На коні вороному - Самчук Улас
"Тому, — писав він між іншим, — перед нами тільки одна дорога, дорога боротьби за нашу державу. Перемогу в цій боротьбі осягнемо тільки тоді, коли змобілізуємо ввесь український народ під одним прапором, під прапором об'єднання і завзятої боротьби".
А далі радилось, як це зробити: "Для мобілізації всіх сил народу не мусимо ліквідувати існуючі угруповання, або підпорядкувати їх одні другим, вони можуть далі провадити без шкоди для загального добра свою організаційно-політичну роботу, але в збройній боротьбі з зовнішнім ворогом вони мусять порозумітися і створити одну всенародню армію, одне командування і один всеобіймаючий штаб, зложений з представників усіх діючих революційних осередків, які в різній скількості увійшли б до його складу.
Інакше в Україні, — писав він далі, знов запанує анархія, поллються ріки крови, а в результаті вороги всіх знищать"...
Отже, "всеобіймаючий штаб". "З представників усіх діючих революційних осередків"... З пропорційним заступництвом. Бо інакше "знов запанує анархія".
Докладно пояснюючи це, тим, що "коли окупанти, винищуючи український народ, кладуть в одну могилу українських комуністів і комсомольців, петлюрівців, членів СВУ, націоналістів з під проводу Бандери і полковника Мельника, українських соціялістів і демократів, то чому українці спільними силами не зможуть усіх панівних окупантів загнати в таку ж могилу?!"
"Тому геть з усякими особистими та партійними амбіціями і забобонами, що стоять на перешкоді до нашого Великого Діла, діла відбудови УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ! ХАЙ ЖИВЕ ЄДИНИЙ РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ФРОНТ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ!'"... — закінчив отаман свою філософію.
Але з "наказів" ч. 80 і 81, виданих 20.7. ц.р., поміщених на тій же сторінці газети і підписаних "/ — / Отаман Тарас Буль-ба-Боровець", виходило, що його "Головна Команда Української Повстанчої Армії постановляє переіменувати Українську Повстанчу Армію на Українську Народню Революційну Армію".
Що сіє мало значити? Чому такі драстичні реформи? Тодішні знавці цієї головоломки пояснювали, що це тому, що тоді було створено ще одну УПА і отаман з його "геть з особистими та партійними амбіціями" волів краще змінити свою фірму, аніж зливатися в "єдиний революційний фронт".
Отже, писалося трамвай, а вимовлялося конка. "Геть з партійними забобонами", а разом пропонувалося вносити їх в "різній скількості" навіть до "всеобіймаючого головного штабу', впрягаючи до одного воза лебедя, щупака і рака, щоб вивезти його з болота.
Знаючи таку "політичну" логіку, мені не легко було погодитися "на ліс" з моїми переконаннями, що в штабах повинні діяти не "представники угруповань", а знавці свого діла, найкраще з-поза партій взагалі, а всі ті їх "угруповання" з їх дрібненькими ідеологіями, не варті більше, ніж виїдине яйце і боротися за них між собою, це значило не бачити основної ідеї — свободи й незалежности народу в його державній формі.
Це також вплинуло і на мою відповідь емісарам Бульби-
Боровця, — Мисечкові і Федоруку, коли вони з'явилися у нас зі своїми револьверами, щоб забрати мене до лісу.
Одначе, не обійшлося без відповіді від отамана. На мою адресу, через редакцію "Волинь", надійшло писання під назвою "Лист Гаврила Обруча з Полісся до Уласа Самчука", авторства, здається самого отамана, в якому бажалося, "щоб йому (тобто Самчуку) покорчило руки і ноги", з такими лю-безними епітетами, як "гад' та ще й "антихрист", а до того й "підлабузник" і навіть... О, жах! "гітлерів викидиш". Здорово! Зброя просто з арсеналу совєтських борзописців, коли вони дістануть наказ когось "знищити". В дусі і стилі "політики" нашого часу і нашого простору. Прикметної не лишень для думання Гаврила Обруча з Полісся, але й решти "угруповань" нашого політичного світу, включно з центральними комітетчиками партії в Кремлі. Де ще живцем, від коріння діяли первинні інстинкти анімального відчуття дійсносте: перемагай і пожирай.
Після такого листа, я був двічі вдоволений, що не піддався спокусі співпраці з такими майстрами політики того невротичного часу.
Але куди мав вдатися такий непоправний самітник, варнак і маверик, як моя особа? Не було вибору. Для неї всі мости в Україну спалені. Залишилась тільки одна дорога — на захід. І з цим не було вагання. Не зідхалося і не плакалось. Я був повний Україною мого власного уявлення і з нею я міг мандрувати у всі кінці світу. Україна Сталінського крою не була для мене вгодним під сонцем місцем.
Вже місяць серпень був для нас місцем збирання в далеку дорогу. Нічого не було ще відомим. Питання, куди вдатися, було ще огненим знаком запиту. У моєму нотатнику з 11 серпня читаю: "Після великих арештів чотири тижні тому, до мене часто заходять нещасні люди з проханням помогти їм. Що можу їм помогти? Сам чуюся загроженим в не-меншій мірі, як і інші. Сам не знаю, куди вдатися".
Під таким враженням хотілося ще раз побувати в Тил явці і побачитися з рідними. Подорожувати в цей час по Волині не було простою справою. Залізниці раз-ураз зривалися в повітря, дороги були забльоковані партизанами, головна ма-гістраля Львів-Київ на відтинку Дубно-Рівне, була оголошена "загроженим тереном" і німецькі військові машини могли проїжджати цей відтинок лишень збірними кольонами в супроводі окремих конвоїв. Ще гірше було на бічних дорогах по обох боках цього шляху.
Не дивлячись на це, я ризикнув... Хотілося ще раз бачити своїх рідних, а формальним приводом для цього були хрестини дочки Романа Бжеського, який залишив Рівне і переїхав назад до Крем'янця, де на мене чекала сентаментальна роля хрещеного батька і кума. Отже, до Крем'янця, а звідтіль до Тилявки.
Це була друга половина липня, на полях розгортались запізнені жнива. Гарні, погожі, серпанкові дні. Ранній виїзд з дому, прощання з Танею хвилююче, дорога непевна. Дванадцять кільометрів з Рівного до Здолбунова потягом швидко минули, а там пересядка на Дубно, де і почалися "ходження по муках". Потяг Київ-Львів, поминувши Здолбунів, сповільняв темпо місцями до черепашного, їхалось крок за кроком, іноді без причини зупинялося, віддаль, що вимагала годину часу, забирала вдвоє стільки, пасажири нудились, я мав можливість надивитися на околиці, знані мені ще з часів юначих. Особливо цікавила мене зупинка Озерани, де бувало пересі-далося на Мізоч по дорозі до Дерманя. І де інколи приходилось пів дня чекати на потяг.
У Дубні пересядка на Смигу і Крем'янець. І це вже не був потяг, а своєрідний панцерник. Він складався з кількох вагонів товарових і пасажирських, а перед його паротягом посувалось три плятформи, навантажені піском. їхалося волячим темпом. У вікнах пасажирських вагонів стояли озброєні мадярські вояки. Лісові околиці Смиги були цілковито опановані партизанами, ввесь рух на шляху Крем'янець-Дубно був припинений. Не так давно, на цих дорогах було вбито єпископа Олексія Громадського, який відважився їхати автом, не дивлячись на пересторогу партизан.
Одначе цей потяг посувався поволі вперед без ніяких пригод і десь біля години третьої по обіді дотягнувся до Крем'янця. Де треба було висідати і йти до міста три кільо-метри пішки.
Вражало, що всі станції обслуговувались чужинцями... Поляками, мадярами і навіть азіятами, але ніде нікого з українців. У Крем'янці обслуга була виключно польська, здавалось, ще більше польська, ніж це було за Польщі. Лишень урядові написи залишились українські.
Ідучи пішки до міста, вражала велика тиша й безлюдність. Ніде ні живої душі. Що це могло значити? І не було навіть кого спитати. Порожні вулиці, мовчазні будинки, закриті двері, а іноді й ставні. Але я все йшов і йшов далі. А, дійшовши до вулиці, яка за моїх часів звалась Директорською, повернув направо з наміром йти далі вгору здовж Ліце-ального парку гень отуди, де за містом, під горбиком жив Бжеський. Дуже знайома вулиця з високим по лівому боці муром, що відділяв парк, по якій колись щодня ходилося до гімназії, що містилася отам вище у "домі Бакимера".
Проминуло три безлюдних кільометри і враз я наткнувся на щось живе. Проходячи побіля площі перед ліцеєм, я помітив збоку в заглибині під муром німецьке поліційне авто, в якому сиділо двох ес-есів. Побачивши мене, один з них кивнув на мене пальцем. І коли я підійшов, він спокійно, флегматично запитав: — Як ваше прізвище? — Я відповів. — Хто ви такий? — Я відповів. — Маєте документ? — Я показав йому свою посвідку ДНБ. Він прочитав її, глянув на мене, нічого не сказав, віддав посвідку і буркнув: — Можете йти.
А коли я добився до Бжеського і коли він побачив мене на своєму порозі, він витріщив очі: — "Як ви дійшли? — було перше його питання. — Ногами, — відповів я. — Але ж там сьогодні облава. Ловлять людей. Все вивтікало в гори. На вулицях стріляють в кожного без попередження. — На щастя, я цього не знав, — відповів я. — Не в тому щастя, що ви не знали, а в тому, що з вами нічого не сталося, — казав Бжеський. Я оповів лишень про мою зустріч з ес-есами і це все.
Моє прибуття внесло сюди чимало відпруження. Бжеський зі своєю дружиною Надією сиділи вдома за закритими дверима і ніхто не наважувався вийти надвір. У них недавно народилась дочка, яку вони намірялись сьогодні зробити православною християнкою, але з огляду на тих там ес-есів, цю церемонію приходилось відложити на пізніше. Тим часом я мав намір відійти до Тилявки.
Але як тепер дістатися до Тилявки? П'ятнадцять кільо-метрів на схід. Ще не так давно, це не було для мене проблемою, я діставав від міста підводу і все було полагоджено. Але не так воно виглядало тепер. Хто тепер пуститься їхати в таку дорогу? Хіба що йти пішки. Одинцем. На власне ризико. Одначе, я вирішив дістатися туди за всяку ціну. Пішки так пішки.
Тим часом я лишився ночувати у Бжеських. Вони жили у невеликому власному домику, що вони самі собі збудували за українським стилем, що позначалося особливою формою дверей і вікон, а в середині його стіни були розмальовані різними, переважно полтавського взору, фресками. Бжеський особливо любив бібліотеку вибраних ним книжок і тепер вона виглядала досить поважно. Коли 1939 року сюди прийшли большевики і Бжеським прийшлося втікати закордон, їм найтяжче було розставатися з їх бібліотекою. Пані Надія оповідала, що опісля вона кілька разів переходила нелегально кордон, ризикуючи життям, щоб забрати деякі, особливо вартісні їм книжки.
На щастя, ця їх бібліотека досить добре збереглася...
