На коні вороному - Самчук Улас
Але поки що, в кінці жовтня, ми з Арсеном Шумовським вирішили зробити прогулянку до Галичини і побачити, що там робиться, 3 наміром вернутися назад.
Роздобули тягарове авто Цукротресту, в якому працював Шумовський і одного доброго ранку., вирушили в дорогу. Дій мали намір заїхати спочатку до Львова, а опісля до Яворова, де жила тоді дочка Шумовських Аріядна зо своїм чоловіком малярем Богданом Стебельським. У Яворові у той час жив також мій добрий приятель Юрій Липа, з яким я хотів побачитись, а головне, передати йому бандуру покійного Михайла Теліги, яка залишилась у мене після від'їзду його до Києва. Тоді все ще здавалося, що Галичина це далеке запілля фронту і, .можливо, війна дійде туди не так скоро.
З нами їхав також малий син Шумовських Дорко, але що він не мав урядової перепустки до Генерал-Губернаторе т-ва, то ми мусіли "перепачкувати"" його через границю нелегально. Перед границею за Радивиловом ми закидали його на дні вантажника різним крамом і гранична сторожа цього не помітила. А нам це коштувало трохи нервів, як казав Шумовський — "наїлись трохи страху"... Бо могли мати і не трохи клопотів.
На вечір прибули до Львова, там переночували у знайомих, а на другий день вирушили до Яворова, що лежить на річці Скло, яких п'ятдесят кільометрів від Львова, через Янів, доброю, рівною, спокійною дорогою... Куди я думав, було, після евакуації з Рівного також направитись.
В Галичині, як "за границею", було справді дуже мирно і багато людей, особливо у Львові, не хотіли вірити, що совєти прийдуть аж сюди. Про це дбало також німецьке воєнне командування, яке ввесь час запевняло, що фронт буде стабілізований десь там на Дніпрі... В Галичині жила також відома стигматичка Настя Волошин, яка мала пророчий дар і яка пророчила, що "до Львова вони не прийдуть".
І поет-доктор Юрій Липа, який був не лишень ідеалістом, символістом, але також містиком, вірив також, що "вони" сюди не прийдуть. Він був проти виїзду з України на чужину. Це, мовляв, наше приречення. Він недавно переїхав до Яворова з Варшави з наміром нікуди далі не виїжджати. Бо свою долю він давно визначив наперід: Я взяв собі за знак немилосердя, Що наді мною — втіленим драконом... ...Мій знак то поміч Батьківщині, Вдячність батькам, Братерству шана, Мій знак — де все стоїть в руїні. Невблаганні слова, проголошені людиною з насупленими бровами в збірці під назвою "Суворість". І це не була поза. Він помилився, що "вони" сюди не прийдуть, але не зрадив свого переконання, пішов до партизан і там загинув. На рідній землі. Похований у невідомій могилі.
Тоді в Яворові він мешкав у невеликому одноповерховому домику, недалеко церкви і торговельної школи зі своєю дружиною Галиною і двома малими дочками — Івасею і Мартою, практикуючи своє лікарство і пишучи пригодницький роман в стилі "Козаки в Московії", але побутового жанру. Він казав, що потребує таким займатися для зміни настрою і відпочинку від поважних тем, якими він довший час був зайнятий.
Я передав йому бандуру Михайла Теліги, якого він добре знав з Варшави і розповів йому про неї один випадок. У мене вдома вона висіла на стіні, над канапою моєї робочої кімнати і одного разу вона голосно і безпричинно тріснула так, що задзвеніли всі її струни. Це сталося, приблизно, того дня, коли Теліга міг бути страчений, хоча для цього не було фактичних доказів... Для містика Липи це мало інтригуюче значення, він довго розглядав ту тріщину у вічку бандури і розважав, що все це є дуже можливим, бо сили, які керують нашою долею, є ще далеко незбагнуті. Пізніше ту бандуру, за свідченням Богдана Стебельського, було передано бандуристові 3. Штокалкові і було страчено в Берліні під час великих бомбардувань 1944 року.
Вертаючись назад до Рівного, ми ще раз заїхали до Льво-ра, пробули там один день, бачились з різними людьми і між іншим, я зустрівся ще раз з моїм пражським товаришом Миколою Бутовичем у кавярні пані Ковжунової, жінки відомого графіка Павла Ковжуна, який помер чимало років тому. Ця поїздка, ці зустрічі і ці розмови були для нас відпочинком від наших трагічних рівенських "буднів". Тут ще можна було сидіти в кавярні і розмовляти на теми творчос-ти Ковжуна, так ніби біля нас нічого іншого не сталося. І взагалі, атмосфера такої війни, витворює в людині відчуття невражливости смерти. Трагічне втрачає силу. Різкі грані між видимим і захованим від зору вимірами згладжуються. Починає сильно діяти фатум і інстинкт.
Додому ми виїхали у п'ятницю 6 листопада, в годині четвертій по обіді, а тому змушені були заночувати в Ради-вилові... Щоб на другий день, перед обідом, докотитися завантаженим шляхом до Рівного. І перше, що ми там довідались — німці здали Київ.
У Рівному всевладно бушувала гарячка евакуації. Дорога завалена втікачами. Здавалось, виїжджала ціла Україна. Возами, кіньми, пішки, автомашинами. Цивільні в перемішку з військовими. Місто завалене різними партизанами, у різних місцях вибухали зриви, небо застеляли хмари диму від пожеж, Ес-Де мас повні руки роботи, тюрма швидко знов наповнялася, атмосфера страху, відчаю, безнадії.
Було також видно, що ми з Танею мусимо збиратися в дорогу... Хоча у нашому затишному закутку під парком все ще відчувається спокій. Ми ще навіть господаримо. Ось появився віз прекрасної капусти, яку ми одразу закупили, почали шаткувати та квасити. До нас заходять знайомі і незнайомі і дивуються нашим господаренням... Там он всі втікають, а ви шаткуєте капусту! Щось треба робити пожиточного, відповідаю на це.
Приходили Шумовські, Кибалюки, Варваровп, сідали біля напакованих скринь, випивали "на колеса", гармідерили... Хотілось бути разом в товаристві близьких людей. У цей час познайомились з відомим літературознавцем Григорієм Костюком, який зайшов до нас в товаристві голови Української Національної Ради Величківським, щоб погуторити. Іншим разом до наших дверей застукало двоє особливих відвідувачів... Які говорили по-польському і представились, як представники Польського Народного комітету, що працює з Польською Підпільною Армією. Пропонували мені не виїжджати на еміграцію, а залишатися на місці. Мовляв, вони мають відомості від їх уряду з Лондону, що коли прийдуть сюди москалі, вони передадуть адміністрацію цього краю у польські руки за кордонами з перед 1939 року. Вони мене, мовляв, добре знають і пропонують мені лишатися з ними, як представник українського населення в цьому просторі.
І я не знав, що їм на таке сказати. Вражала їх феноменальна відвертість і розброююча наївність. Я погостив їх чаркою і сказав, що як сюди прийдуть москалі, то вони не тільки не передадуть в їх руки адміністрації, але заберуть їх підпільну армію і запроторять її до Сибіру. Чи вони чули щось про Катинський ліс? Від того часу їх політика ні в чому не змінилася. Буде дуже добре, якщо дозволять бути незалежній Польщі бодай в її етнографічних границях. На мою думку, для них буде також краще збиратися разом з нами і їхати на захід.
Мої польські гості були розчаровані, не знаю, чи вони мені повірили, але ми розійшлися приязно. А наше збирання продовжувалось... Хоча з виїздом відтягалося з дня на день. Просто хотілося побути там довше. Тиждень, день, годину. Це було повільне, болюче, заховане в нутро, прощання... Щось, як крівава рана, яку не можна було загоїти. Вийдеш, було, на вулицю і зустрінеш когось. — Приємно вас бачити... Бо ми ще також тут! — А пані Галина Варварова було каже: — Коли я вас ще бачу, мені стає безпечніше. — Звичайно кажу: — Ну... Ще день... два. Нема причин для поспіху.
І лишалося одно важливе питання: чим і як їхати? Рідко хто з нас мав для цього кращі можливості. Деякі виїхали давніше потягами, деякі автами... Казали, що на станції декому вдавалося дістати товаровий вагон... Там відкрилася ціла біржа торгівлі вагонами... За певну купу карбованців і певну кількість кільограмів сала з певними документами, певні люди діставали вагони. Отже, що залишалося — піти по слідах певних людей і спробувати свого щастя. Але перед віконцем каси на станції стояла така черга за вагонами, а вагонів було так не багато, що надії на це залишалося дуже мало. Одначе я займаю місце в черзі, озброююсь терпеливістю і чекаю. Два дні такого чекання не дало результатів... За кожним разом, коли доходилось до віконечка, там давали одну відповідь: — На сьогодні вже нема нічого... Спробуйте завтра... І на третє "завтра" мені пощастило. За віконцем гарна, з карміновими устами, панночка, яка чудово говорить по-польському з варшавським акцентом. Я орудую своїми паперами ДНБ і обіцяю до того певну кількість кільограмів сала. — Але ж прошу пана. Сало тепер вже ніяка валюта, — відповідає на це гарна панночка. — А що є валюта? — невмолимо атакую її неприступність. — Злото, — відповідає вона одним словом. — Скільки? — питаю цим же локонізмом, рішений на всі жертви. — Два, — відповідає вона скромно і точно.
Я видобув з гаманця дві маленькі жовті монетки з головою імператора самодержавця всеросійського, долучив їх дискретно до своїх паперів ДНБ і передав панночці. Та одразу залишила одну монету для себе, а другу з паперами переда-ал урядовцеві в німецькій залізничній уніформі, який урядував тут же зараз за нею. Урядовець глянув нам ої папери і кивнув головою. Ціла ця церемонія не тривала довше, ніж одну хвилину.
Опісля ми з урядовцем діловито проходили поміж чисельними рядами вагонів на запасових коліях, раз-ураз зупинялися, йшли далі і нарешті дійшли до міцного, критого вагону "Дойче Райхсбаан', на якому було написано крейдою "Пост" (пошта). Негайно цей напис було стерто і на його місці, також крейдою, поставлено ДНБ. Операція закінчена. Вагон належав мені. Залишалось зайти тільки до уряду і оформити це легально.
Вагон є, це значило "два Миколаї", по курсу чорної біржі 36.000 карбованців РК, на конто ДНБ. Далі я спішив додому, після ми з Танею спішили на станцію, Таня лишалася вартувати нашу мандрівну фортецю, а я кинувся в розшуки за транспортом, щоб довезти речі. Транспорт не валявся отак просто під ногами, це вимагало багато руху, але щастя сприяло, ось там на площі валка вантажників робочого батальйону Тодта, обіцяю одному водієві, який говорив також по-польському, літру горілки і той годиться до послуг.
Починається останній акт нашої драми — ладування речей.
