На коні вороному - Самчук Улас

— А! Той фільм! Еет! — і махнула рукою. Коментар вичерпано.

Але все таки в Дермані є кіно. Як там не кажи...

На цей раз ми з Танею пробули в Дермані найдовше. Щось понад три тижні. Нагостилися вволю. Побували в різних, мені пам'ятних, місцях... На Лебедщині, де стояв колись наш хуторець. Тепер це місце не пізнати. Тут були ліси, були сіножаті, текла річка, розлягались стависька, росли очерети, верболози, вільхи, блищали ставки, грюкотіли млини. Тепер лиш голі пригірки, розорений луг, змаліла річка і дуже вбогий один млинок... Порожньо, наго, вбого.

Хотілося б бачити, як це все виглядає тепер, коли пишуться ці рядки. Шістьдесят років після того, як моя родина це місце покинула. Цікаво, як міняється поверхня землі взагалі. А особливо там, де починалось ваше життя. Коли ви появилися на цю таємничу живу плянету з невідомого простору і почали бачити, чути, думати. І де все було для вас відкриттям. Коли ви могли бачити явища глибше і далі, не знаючи цього розумом. Залишаючи в собі глибокий відбиток вражень, які могли опісля мандрувати з вами до кінця вашого життя.

0, так. Місце мого дитинства змінилося до непізнання,

але в моїй уяві воно лишилося таким, яким бачили його мої

дитячі очі. Я міг би відтворити за цим образом кожну його

тодішню деталь. Землі, неба, заходу і сходу сонця, сяйво міся-

ця, дотик роси, вигляд дерев, тварин, птахів. Як і форм ко-

льорів.

На жаль, тодішня моя зустріч з цим місцем внесла багато розчаровання, але на щастя я так мало з того запам'ятав, що воно не змогло зруйнувати запашних, кольорових, багатих образів, відчувань, вимірів, дарованих дитинством.

П

1, як сказано, ми пробули в Дермані щось понад три

тижні. І як довго ми там були — здавалося, що все гаразд.

Ночами, раз-ураз стукались до доктора ранені партизани, він

виходив до своєї амбуляторії й інколи довго там барився,

але днями все видавалося гаразд. Але як тільки ми від'їхали,

за нами прийшла жорстока вість, що туди прибув якийсь

каральний відділ, зложений з різних національних елементів

під проводом німецьких ес-есів і запалив ввесь великиуй ку-

ток Залужжя на південно-східньому кінці села. Було спалено

кілька сотень дворів і вбито шіснадцять людей, яких похова-

но в спільній могилі під Турецьким узгір'ям того села.

зве

І взагалі, літо цього року в тому просторі було особливо насичене настроями боротьби за бути чи не бути. І хто любив дихати такою атмосферою мілітанс, як вимагалось колись "жити небезпечно", або "в шинелі сірій вмерти від гранати" (Ольжич), той міг наситити свої прагнення. Війна доходила свого зеніту. Починалась бійня, різня, погром, гісте-рія. Не було ні фронту, ні запілля. Горіли стріхи Дерманя, Мамина, Тайкур, але й горіли вулиці Бремену, Гамбургу, Берліну... Військові звідомлення подавали не лишень про бої на фронтах, але й про бої на наших селах і полях. Все дихало війною. Жита на полях крили партизан, залізничні рейки зривалися, мов ракети, тюрми вичищувалися розстрілами, вішальниці здобили плоші міст.

Справді, на вазі буття важилася доля плянети. І не гербу-валось засобами, щоб перетягнути шальки ваги на свій бік. Сталін "розпустив" навіть всесвятіший Третій Інтернаціонал, Гітлер проголосив війну "тотальною", Розенберґ роздає вагони орденів заслуженим співробітникам "Ост'Цг, у Вінниці відкривають гекатомби совєтського народовбивства.

"Ворог не знає пощади. Отже, викиньмо з серця всяку лагідність, всяке співчуття і добродушну легковірність. Німецький народ примушено боронити своє життя. Він буде боротися скрізь, де буде для цього потреба. Але в кінці цієї війни його чекає перемога. Наші вороги не хочуть в це вірити. Ми їм це докажемо", — патетично кричав Геббельс у Спортовому паляці Берліну.

І щоб це доказати, міністр зброєння Шпеер жене під землю фабрики "Тигрів", "Мессершмітів", "Фау", закріпачує до них мільйони чужих робітників-невільників, ОКВ-е перекидає дівізії з кінця в кінець Европи, мов футбольного м'яча.

Але після Сталінграду (2-го лютого), могутня недавно армія Гітлера терпить поразку за поразкою. 8-го лютого вона залишає Курськ, 14-го Ростов і Ворошиловград, 16-го бої в Харкові... На короткий час фронт річка Донець — Білгород.

Не краще виглядало на фронтах півдня. У червні цього літа аліянти заатакували Сіцілію, за місяць її було взято, розпочався наступ на континент. У неділю 25 липня детроні-зовано всемогутнього Беніто Муссоліні й інтерновано на острові Понца.

До всього слід додати, що повітряні рейди американських літаючих "супер-фортець", які почалися ще в лютому цього року над простором Великого Німецького Райху, не припинялися ввесь час, ані на один день.

В такій ситуації настрої звиклих до фанфарних тріюмфів німців не були на висоті. Вони нерву валися. І шукали виходів. Пропаганда почала мобілізувати протисовєтські настрої

світу. Відкрито відомі ями Катинського лісу біля Смоленська, в яких було засипано 10.000 розстріляних советами польських офіцерів, взятих в полон без війни 1939 року.

Моя ситуація також ускладнювалась. Мого шефа Арія раз-ураз запитували з райхскомісаріяту, що я роблю під час моїх частих поїздок на села. Він, очевидно, мене завжди боронив, але, не почуваючи себе також певно, почав мені радити — зникнути на деякий час з рівенських вулиць. Тут, мовляв, забагато накипіло пристрастей і один маленький доносик може бути для мене фатальним. Але куди зникнути? От хоч би кудись на захід. Скажемо, до Берліну. Де я міг би відвідати централю ДНБ, познайомиитсь з її людьми і привезти пару фейлетонів з таборів "Ост". Щоб "там" не думали, що я їжджу лишень до партизанського Дерманя, але й до столичного Берліну.

Така пропозиція якраз збігалася з моїми плянами шукати доріг "назад". Моя відпустка до сходу кінчалася і треба збиратися "додому". Без поспіху, без паніки. Спокійно й зрівноважено. Без скарг і нарікань.

В моєму пляні було заскочити до Львова, побачитись з приятелями, погуторити з ними про різні справи. По дорозі до Берліну вступити до Бреслявля, познайомитись там з моїм перекладчиком "Марії" Павлом Кютцнером і відвідати матір Германа Блюме — Германіну фон Лінгельсгайм.

Ми виїхали з Рівного у п'ятницю 11 червня автом ДНБ в товаристві Карла Apio, який їхав до Кракова і підвозив мене до Львова. 'Восьма година ранку, соняшний, червневий день, учора випав дощ і все на землі зелене — зазеленіло ще яскравіше. Акації та жасміни обсипані білим цвітом, а вирвавшись за місто, направо й наліво розгорнулись широкі, барвисті простори. їдемо, беремо розгін. "Колеса мусять крутитися", — писав я в черговому фейлетоні під заголовком, взятим з плякатів пропаганди "Колеса мусять крутитися".

Під вечір того дня ми вже у Львові, де я висів, a Apio поїхав далі. Мені здавалося, що він також почав промощувати шлях на захід з наміром залишити бурхливе Рівне.

А вечором я вже в їдальні Літературного клюбу, де мене зустріли, приблизно так: — "Свят, свят, свят! Дивіться! То ж він воскрес!

— Що сіє має значити? — питав я не менше від них здивований.

— То ж тут у нас вас вже арештовано і навіть розстріляно. І ми вже збиралися правити по вас панахиду, — казали мені. )

— Ні, ні, ні. Це вам не вигорить, — відповів я. А хто казав?

— Прийшла ось вістка "з лісу". Що вас вже нема. І що там робиться?

— Воюємо, — казав я хвацько. На всі боки.

Взагалі, Волинь проти Львова видавалась далеким роз-войованим "диким полем" і всі були жадобі щось про неї довідатись. Для мене знов Львів видавався все ще далеким запіллям, де можна було спокійно сидіти в клюбі і де ще нормально виходили газети, книги, грав театр.

На цей раз я зупинився у моїх друзів з Дубна, Олексія і Марії Сацюків, які залишили вже Дубно для спокійнішого Львова, де у них народився синок Олег. І жили вони на передмісті за Замарстиновим. Вони виїхали трохи завчасніше з огляду на стан пані Марії, а також тому, бо мали гіркий досвід з окупантами в минулому. Коли 1941 року, вибухла со-вєтсько-иімецька війна, Сацюка було арештовано советами і посаджено до Дубенської в'язниці. Не маючи змоги забрати при відступі в'язнів, вони постріляли їх просто в камерах з кулемету, де було змасакровано 750 арештованих. Сацюкові пощастило врятуватися дослівно під купами трупів розстріляних товаришів. Маючи за собою такі переживання, вони не могли ризикувати своїм життям, коли почався терор німців, які знишили їх близьких друзів Рощинських, Нестеровських і багато інших.

Y неділю були Зелені свята і великі поминки по покійниках. Ми з Сацюком поїхали на Янівський цвинтар віддати пошану стрілецьким могилам. Там було багато народу, відправлялися панахиди, виголошувались промови. Могили були засипані квітами й вінками.

Y понеділок ми знов поїхали з ним на Личаківський цвинтар вклонитися могилі Івана Франка. Востаннє я там був ще восени 1926 року, коли та могила була ще не впорядкована і на ній лежала тільки широка плита. Тепер там величався знаний пам'ятник роботи Сергія Литвиненка, споруджений на тему "Каменяря", що "лупає ту скалу". Сюди тепер раз-ураз приходили люди, приносили квіти і молилися. Для мене Іван Франко завжди був і завжди є мірилом духовної сили і мудрости народу нашого, носієм почуття його обов'язку і провідником, який вказував мету майбутнього. Прекрасне доповнення візій Шевченка конкретними ділами розумного діяння. ,

чена там в українській пресі. А відомий архнєпископ Іван Бучко, який перебував тоді в Єрусалимі, оповідав мені опісля в таборах ДіПі, що він там правіш за мене панахиду.

зп

т Цього ж дня, під час обіду, зустріч з Йосипом Гірняком. Артист Божої ласки, мистець широкого засягу, виконавець ролів різноманітного амплуа, знаменний член славетнього 'Березолю" в Харкові часів незабутнього Леся Курбаса. Говорили про "Березіль", про Харків тих часів, про Хвильового. Він був драматично-активним співучасником всіх тих подій, що створили цікавий і трагічний момент української історії.

Закінчився цей наш день просто кіном. Зустріли одне товариство і воно заполучило нас на фільм "Роман одного лікаря", здається, в кінотеатрі "Народнього дому".

Згодом, другого дня, цікава зустріч з Володимиром Бла-вацьким. По-моєму, найталановітіша постать театру українського заходу. Високого росту, благородної постави, вродливого вигляду, він створив і до самої смерти очолював прекрасне театральне творче товариство високого мистецького наснаження.