який їхав до Кракова у службових справах. Але моя поїздка була приватною і лишень до Львова. Я хотів там побачитись з Марусею, яка нарешті добралася туди і ми мали багато обговорити справ, а також хотів побувати у стабільнішому і багатшому українському середовищі нашої західньої столиці. Побувати в Літературно-Мистецькому клюбі, в театрі, побачитись із старими друзями. Туди переїхав вже також з Києва Аркадій Любченко...
В дорозі між Радзивиловом і Бродами (ми їхали автом), ми переїжджали старовинний російсько-австрійський кордон, що його тепер було відновлено, як гарантію німецької експа-нзії на сході, встановленої тут ще десь 1793 року і яку було знесено 1920 року. Поза нею на захід лежала Генеральна Губернія, тобто терен, який мав бути прилучений до Райху вже в недалекому майбутньому разом з всією тією територією, що до 1920 року належала до Австрії. Що мало статися з нашим Райхскомісаріятом Україна та іншими подібними комі-саріятами, поки що не було виразно сказано, але і без того всім було ясно, що це мав бути терен експериментування, поневолення, використовування, щоб одного разу і його приєднати до того ж Райху.
А поки що тут вже стояла варта у зелено-сірих уніформах, яка перевіряла перепустки, багажі, ставила печатки "айн-райзе" і "аусрайзе", які по суті, як здавалось, не мали великого значення, бо ж все це разом знаходилось під тією контролею.
Мені було трохи дивно тепер їхати на захід, за той останній рік я вже встиг асимілюватися зі сходом, до якого я органічно належав. А у Львові я оселився у мого шкільного товариша по Крем'янецькій гімназії Федора Гаврилюка, який жив зі своєю дружиною Зоєю на вулиці Зборовській. Він чомусь залишив свій Крем'янець, переселився до Львова і працював у Центральному Комітеті. Вони займали три кімнати з кухнею і само вже це вказувало, що Львів все ще був по боці нормальних економічних умов побуту, бо, наприклад, там на сході — у Києві чи Харкові такі мешканеві можливості для звичайних рядових громадян фактично недосяжні.
Я міг зустрітися тут з багатьома моїми знайомими... Обідав у їдальні Клюбу Письменників і Журналістів... До речі, також став членом Спілки Письменників і Журналістів, головою якої був Григорій Лужницький, а секретарем Володимир Мартинець... І дістав виказку за числом 86, а також посвідчення (Аусвайс) цього за числом 534. Там я зустрівся з багатьма діячами літературного і взагалі мистецького світу Львова. Вперше зустрівся з таким видатним мистцем театру, як Йосип Гірняк, який належав свого часу до славетного "Березолю" Леся Курбаса в Харкові. Бачився і говорив з В. Бла-вацьким. І розуміється, з моїми старими знайомими — Р. Єн-диком, С Гординським, М. Шлемкевичем, Ю. Стефаником. Побував у редакціях тижневика "Нові дні" і щоденної газети "Львівські віст .і". Як також у театрі Блавацького на виставі "Слуга двох панів" Карла Ґольдоні. Всі дні були заповнені зустрічами і відвідинами по вінця.
А взагалі, настрій Львова, від часу, коли я тут був у липні минулого року, помітно змінився. У наставлению, у стилях, у темпах. Не було вже ентузіязму "визволення", не звисали з урядових будівель жовто-сині прапори, позникали з публічних місць тризуби. Не відчувалося відвертої боротьби мельниківці-бандерівці, політично командував тут неполітич-ний Український Центральний Комітет з його головою Володимиром Кубійовичем та його заступником Костем Паньківсь-ким. Партійні політичні діячі перебували, або то в арештах, або на сході в партизанці... Або в підпіллю, як, наприклад, Олег Ольжич, який жив засекречено і обережно. Мене звели з ним на одному помешканні і розмовляли ми про загальне становище на сході. Він знав про мою подорож на Лівобережжі і цікавився моїми про це враженнями.
А наша зустріч з Марусею, після довшого часу розлуки, не піддається для обговорення. Навіть тепер, коли пишуться ці рядки, з такого віддалення часу і простору, я не можу говорити про це спокійно. Розрив, що був мною зроблений, був зроблений дуже по живому і ця рана не могла зажити безболісно. Матеріяльно Маруся влаштувалася не найгірше, вона працювала у найкращій львівській аптеці Терлецьких, мешкала на передмісті у двох невеликих кімнатах... І, здається, не збиралася покидати цього місця, навіть коли б повернулися сюди совєти.
По тижневі авто ДНБ поверталося з Кракова і я поїхав ним назад до Рівного.
Наступні тижні і місяці були погрозливою увертюрою дуже глибокої трагедії воєнної німецької сили. День-що-день її верховне командування повідомляло про бої в околицях Підкавказзя і над Волгою в районі такого міста Сталінграду, що його назва все частіше і частіше повторялася. Говорилося про все нові атаки ворога і, розуміється, завжди з "великими втратами для ворога". До цього додавалися нові повідомлення з театру воєнних дій Північної Африки, де то велися про-тинаступи аліянтських військ у просторі Ель Алємайн, так само з 'великими втратами для ворога".
Газети були переповнені успіхами німецьких збройних сил на всіх фронтах, але мій друг Герман Блюме ставав щось дуже маломовним, перестав жартувати і, як тільки приходив зі свого уряду, одразу засідав за радіоапарат і переслухову-вав всі відомості з фронтів дуже уважно. І особливо цікавили його Волга і Сталінград. Інколи він питав і мене, що я про це думаю. Я, звичайно, повторяв йому те саме, що тут приходить вже до слова не тільки воєнна стратегія, а й географія, і політика, а тому вигляди на майбутнє дуже невиразні. Зрештою, Герман і сам знав, що невиразні. Він бував у військовому касіно, а там повно офіцерів і багато з них прибували просто з фронтів. Оповідалось, звичайно, в оптимістичному тоні, але з кожного слова можна було зрозуміти, що положення на фронтах не рожеве. Совєти почали наступи великими масами... Появилась нова зброя великої огненос-ности... Розуміється, німці завзято відбивалися, перед їх окопами заломлювались всі наступи, але вони були невичер-пальні.
Одначе, говорити тоді про поразку — значило зраду і тим самим воєнний суд, але Герман напевно вже про це думав і інколи йому дуже кортіло почути, що про це кажуть з Лондону... Але, як високому державному урядовцеві, йому це було суворо заборонено,
А що ж до мене, то я слухав Лондон день-удень. Там тепер бушувала дотепно організована пропаганда відомостей з окупованих німцями теренів сипались, як з рогу щедроти, там знали про всі наші навіть кухонні справи, кпилися з Геббельса і Фріче, висміювали Ґерінґа, співчували Гітлерові. Сталінградську подію обговорювали кожен день і пророчили їй дуже печальний вихід.
Заголовки воєнних звідомлень мали тоді такий вираз: "Німецька армія ставить героїчний опір", "Всі наступи ворога відбито", "Завзяті бої тривають з невгаваємою силою", "Відвага німецького вояка", "52 дні видержували велетенську ворожу перевагу". Це заголовки лишень з однієї газети за один день. Все це свідчило про вийняткове напруження фронту, яке вагалося на вазі бути чи не бути.
І не зважаючи на це, наше "мирне" життя йшло своєю дорогою. Я писав фейлетони, робив інтервенції в урядах, діставав щодня листи. З Харкова писав Бернард Пайєр, Віктор Петров. Інформували мене про хід роботи з виданням журналу, якого назву остаточно встановлено вже без моєї участи — ' Український засів". Десь з початком вересня Петров залишив Кременчук і переїхав до Харкова. Від 11 вересня вій мені вже писав: "Справа з часописом стоїть зовсім певно, 9.ІХ відбулася перша нарада У-4, що тепер перебуває в Харкові. В передмові, написаній д-р Б. Пайєром, Ви зможете читати: "Цей журнал, під випробуваним проводом відомого українського письменника, Уласа Самчука, ставить собі за завдання згуртувати навколо себе старі й молоді сили"... Ітд.
За щасливою ідеєю д-р Б. Пайєра, який безпосередньо організує цю справу з журналом, в першому числі буде передруковано частину "Марію". Але разом з тим ми хочемо всі тут одержати від Вас нові речі для дальших чисел журналу.
Це одне й перше. Друге, за Вашою ініціятивою, чекаємо на речі, що можуть бути здобуті за Вашим редакторським проводом, а рівно й ідеї, пляни, які могли б бути тут переведені в життя за змістом журналу. І ще одно: очевидно, передруковуючи "Марію" в номері І, треба подати від редакції відомості про автора, про інші його твори і про цей самий твір. Дозволимо собі безпосередньо звернутися до Вас за відомостями та матеріялами, що їх бракує нам тут в Харкові.
Усе не бажано, потрібно одержати якнайшвидше.
Щодо себе, то оце переїхав до Харкова, шукаю кімнату, мрію про захід, дещо пишу, працюю. Думаю, що треба було б написати про "Фейлетони У. С.", навіть дещо почав писати.
Покищо в Харкові тепло, але вже починають перепадати дощі. Як Вам подобалось це місто? Куточками, окремими кутковими ансамблями, Харків інтересний і приємніший за Київ. Однак у мене одна і єдина весь час думка: далі на Захід.
Чекаємо од Вас матеріялів, речей, пляшв, проектів"...
В цьому самому дусі писав і Б. Пайєр. Вони намагалися втягнути мене в цю справу і зобов'язати мене до її очолен-ня. Але дарма. У мене не було найменшої віри в це підприємство і від певного часу я перестав ним цікавитись. Думаю, що не цікавився ним і Петров з його "одною і єдиною думкою — далі на Захід", а тому я не спішився пересилати туди ма-теріяли.
