На коні вороному - Самчук Улас
Можливо, дякуючи тому, що в цій хаті оселилася українська родина, яка розуміла вартість таких речей і зуміла їх зберегти. Коли Бжеські вернулися, вони доповнили свою збірку новими книгами, але тепер ось постає нова небезпека і їм знов прийдеться з цим розстатися.
Другого дня політична погода виглядала, здавалось, сприятливіше, ес-еси від'їхали, облаву було знято. На вулицях знов появились люди. Говорили лишень, що було забрано певну кількість людей, яких кудись вивезено.
А я вирішив ще попитати щастя і зайти до міської управи... І, можливо, роздобути якусь підводу... Я розумів, що тепер це виглядало досить безвиглядно і не тільки тому, що змінено прихильну до мене міську управу, голова якої Трохим Бригадир давно гуляє десь в партизанці, а також тому, що ніякого транспорту вона тепер не має. Але купіць нє ку-піць, а потарґоваць можна, як кажуть поляки. Я все таки зайшов до відомого в Крем'янці, двоповерхового будинку з балькончиком на пригорбку, що від прадаена правив там за міську управу.
І був надзвичайно здивовений. На місці бувшого голови, мого колишнього гімназійного товариша Бригадира, я знаходжу солідну постать мого колишнього директора тієї ж гімназії Сергія Ульяновича Міляшкевича.
Вельми приємна зустріч. Як завжди, діловий, репрезентативний "наш пан директор", що бувало за часів Польщі вивозив на своїх плечах заборонену, небажану нашу гімназію, так і тепер, видно, він мусить це робити з управою міста Крем'янця у ці часи трудні, під пануванням примхливого й небезпечного гебітскомісара Мюллера. Роля далеко не заздрісна і припала вона для Сергія Ульяновича напевно не випадково. Його вигляд, його діловість, його дипльоматична зручність напевно багато до цього спричинились. Його заступником був далі Кирило Крестямполь, той самий, що і за Бригадира.
Сергій Ульянович був також немало здивований. — Дуже несподіваний гість. Чим можу вам, пане Самчук, служити? — казав він своїм швидким говором, що так добре пам'ятався мені ще з часів юначих. Мені так і здавалося, що я зайшов до його кабінету, щоб вислухати догану за недобру поведінку.
Тепер він сидів за широким бюром свого уряду, а я сів насупроти нього на кріслі. І пояснив йому, за чим я сюди прийшов. — Знаєте..., — казав він своїм розброюючим тоном, при чому його блискучі сині очі приплющувалися у вираз неприємносте. — Тепер це... Ви самі знаєте... Як це тепер з нашими дорогами. І чи хто відважиться тепер їхати. — Мені прийшлося поясняти, переконувати, гарантувати, що їхати зо мною, нема небезпеки... Він дивився на мене з виразом обережного недовір'я, але все таки сказав: — Ну... Спробуєм. Може хтось відважиться. Але я не ручаюсь. І треба зачекати.
І він почав одразу акцію, покликав секретарку, дав їй доручення. Після цього ми з ним погуторили, згадали гімназію, мені було цікаво чи він пам'ятає мене з того часу. Так Пам'ятає. Він слідкував за ходом мого літературного діяння, знав про мої відчаяні спроби вирватись за кордон. Можливо йому, як суворому легалістові, і людині обережного поступо-вання мої спроби поведінки були надто ризковані і небезпечні, але я пояснив йому, що в нашому випадку, не було місця для безпеки. Лишатися в глухій провінції, замученій по-ліційними обмеженнями на півголодному раціоні покорму для душі і тіла, для мене значило знищенням. А коли так, я волів бути знищеним у боротьбі. У спротиві. А не в покірному животінню на краю життя під гнітом чужої окупації.
Для Сергія Ульяновича така реторика не багато значила, для нього існують його власні на це погляди, одначе, дивлячись па мене, він не міг заперечити, що я мав також якусь рацію. Вважаючи, очевидно, я мав просто щастя. На що не всі люди можуть покладатися. Це була гра... І то гра ва-банк. Виграти все, або все програти. Я мав щастя.
На цей раз я мав також щастя. Моє чекання і моя реторика поплатилися. Підводу було знайдено. Якийсь селянин з-поза міста. — Знаєте, — казав він. — Роблю це тільки для вас. Читав ваші книги і ваші статті. Коли мені сказали — як міг відмовити.
І ми зараз по обіді виїхали гарно вимощеним селянським возом... Знайомою мені дорогою... Попід Боною з краєвидом на місто. Приємно розмовляючи про різні справи з моїм візником. Дорогою інколи зустрічалися прохожі, на полях працювали женці, ми віталися "Бог-поміч", нам відповідали "спа-си-Біг", все виглядало мирно. Як звичайно, я багато згадував. Після дороги "до Дерманя", ця дорога "до Крем'янця", була для мене найзнаменнішою дорогою життя. По ній багато їздилось, а ще більше ходилося. І завжди багато думалось. Звідсіль ставились проекції дороги в далекі світи. Тут мріялось і тут надіялось.
І тут, як ніде, відчувалась наглість історії. Сюдою проходили полки Хмельницького. А за моєї пам'яті сюдою йшло воїнство Першої світової війни. А опісля Української Народным Республіки... І конниця Будьоного... І легіони Галера. А тепер ось у тих он лісах зліва, отуди, як Смига, Антонівці, Гурби стягаються сили наших інсургентів, зовсім таких, як я описував їх у своїх писаннях. Борці за волю. Збуджені "в огні'. Недосвідчені політично, але... Борці! Там десь в Касаблянках, Тегеранах засідають Сталін, Черчіль, Рузвельт... Вони ділять без нас нашу землю, гандлюють нашим правом, але тут у Смизі, Антонівцях, Гурбах гуртуються молоді люди, які мають на це свою думку. Увага, увага! Ці молоді люди вже не "тутешні', і не тільки "хахли". І одного разу їх думка заважить на вазі людської долі.
Як дивно було тепер ствердити, що мої колишні мрії на цій дорозі справдились. Вони вже не є тільки в "Волині" чи "Сурмі", а ось в тих он лісах на обрії/ Залишається вивести їх на широкі шляхи історії, на столичні форуми світу. Чи існують тепер для нас такі можливості? Не тільки існують. Вони є. Вони на досяг руки. Сталін не Сталін, Рузвельт не Рузвельт! Вони є. І ми їх досягнемо.
Хоча я був переконаний, що для мене особисто в цей час не є дорога до лісу. До Смиги чи Антоновець. А все таки десь туди знов на захід сонця, де лежить той нещасний пів-острівець цивілізації з назвою Европа. Останні рештки останньої цивілізації християнської ери, яку, можливо, також проковтне якийсь майбутній Чінгіс Хан з Кремля з допомогою якогось президента з Білого дому, але покищо це ще єдине те місце на цьому півкуллі, де ще можна дихати повітрям особистої свободи і де ще можна сказати те, що нам сказати треба. Бо у нас тут ще дуже багато недосказаного... І, навіть, до кінця недодуманого... Що нам треба додумати і до-сказати.
З такими думками і такими переконаннями я появився на цій дорозі мого юначого старту. Збираючись знову йти в далеку дорогу майбутнього. Йти далі, найдалі, бути самим собою, не здатися, без нарікань і без пониження. І не загортатися в туман невиразности, не рахуючись з тим, чи похвалить тебе якийсь окупант, а чи виклене. Коли тебе хвалить ворог твого народу, це значить, що ти сам собі ворог.
Моє прибуття до Тилявки було там несподіванкою. Мій візник довіз мене під село і повернув назад, щоб завидна доїхати назад додому. Ніякої заплати не хотів узяти. Через село я йшов пішки... І раз-ураз зупинявся, щоб привітатися з людьми, яких набиралось все більше і більше. Це ж бо появилась людина з другого світу. Мене питали і все питали. Головне, що там діється в світі поза їх межами. Чи вернуться скоро "ті". Боялися "цих", але перед "тими" тремтіли. Вони ж тут "за Україну", а там же Сибір, та Сибір, та Сибір. Всі це знають і всі цього лякаються.
Але поки що тут оживлення, село заворушилося, вулиця заповняється людьми. На подвір'ї мого брата повно народу. Почалися й гостини. Дармащо в кожній хаті на видному місці лежав клунок речей, щоб на випадок тривоги, схопити його і бігти до сховища. Кожний тут мав своє старанно засекречене сховище... Брат показав мені і своє таке місце, викопане в долині біля копанки із входом від води, щось, як у бобрів. Т так пильно замасковане, що пізнати його із зовні не було легко.
Люди були стривожені, завжди чекали небезпеки, були напоготові, але жнива йшли своїм порядком, зародив хліб і треба його зібрати. Готувались до тяжкої зими.
Тут також чекала мене прикра несподіванка. Між гостями, які звичайно приходили зі мною привітатися, не було мого приятеля Романа Леха, який звичайно прибував до нас одним з перших. Останнім часом я діставав від нього листи. Він інформував мене, що біля нього діється, висловлював свої погляди... Було помітно, що він був чимось стурбований, хотів було кудись їхати, не знав куди і просив у мене поради. Як також не так давно, він оповів мені про свою зустріч з партизанами, які викликали його десь там до свого штабу на Угорське. Він скаржився, що ті люди мало розбираються на політиці, примітивні у своїх судженнях і тим самим небезпечні. Це звичайні сільські парубки, з якими "нема мови", якщо вони з вами в чомусь не годяться. І мають у своїх руках "владу".
А оце недавно він мені писав: "Дорогий Уласе Олексійовичу! Останньо я познайомився з одною небуденною людиною. Є то Жимовський — знаменитий польський критик і голова Польської Академії Літератури. Він є тепер без роботи і мешкає у одних земляків на "ласкавим хлєбє". Є то людина надзвичайно цікава і широко освічена. Розмовляти з ним, все одно, що мед пити. Він дуже цікавився Вашою творчістю. Я достарчив йому 2-й і 3-й тт. "Волині" (1-го не міг дістати). Він прочитав одну книжку — 3-й том. Думаю, що Вам буде цікаво знати його опінію, тому подаю Вам її. Він каже так: Дефекти: 1) фігури, опріч Матвія та його жінки і Йона, замало плястичні. 2) в той час, коли Ви писали цю книжку, Ваш світогляд був ще трохи обмежений, бракувало Вам правдивої освіти. Плюси: дуже добре віддане життя цілости, знаменитий стиль (між іншим, я також люблю Ваш стиль), великий темперамент. Резюме: коли б то була польська книжка, на польській мові і про польський народ, пін би приложив усіх зусиль, щоб поширити знайомість з нею серед польського народу; але й так він вважає потрібним впровадити її в товариство польського читаства. От і все. Подаю Вам точний зміст розмови з ним"...
Іншим разом він писав про різні недоладності в селі, когось було пограбовано і, на його думку несправедливо, він протестував...
