На коні вороному - Самчук Улас
Треба надивитися. Знаю, що чужина буде довга і страшна".
"На столі он паршивенька газетка "Волинь". Та сама, яку я закладав і яка так добре почалася, але завдяки німцям, зійшла на пси. Змінилось кілька редакторів і тепер це ніщо".
ЗО вересня нотувалося: "Все ще в Рівному. Тішуся гарними, теплими днями рідного оточення. Хотілося б знайти слова, щоб висловити настрій цих днів. Але таких слів нема. Прийдеться все кинути та йти в світ, а разом не хочеться в це вірити. Шляхом Київ-Львів безконечний рух. Машини, машини, машини. Мене часто навідують знайомі. Питають і хочуть відповіді. Що буде, як прийдуть "ті"? Це питання на устах кожного"...
Прибувають втікачі з Києва. До мене зайшли диригент капелі бандуристів ім. Шевченка, Григорій Китастий і заступник керівника відділу культури міста Києва, Микола Приходько. Капеля пережила бурхливу епопею. Минулого року її вивезено до Німеччини під виглядом концертування по таборах робітників "Ост", а в дійсності їх запроторено до закритого робочого табору в Гамбурзі і змушено працювати лопатою. По кількох місяцях їм пощастило звідти вирватись і дозволено концертувати по таборах... А оце недавно їм дозволено вернутися до Києва... Але "цу шпет". їм вдалося доїхати лишень до Рівного і тут застрягнути. Китастий зайшов радитися чи не слід би їм податися "до лісу" і наподобити там кобзарів з "Гайдамаків". Я їм цього не радив робити. Це не романтика, а жорстока реальна дійсність. У партизанці вони загинуть, тожто Україна буде потребувати їх ще довгий час. Здається, моя рада вплинула, капеля повернулася назад до Львова. І зробила опісля в широкому світі величезне своє діло.
З такою ж справою зайшов до мене відомий колись командир, відомого полку Чорних Запорожців, Петро Дяченко, який вертався з Києва, де мав якесь поліційне завдання. Він хотів, щоб я пов'язав його з партизанами. На що я відповів, що ніяких особистих зв'язків з ними не маю, а коли він хоче нав'язати з ними контакти — може зробити це без мене. Треба лиш виїхати на любе село і зголоситися там до місцевої варти. Чи пощастило йому такі контакти з партизанами нав'язати, мені не дано знати, але пізніше ми бачили його в Кракові з цілим його штабом на цілком легальному положенні без партизанської конспірації.
А в орбіті цих евакуаційних зустрічей, пригадується ще одна прикметна постать, яку я випадково зустрів на вулиці, це постать тоді знаного автора споминів "Холодний Яр" — Юрія Горліс-Горського, з яким ми востаннє бачились у Кракові два роки тому.
Було хмарно, накрапав дощ, вулицею тягнулись на захід машини, на хідниках багато люду. Ми зійшли до невеликої їдаленьки тут же збоку хідника і замовили щось їсти. А що там не було нічого випити — Горський сягнув до своєї теч-ки і видобув з неї сливе повну пляшку якоїсь запіканки. Горський вертався з Києва, де він мав діло з совєтською підпільною роботою. Під цим оглядом совєти були завжди міцні і єдине, чого їм бракувало, це підтримки народніх мас. Вони мусіли звузитись до обмеженого кола своїх людей, переважно немісцевого походження. їх становище значно зіси-лилось, коли почався відворот фронту. Почав діяти масовий терор і страх системи, як основна її ідейна сила.
А взагалі Горський, як завжди оптиміст, для нього не була тяжкої ситуації, для нього клімат війни те саме, що для риби вода. — Ех, братику! Нічого не станеться. Земля буде далі крутитися... А що Европа позбудеться пару міль-йончиків зайвих ротів, то це їй вийде лишень на користь. Вона і так вже "фольк оне раум" (народ без простору). А щодо нас — ніяка халєра нас ще не здушила і не здушить. Ми, знаєш, племя хоч і м'яке, але гливке і нас так легко не проковтнеш. Розуміється, що після цього прочухана і цієї, вибач, "побєди" кацапня задере носа, але час нам шепче, що скоро й на неї прийде амінь. Часи колоніяльности "форбай"... А ми їм. з Божої ласки, також поможемо. І я чомусь все ще вірю... Уяви собі — навіть я — вірю... Що та дурна Европа, одного разу отямиться. Що вона ще не з'їхала остаточно з глузду, як це сталося з богоносним фюрером німців. Я, знаєш, волочився трохи по світі і дещо бачив... І головне, що я бачив, це те, що починає продирати очі свідомости навіть оте все, що його звуть "робочим класом". Воно починає розуміти, що для того, щоб напхати черево не вистачить лиш Маркса та Леніна. А треба ще мати голову, а в голові трохи олії... їм дуже допоможе всемогутній Кремль. Ось там, як казав Достоєвський, промучаться зі сотню годів і вернуться "до розуму".
А наше діло покищо шляпа. Партизани поможуть ще на певну кількість панахиди, але пам'ятай! Наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це пам'ятай! Ми тут забули свою люльку. Вони сюди прийдуть. Це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам'ятників... Але ми вернемось за люлькою і всі ті пам'ятники зметем на смітник. Це станеться!
Так ось приблизно розмовлялося у тому ресторанчику під впливом настрою війни з тим терпким присмаком чаду, що затягнув цілу плянету, ніби друга її аїмосфера. Говорили про те, хто куди збирається їхати, чого можна надіятись від майбутнього... Горський під цим оглядом не мав сумнівів, для нього світ своя кишеня, але виїжджати за море він не збирався. Для мене ще хватить Европи, так трохи поближче до Холодного Яру... А там побачимо...
Взагалі вулиці Рівного кишіли несподіваними появами. Ось, наприклад, я побачив обличчя таких двох знаних бер-лінців, як Петро Кожевників і інженер Мурашко... Що їх розцінювали на біржі міжнародньої шпигуноманії дуже високо, дарма що перший належав до "ноціоналістів", а другий до "гетьманців"... Чого вони потрапили в такий час до Рівного — сказати тяжко. Також не знаю, чому вони так старанно уникали зустрічі зі мною, не дивлячись, що в минулому ми були знайомими. Кожевників був свого часу редактором журналу "Розбудова нації", що був речником організації Українських Націоналістів, а Мурашко належав до високих представників гетьманського руху, здається, чи не заступник самого гетьмана. Пізніше ходили чутки, що вони залишилися під советами і носять навіть якісь мундури. Хто його знає... У такий час все можливе.
А одного дня, точніше 8 жовтня, в годинах обідніх, коли ми з Танею були вдома, нас приголомшив один вибух, десь недалеко від нашого дому, від якого мало не вилетіли всі наші шиби. Що там сталося? Все принишкло. Прибігла перестрашена наша мешканка фрау Уїнь, що служила в банку і сказала, що на заступника райхскомісара Дарґеля був атентат, при чому вона божилася, що бомбу кинув німецький ес-ес, який приїхав військовим автом і якого багато бачило людей.
До нас почали сходитись наші знайомі. Поширилась швидко чутка, що ту бомбу кинув переодягнутий в німецьку уніформу якийсь партизан... Можливо навіть український. І декому з наших знайомих ця чутка імпонувала. Такий бравурний жест у такий час і так організований. Під'їхати швидко автом під будинок комісара і кинути йому під ноги бомбу саме, коли той виходив з дверей свого дому... Це досягнення...
Лишень тому комісарові від того нічого не сталося і він навіть не був поранений. І мені ця бравура ані трохи не імпонувала. Одразу пригадалось, що рівенська тюрма набита в'язнями, переважно українською інтелігенцією, а в тому на днях було арештовано нашу чудову приятельку Харитю Ко-ноненко. як також забрано керівника театру Анатоля Демо-Довгопільського... І багато інших...
А коли я зайшов до ДНБ, там було також повно тріво-ження. Теперішній його шеф Блюме та його заступник Гарт-ман привіталися зо мною досить холодно. Що сталося? Як що сталося? Он що там виробляють ті ваші партизани. Чи ви знаєте, чим це пахне? Звідки ви знаєте, що то були українські партизани? Знайдено документи. Один з них загубив посвідку ОУН.
Було все ясно. Провокація. І то гидка. І жорстока. І, розуміється, московська. Я почав, було, поясняти, що партизани в таких випадках не носяться зо своїми посвідками, але що це помогло... Всі вони вірили, що це партизани, а до того українські. І нема мови.
А одного ранку місто було жасько стрівожене, бо з тюрми масово вивозили в'язнів за місто до лісу і там їх стріляли. Настрій був макабричний. Здавалось, що надходить кінець взагалі. До того додалась чутка, що большевики наступають на Київ і місто горить. У цей же час прийшло повідомлення, що Італія об'явила війну Німеччині. Все оберталося в кошмарному круговороті.
А трохи згодом у газеті "Волинь", за 24 жовтня, появилась така замітка: "Кара за два атентанти в Рівному. Урядово повідомляється, що в останньому часі доконано два атентати на життя політично високопоставленої особи райхскомісара для України. Завдяки докладному доходженню, беззакидно встановлено зв'язок між властивим колом доконуючих атентат та ідейними його спричинниками. Після цього заряджено та переведено відповідні заходи проти більшої кількосте в'язнів на Волині, які належали до обтяжених кіл".
Ця неграмотна, заїкувата писулька намагалась сказати, що провокація совєтської агентури потрапила на добрий грунт. Німцям не треба було багато доказів для такого "зарядження та переведення", бо вони і так тільки й чекали якоїсь приключки, щоб щось таке поповнити. У цей час вони були цілковито позбавлені якого будь глузду. І провокатор вибрав для цього дуже вгодний час. А Україні це коштувало понад пів тисячу дуже вартісних людей.
І доконав цієї підлої перфідії відомий московський агент Ніколай Кузнецов... Якого українські партизани опісля переловили і саме за це розстріляли... Але якому вдячна окупаційна влада в Україні поставила в Рівному пам'ятник і назвала його іменем одну з площ міста.
Українські люди! Мешканці міста Рівного! Коли ви будете проходити біля того пам'ятника, пам'ятайте, що його поставлено провокаторові за знищення дуже вартісних ваших братів і сестер, числом понад пів тисячі. А в тому було знищено життя великої гуманістки, невтомної діячки на полі допомоги всім людям, які допомоги потребували — Хариті Кононенко. Що їй завдячувало своїм життям тисячі і тисячі полонених, покривджених, вбогих, немічних. Не забудьте цього ніколи!
У великому загальному все вказувало, що нам пора збиратися в далеку і, мабуть, безповоротню дорогу.
