На коні вороному - Самчук Улас
Він раз-ураз нагадував мені, що хотів би бачити щось з моїх писань для театру і запевняв, що мені мусіли б вдатися драматичні речі і на цей раз я хотів похвалитися одним таким задумом на тему сучасного волинського життя під назвою "Шумлять жорна". Чим він був зацікавлений, але з чого нічого не вийшло конкретного. Можливо тому, що я мав замало часу для поваленої творчости і за мало контактів із справжнім театром.
Також я мав кілька зустрічей з відомим Сергієм Литви-ненком в його робітні. Він хотів було зробити мій бюст, для чого, одначе, не було досить часу. Він оповів мені про свої несамовиті пригоди з НКВД. Колишній вояк армії YHP, він ризикнув залишитися у Львові, коли "старший брат простягнув свою руку, щоб визволити нас з-під панської Польщі", що значило потрапити просто в пащеку лева. Його не арештували одразу, але бавились з ним, як кіт з мишею, часто викликаючи 'на розмови" до такого чарівного уряду, як НКВД, де доводили його до стану, коли куля в лоб вважалася б найгуманнішим виходом з положення, поминаючи ще й таку можливість, як втеча за межі цього феноменального царства садизму. Від чого врятувала його війна
Не можу похвалитися ближчим знанням цього цікавого скульптора, а з тих кількох з ним зустрічей у мене створилося враження, що він виконує своє мистецтво скорше, як
t
ax, аніж покликання. І, можливо, від цього терпіла його антазія, яка в таких випадках починає нидіти та здавати свої позиції. Від чого мистецтво тратить свої вітаміни. Хоча взагалі він був одним з вибранців Аполлона і цю свою вибраність потрапив використати не найгірше. Деякі його роботи, от як той пам'ятник на могилі Франка, увійдуть до історії нашої культури, як тривалі вартості. До того він був цікавою інтригуючою людиною, добрим кумпаном і активним у громадських справах.
І також тут несподівана, динамічна зустріч з Євгеном Маланюком. Він прибув нагло і "буревійно" останнього вів-гірка просто з Варшави, щоб "дихнути Львовом". Як завжди, ввесь динаміка, фантазія і приреченість. Він поет. У всій своїй маєстатній подобі — "імператор строф", за чиїмось висловом. З міцними ковальськими м'язами тіла й духа і такою антеною сприймання, яка могла вловлювати навіть тишу порожнечі. Надзвичайно органічний "дух степу", ввесь в атмосфері поетичної імперії Блока, Гумільова, Ахматової зо всією їх плеядою і разом з велетенською супротивністю політичного розмсжовання з ідеалом "Препонтійської степової Еллади", яка дістала не дуже імпонуючу для нього назву України. За яку він, одначе, кинувся беззастережно в бій на життя і на смерть проти зненавидженої органічно півночі.
Наша зустріч, як завжди, з розмашними обіймами і міцним чоломканням. Не бачились від травня41941 року і рідко листувалися. — Слухайте! То ж ви варвар! То ж ви мене там зовсім забули. А я у тій Варшаві здихаю від самоти. А тут, чую, розгулюєте по Задніпров'ю та Слобожанщинах, та всіляких великих і малих Українах. Бачили, чую, Миргород. Га? Як там наша шановна Гоголівщина під фюрерами?
Я відповідав, як міг, забагато нараз, щоб все сказати. Ми бавились фразами, враженнями... Ми любили зустрічатися. Маланюк знаходив когось, хто його розуміє на пів слові без зайвих тлумачень фразеології.
До цього додається епічна зустріч з Аркадієм Любченком, який прибув до Львова вже не з Києва, а з такого живця Моршин на Дрогобищині, де його шановні наші земляки намагалися "поставити на ноги". Останньо бачились з ним в Роліті на тій Фундуклеєвській в Києві, але від того часу минуло щось місяців з десять. Його дійсно підкормлено, обличчя посвіжіло, але настрій його не на висоті. Бракує йому його природньої стихії — Києва, за яким він видимо тужить і не намагається з цим ховатися.
Наша зустріч тепла і радісна. Відчувалася дружба. Залишив він Київ минулої осени, зовсім хворий, не маючи ніяких засобів на прожиття і виселений з Роліту до якоїсь діри на Малій Володимирівській, бо з мешканнями там завжди було скрутно. З виїздом до Львова також не було просто. Хоча він і дістав дозвіл на виїзд, одначе місцеві німецькі поліційні органи робили йому чомусь всілякі перешкоди... Одначе, йому все таки пощастило ті перешкоди здолати і попрощатися з рідним містом...
У Львові поставились до нього дуже приязно, він дістав допомогу від комітету, видавництво взялося видати збірку його оповідань і йому влаштували виїзд на лікування до Моршина, де він мав добру лікарську опіку, відпочинок і відживлення. І тепер він виглядав добре і навіть працював над новою повістю, яку він розпочав ще, здається, в Харкові.
Ми зустрілися з ним в клюбі, до речі, тут появився і Маланюк, до цього долучився Святослав Гординський з фотоапаратом, був гарний день і ми вчвірку почимчикували аж на Замкову гору, де любувались краєвидами та наробили ряд знимок. Говорилося при тому безліч. Зійшлися ж бо з таких різних роз'єднань — Київ, Варшава, Львів, Прага... З такою кількістю невисказаного. На жаль, Гординський був гамований своєю глухотою, але він надолужував її своїм фотоапаратом.
І нарешті, тут у Львові я вперше зустрівся з Тодосем Осьмачкою. І також в клюбі. З його листів можна було уявити приблизно його ментальну подобу, але при зустрічі це ще більше унаочнювалось. Фізично здоровий, високого росту, з правильними рисами лиця, але в його попслясто-сірпх очах було виразно помітно тривожну скорб... А одночасно гнів. Він ввесь час усміхався кривою усмішкою, так ніби він кпився. Його голос був високий, тягучий, співучий, однотонний... Його вислови були незвичні, надумані, часто примхливі, дуже несподівані. З ним треба було бути обережним з мовою, шоб не злякати його довір'я. Він не мав постійного мешкання, до людей був упереджений, у всьому вбачав недобрі наміри, перебував у стані постійного невдоволення.
І жив тільки своєю творчістю... І був нею так абсорбований, що не сприймав нічого з творчости його колег. Казали, що свого часу він дружив з Григорієм Косинкою, але тут по цьому боці він міг лишень мати до когось тимчасове довір'я, але ніколи дружби.
Тоді він був увесь захоплений задумом величезної віршованої медитації, яку він назвав "поемою" та поділив на 23 пісні з 628-ми віршами, під загальною назвою "Поет", побудовану за взором "Божественної комедії" Данте... Потріпаний рукопис якої він нерозлучно носив при собі у потріпаній теч-ці і при кожній нагоді намагався читати її мало не кожному зустрічному... Та дуже нарікав, що його не розуміють і що не було дивним, починаючи з самого заспіву:
О, горе, мрійнику, тобі без мір
і гріх без прощення в кожнім разі,
коли ти, склавши геніяльний твір,
його громадській віддаєш увазі:
бо з тих часів, як ночі повні зір
і дурень вищає на перелазі,
потрібні натовпові самогін,
москаль — на хліб і любов — загін.
Таке віршування не дуже піддається зрозумінню, де слово "опрощення" треба читати, як немилосердя, або непростимість, а всі решта слів це лиш небулярний афронт гені-їльностн, звернутої до дурнів на перелазі. Признаюся. Належу також до тих, що цього не розуміють.
Одначе, починаючи тими листами, які він писав мені до Рівного і гень аж до нашого вимандру за океан, ми втримували з ним близький, по своєму "дружній" контакт. Одного разу він навіть деякий час у нас мешкав... Але останніми роками перед його смертю, гонимий жорстоко своєю недугою, він відмовив і мені своє довір'я. Чого не можна брати йому за зле.
Тоді також у Львові ми мали цікаву зустріч-вечірку... Святослав Гординський був її промотором. Патриційна родина Гординських користалась у Львові великою популярністю і гостити у них було для нас приємністю. Були там обидва корифеї львівського театру Блавацький і Гірняк, появився модний тоді Юрій Косач, не бракувало старого друга Ростислава Єндика, ані редактора Юрія Стефаника, а додавши до цього Любченка та Маланюка і вийшла направду "кумпанія не велика, але чесна", як це каже пісня. Бракувало в ній хіба Тодося Осьмачки, якого було запрошено, але який не появився.
За вечерою було спожито, як кажуть поляки "напоюф вискокових в більшій кількості, а тому язики більше розв'язалися, таланти розгорнулися свавільніше, полилась повінь віршувань та дотепів, а після все обернулося в суцільний форум дискусій, філософії і взагалі реторики бурхливого вислову і за цією словесною метелицею, як одна мить, промайнула гарна літня ніч, так що коли ми вже до краю вичерпані почали метушливо висипатися на вулицю, там вже було повно сірого ранку.
Після цього годилося піти додому і віддати якусь данину богу Морфею, але не завелику, бо вже на десяту годину ми домовились (Маланюк, Любченко і я) на сніданок в одній кавярні і добалакати недобалакане за минулу ніч. Для Маланюка — Любченко це перша зустріч із живим свідком хвилюючих двадцято-тридцятих років України Харкова, за якою він колись уважно стежив і яку добре знав. А також зустріч з тамтією Україною взагалі. Бо коли він, двадцять п'ять років тому вимандрував звідти разом з армією УНР, він вже ніколи не ступив на ту землю і став носієм та символом України-іредента, якої там найбільше лякалися і намагалися випекти її гарячим залізом своєї окупантської практики. Він був речником України-мілітанс висловленої, як він казав, "стилетом і стилосом".
Хоча за останні роки Маланюк не був уже тією динамічною категорією, яка підсказувала, що "Як в нації вождів нема, Тоді вожді її поети".
Роки Праги і Варшави, роки миру, задовілля робили своє... Час невблаганно притуплював гостроту відчувань і злагіднював гіркоту цикути. Він любив мед, сваволю жіночої усмішки, лінію елегантного одягу. Його зір був звернений до країни Сібаріс, яка в Европі заходу почала надавати тон людської поведінки.
Не діє яд, колись страшний, Згасає рух в безкрилім тілі, Що снить про історичні сни У історичному безсиллі.
— признавався він у хвилини туги за минулим.
У цей час його гіперборейство далі Львова не сягало. Він почав також надто обережно ставити кроки, вибираючи найпевніші місця і напускаючи на себе найневиніші міни виразу, підписуючи навіть свої писання тільки Є. М., "щоб не колоти комусь очей". Коли ж йому казали, що це нагадує відому тактику маскування відомих безкрилих птахів, він міг ноншалантно відповісти: — О, ні.
