На коні вороному - Самчук Улас
Наближається станція... А потяг все їде... І про зменшення швидкости нема, видно, й мови. Моя тривога переходить у паніку. Розглядаюсь, чи не можна б чимсь зарядити, але нічого не бачу. Стрибати — значило зламати карка... А інакше, це значило їхати хто зна куди, можливо гень до Ковля. Становище більш, ніж гротескове. Це вже трагікомедія. Потяг женеться, мов божевільний, зовсім інакше, ніж той, яким я їхав до цього часу, коли на ходу можна було зіскочити, напитися води і догнати його знов.
Потяг їхав, доїхав до станції, не зменшив швидкости і поїхав далі. Робилося темно. Двері мого вагону відчинені. Я з жалем дивився у простір на будиночки міста, які лишалися позаді. Прощай, Рівне! Не знаю, коли знов побачимось. Я стояв у відчинених дверях, біля мене лежала моя невелика валізочка, надії на рятунок ніякої. Ось вже й почався ліс. Які цс околиці, встановити годі... Я тільки знав, що все це заліснення нашпиговане партизанами і їхати сюдою, з такою швидкістю, не творило особливої радости."-
Можливо, що потяг мав щось таке також на увазі. По певному часі, він почав свою швидкість зменшувати, а трохи згодом й зупинився зовсім. Дарма що довкруги був тільки ліс і ніде ніяких ознак життя. Одне велике безлюддя. І мертва тиша. Та ще й невідомість, де це є.
Але, не дивлячись на це, і без надумання, я вирішив з цього скористатися. Забрав свою валізку і скочив вниз, в темноту, на край насипу... І саме в час. Бо одразу після того потяг знов рушив і потягнувся далі в темноту. Я опинився сам серед лісу, в темноті, в тиші. І невідомо де. Що мав робити далі? Деякий час стояв на місці і вслухався в довкілля. І мені видалось, що той потяг не зупинився тут так просто з якоїсь примхи, а що там трохи далі бовваніють якісь будови, можливо навіть якась станція. Було зовсім темно, ніде ніяких ознак світла, але контури будівель було видно виразно... Я рушив в тому напрямку і по короткому часі з темноти почув гострий оклик: — Гальт! Вер іс да? — Я відповів по-німецькому і пішов на голос. Це був мадярський вартовий, що стояв за барикадою, який мене не розумів, не вимагав навіть документів, а лиш махнув рукою, що я можу йти далі. Це була станція з назвою Клевань. Кільометрів тридцять від Рівного.
На станції було тихо, порожньо, сумно. Вікна щільно закриті віконницями, освітлення кволе. За віконечком каси в темноті сидів чоловік. В почекальні світилася під стелею невеличка лямпка і там також дрімав один чоловік.
Я пояснив касірові про свою пригоду і питав, як його найкраще добратися до Рівного. І довідався, що біля першої години ночі туди йде потяг, з якого я можу скористатися.
Це ще не було найгірше... Ще якісь три години чекання, але тому, що я за цей час стільки начекався — кілька годин надвишки, не творитимуть різниці. Людина в таких випадках стає невибагливою.
Он там у по чекальні кілька лавиць, на яких можна навіть прилягти... Дуже добре... Та коли я тільки до них торкнувся, як одразу відчув на ногах безліч неприємних дотиків. Це були блохи... Незчисленна кількість. Я почав було від них боронитися, але не було ради. Вони масово засипали мене зо всіх боків. — О, тут того добра досить, — зауважив чоло-вяга, що дрімав збоку. — А чому їх не знищать? — питав я наївно. — Хто має нищити? І чим? — казав чолов'яга. Він говорив по-польському. Згодом ми з ним розмовилися. Довідавшись, що я українець, він почав скаржитись, що українці нищать по селах поляків. — Ми можемо тепер жити лишень під охороною німців, — казав він. — Ми чули, що на Холмщпні те саме роблять поляки з українцями, — казав я. Він почав це заперечувати. Я знов нагадав про нещасливу політику поляків на цих землях до війни і по часі розмови ми погодились, що між нами слов'янами нема згоди не тому, що ми цього потребуємо, а тому, що ми взаємно не любимось. І не відомо чому. Можливо з-за мови. Кожний з пас любить свою мову і ненавидить мови сусідів. І хотів би її заборонити силою. Може тому, що ті мови між собою такі близькі, що їх можна вважати діялектами одної мови... З чого постала теорія злиття цих мов у одну мову... Що принесло багато великих клопотів. І чи не було б краще, щоб кожний той діялект жив сам по собі і не втручався до свого сусіда. І тоді ми могли б бути справді братами і жити в згоді...
Ми так говорили, філософували, воювали з блохами і десь так перед першою годиною ночі почали лагодитись до зустрічі потягу... Коли враз почули здалека глухий зрив. — О! — зареагував на це мій співрозмовник. — Думаєте, що це потяг? — запитав я. — Щось так виглядає.
Ми вдалися до дижурного за перегородкою, що саме говорив по телефону. — Цо сен стало, пане? — запитав його мій співбесідник. — Стара байка. Пусцілі в небо, — відповів той. — А то значи? — питали ми. — То значи, же до настем-пнего пополудня поцьонґу нє бендзє, — відповів дижурний.
Отже, що ми мали робити? Нічого. Лягати отам на лаві, віддатися на знущання бліх і чекати ранку. А там буде видно. Що я і зробив. Ліг на лаві, підложив під голову свою валізочку і навіть, здається, задрімнув.
А рано, заспаний і зім'ятий, почав шукати виходу з цього химерного положення. Не хотілось чекати аж до пополудня, а тому я почав розпитувати людей, чи нема тут якоїсь комунікації з Рівним. Я мав щастя. До Рівного збиралися їхати три підводи з дровами і одна з них погодилася мене туди підвезти.
Дуже добре. Ми виїхали раненько, можливо, о сьомій годині, погода гарна, двадцять п'ять кільометрів дороги. Я сидів спереді поруч з господарем, на дровах, на опалці з сіном.
І коли ми виїхали на великий шлях Рівне-Луцьк-Ковель, ми побачили, що всі телеграфні стовпи здовж шляху були зрізані і лежали ладом. Свіжа робота партизан з минулої ночі. У деяких місцях по селах диміли окремі пожарища. Казали, що це партизани "викурювали небажаний елемент".
А поза тим було дуже тихо і мирно. Наші три підводи з дровами творили чи не одинокий тут рух. І було дуже сумно. Ніде ні живої душі. При цьому згадувалась Коліївщина.
І смеркалось, а в Чигирині,*
Як у домовині.
Сумно, сумно. Отак було
По всій Україні
Проти ночі Маковея
Як ножі святили.
Людей не чуть...
Справді, людей не було чути, лиш повалені стовпи, запах диму і місцями таблиці з написами: "Ахтунг! Банденге-біт!" (Увага! Терен банд!).
Десь під обід я був нарешті вдома. Зустріч з Танею хвилююча Моя дорога через "Коліївщину" могла скінчитися всіляко. На цей раз вона дала мені лишень багато нових вражень. Коло дивовижних пригод в розмірі невеликого часу і простору... Винятково прикметних для тієї доби.
Бо, як сказано, ми жили небезпечно. "Наш час вимагає міцних нервів і багато зусиль, щоб втриматись на поверхні плянети", — вносив я тоді до свого нотатника. "Тепер почуваюся розрядником людського горя... Кожного дня до мене звертаються покривджені люди. Жінки й матері арештованих, які шукають поради. Сьогодні була відчаяна мати, дочку якої разом з зятем, забрано невідомо ким по дорозі з Мі-зоча до Рівного", — нотував іншого разу. Або знов: "Спаса. Були з Танею в церкві. Але ніде не сховаєшся від того, що діється на землі. У в'язниці знов були розстріли. Впало багато наших знайомих. Густі, чорні хмари затягли нашу землю".
"Учора були на похоронах вбитого сина Варварових. До чого дійдемо? Мені радять виїхати".
Згинула дружина Андрія Мартинюка з дочкою Тамарою.
Розстріляли наречену Андрія Мисечка, молоденьку дівчину Ніну за писульку, передану їй з лісу. Забрали двох братів Мисечка. Німці мстяться за його втечу до лісу.
Такі вісті, що повторялися день-щодень, стали нашим щоденним і буденним життям. Ми жили, як на фронті, під кулями. І полагоджували наші справи, ходили на роботу і навіть бавилися. В понеділок 23 серпня, Таня в товаристві Гани Шумовської, виїхали потягом до Києва. Для цього вимагалося відваги, бо потяги були під гострим контролем партизан, а сам Київ в агонії евакуаційної гарячки. Але Таня потребувала дістати в Києві деякі документи. Документів вона не дістала, але поїздка їм вдалася і через кілька днів вони були щасливо вдома.
Y цих також днях наші друзі роздобули в Цукротресті тягарове авто і ми виїхали великим гуртом на Горинь купатися. По дорозі заїхали до одних знайомих і там нас частували. Вертаючись назад, ми на ціле горло співали "Небо синє, земля чорна". А вечором у нас вдома влаштували концерт, на якому виявляв свої музичні таланти на піяніно Арсен Шумовський, виконанням з Лисенка, Чайковського, Сі-беліуса.
Також ми мали прикметну забаву в ДНБ. 24 серпня залишив своє місце в Рівному і виїжджав до Берліну на постійно наш шеф Карл Apio. Редакція влаштувала йому прощальну вечірку з пивом і закусками. Від'їзд Apia знаменав багато симптоматичного. Це значило, що відступ з Рівного вже почався, хоча цього не можна було висловлювати під загрозою смерти. Я тратив доброго друга, а редакція доброго шефа. На його місці лишався його заступник Арнольд Блюме, але це вже значило кінець ДНБ у цьому просторі. Apio виїхав, мовляв, тому, що мав якесь поважне політичне завдання в Болгарії, але всі розуміли, що причиною цього були фронти і та політика, яку застосовували тут до краю збентежені райхскомісаріятчики.
IV .
Отже, настрій для евакуації був готовий. "Наші люди тільки й мають мову про кудись їхати. Але куди їхати? На східньому фронті німці в повному відступі", — заносив я до нотатника 9 вересня.
Темпо моєї роботи, яке було і так невелике, тепер зменшилось до мінімума. Репортажі, які започаткував поїздкою до Берліну "Колеса мусять крутитися", обірвалися на пів слові. Я мав більше часу і читав Толстого "Війна і мир". Перший раз читав цю книгу ще юнаком і хотілося перевірити враження. "Бонапарт родився в сорочці. Солдати у нього прекрасні. Та й напочатках натрапив він на німців. А німців тільки лінивий не бив. Від часу, коли світ-світом, німців усі били. А вони нікого. Тільки самі себе. Він на них свою славу зробив", — резюмував яснополянський мудрець.
Здасться, що прийдеться знов покидати рідну землю, — скаржився пожовклий нотатник з 25 вересня. Ці слова не легко вимовляти. Надворі світить сонце і віє вітер. На вулиці вирує від машин та людей. Я довго лежав у саду на лежаку, на сонці — читав, думав, дивився на все, що мене оточує.
