На коні вороному - Самчук Улас
Переважно, це бувші ранені, які вилікувались і знов вертаються на фронт. В небезпечні райони Донця й Білгороду.
Мій цивільний потяг відходив все ще з німецькою точністю і імперіяльним призначенням "Берлін-Варшава". Усе тут якслід, в порядку, моє купе другої кляси переповнене, пасажири мішані — цивільні, партійні, військові, пересторога "ніхт раухен" (не курити), додержується. Хто скаже, що це війна? Війна десь там в Італії, на Балканах, на Креті, в Руслянд, Скандинавії. Тут живуть мирні люди, їдять бутерброди, розмовляють про лови в Біловіжській пущі... Щоб закурити — виходять в коридор. Потяг біжить швидко і пружньо.
В годинах обідніх я був у Бреславлі... Із завданням відвідати пана П. Кютцнера, а також пані Германіну фон Лін-гельсгайм. І побувати на старих стежках колишніх молодечих блукань в цьому прекрасному місті Сілезії. Востаннє тут бував в 1941 році, по дорозі з Берліну до Кракова.
З Павлом Кюстцнером ми довше листувалися, а в останньому листі з 15 квітня він повідомляв, що справа з перекладом "Марії" на добрій дорозі і що її буде видано у видавництві "Гогенштавфен Ферляґ" в Штутгарді і нам залишалося тільки домовитись про гонорар. Він пропонував мені половину суми з 10% прибутків з видання книжки, які він може дістати від видавництва. "Правдоподібно, — писав він, — що я візьмуся за переклад і Вашої "Волині". Просив також малих оповідань для поміщення в періодичній пресі, щоб об-знайомити автора з німецьким читачем.
Але ось сталася затримка в цій справі, тепер видавничі умови міняються з кожним днем, почалися налети на великі міста, видавництва мають труднощі з папером. А тому мені хотілося обговорити це з самим Кютцнером особисто.
Знайшов його легко в районі Одри, Уферцайле 35, Брес-ляв 16. У солідній квартирі з виглядом на сквер з тінистими деревами. Зустріч дуже приязна у великому, заложеному книгами, кабінеті. Це був старший пан, з сивою головою, приємної зовнішности і вишуканих манер мови.
Ми дуже швидко розговорилися. Мене цікавило, чому він вибрав для перекладу мої речі. Він пояснив, що він перекладає взагалі із слов'янських літератур, з російської мови, чеської, словацької і захотів з української.'Він звернувся за інформаціями до Українського Комітету в Кракові і там йому порадили мене.
"Марія" його цікавить і вона скоро вийде друком, правдоподібно у вересні, а найпізніше в жовтні. Видавництво нею також зацікавлене... Але тепер постали нові труднощі з виданням перекладів із слов'янських мов. Міністерство пропаганди вимагає окремого дозволу на кожне видання і з приводу "Марії" йому прийшлось багато з тим міністерством листуватися. Нарешті, такий дозвіл уділено, але за той час трудніше стало видавати книжки взагалі, бо бракує паперу... Одначе, він надіється, що з "Марією" буде все гаразд і вона скоро вийде в німецький світ.
Поза цим, ми розмовляли взагалі. Його дочка принесла нам каву, печиво і ром... Ми говорили про літературу, критику, теми. Опісля перейшли на тему війни і політику. Мене здивувала його відвертість і відвага. Він не приховував песимізму з приводу цієї війни і поділяв мою думку, що воювати з цілим світом є безглуздям.
Він питав, які там настрої у нас. Я розповів йому приблизно про наші конфлікти з окупантською владою, на що він ввесь час повторюв: — То є так. Жахливо... Це є наші... Такого треба було й сподіватися...
Також я оповів йому про мої бреславські часи. Він був здивований, довідавшись, що звідсіль почалась моя письменницька кар'єра, коли то в січні 1929 року, в "Кафе Віін", я написав свою першу новелю "Образа", яка була друкована в Літературно-Науковому Віснику у Львові. А в готелі "Са-вой" я зустрічався з письменником Гансом Ґріммом... Також тут я пробував перекладати з Томаса Манна, Германа Ште-ера... І відвідував лекції Кюнемана...
Він був цим винятково вдоволений, він знає добре кафе Відень, знає готель "Савой", бував на викладах Кюнемана... Таким чином ми мали з ним дещо спільного. З німецької літератури він радив мені особливо Германа Гессе. Незрівня-ний майстер форми.
Так ми провели надзвичайно приємні дві години. Прощання було оптимістичне, але воно не виправдалось. Моя "Марія" німецького світа не побачила. "Гогенштавфен Фер-ляґ" в Штутгарті було до грунту збомбардовано і в його руїнах загинула також і "Марія". Кютцнер намагався знайти для неї інше видавництво, але час був такий, що про це треба було перестати й думати.
Того самого дня, тут же в Бреславлі, я мав ще одні відвідини. Тут на вулиці Агати 6-А (Бреслав ХНІ), жила одиноко в невеликому мешканню моя велика добродійка, мати мого приятеля Германа Блюме, дуже цікава людина, яку я вже згадував, Германіна фон Лінгейсгайм.
Колись давно, во время оно, у вересні 1927 року сталося так, що я потрапив до Бойтену, що на Горішньому Шлезь-ку і працював, як наймит у одного тамошнього міщанина. Розвозив рольвагою по копальнях і гутах залізо з фірми "Фібік унд Ґрінфельд". Збігом щасливих обставин я познайомився з рядом цікавих людей, а в тому із студентом Германом Блюме. Це було зворушливе, цікаве, інтригуюче знайомство. Він запросив мене до себе додому, щоб познайомити зі своєю матір'ю, а тому, що я не мав відповідного для візитів одягу, він приніс мені також і одяг.
Це була цікава, солідна пані, з якою я, не знаючи ще ні-
мецької мови, міг порозумітися словами французької мови,
що в устах людини мого тодішнього зайняття, звучало не-
звично. А коли той дивний її гість почав виявляти чимало
знань з літератури, включаючи до того й літературу німець-
ку, її здивовання ще збільшилось. А до того, той молодий
наймит виявив амбіції бути самому письменником, заявляю-
чи, що має вже щось надруковано в якомусь там невідомому
журналі. ,
Цього було абсолютно досить, щоб ця пані, яка мала до літератури великий респект, зацікавилась цим знайомством. Я почав частіше з'являтися в її затишному, із старовинними портретами, сальоні, де почалися лекції німецької мови, перекладання з німецької мови на українську, з чого дещо було друковане в Літературно-Науковому Віснику у Львові ("Залізнична катастрофа", Томас Манна). І так почалася велика наша дружба, на згадку якої я дістав два томи "Фавста" в
сап'яновій оправі з підписом: "На згадку від Вашої материнської другині".
А восени роком пізніше, коли я вже жив у іншого мого великого приятеля, гімназіяльного учителя Павла Кроненбер-га, вона разом з Кроненбергом, уможливила мені переїзд до Бреслявля, де я жив з її сином Германом і міг вчащати, як вільнослухач, на лекції Бреслявського університету. Перед Різдвом того року, вона переїхала з Бойтена до Бреславля і ми жили тоді в її затишному апартаменті на вулиці Розен-гайм число 43.
Я жив в цій родині до кінця зимового семестру в університеті, опісля я зробив подорож до Берліну, повернувся назад до Бойтену до Кроненбергів, де перебув до червня місяця, щоб опісля переїхати до Чехословаччини і там оселитися на постійно.
Від року 1929-го я не мав нагоди бачитись з пані Герма-нівною, ми лише мінялися зрідка відомостями через Германа, а останній її лист знайшов мене аж у Рівцому, з квітня цього року. У якому вона писала: "Любий Влисьхен! Так Вас зву, бо таким Ви залишились у моїй пам'яті, дармащо Ви тепер напевно виглядаєте інакше і напевно багато у Вашому життю змінилося від того часу, коли Ви у Бойтсні розповідали мені про свої творчі наміри. Минулі роки я довший час хорувала, та й тепер ще не дуже добре себе почуваю, а тому також здержалась моя відповідь на Вашого останнього листа. Я сердечно тішилась Вашими творчими і іншими досягненнями. Чи пригадуєте Ви, як ми з Вами, за допомогою різних словників, перекладали "Бабцю" Германа Штеера на українську мову? Ви хотіли тоді познайомити Ваших земляків із зразками німецької літератури. Тепер Ви так володієте німецькою мовою, що подібні переклади не творили б Вам стільки труднощів, як тоді. Тепер вже було б добре перекласти Ваші мистецькі праці на мову німецьку, щоб і я могла їх читати. Герман багато мені про Вас оповідав і я сердечно тішуся, що Ви одружилися з жінкою, яку Ви полюбили і що Ви маєте таку гарну дружину. Після довгих років Вашої боротьби та мандрівок, напевно є приємно мати свою дому і жити з людиною, яку любиш. Але я також вірю, що для мистців потрібно багато пережити, щоб набути багато вра-жінь і щоб опісля могти це обернути їх в мистецтво. А для Вашого майбутнього — я сердечно бажаю Вам багато успіхів, добра і краси в життю. З сердечним привітом для Вас і Вашої незнайомої мені дружини, — залишаюсь, Ваша Гер-маніна фон Лінгельсгайм".
А тому ця зустріч після багатьох років, повних боротьби і праці, була для мене подією. Це була не лишень мати Германа, але також і моя мати, яка помогла мені бути тим, чого мені відмовляли мої "слов'янські брати" там удома. Вона жила тепер самітньо у малому, на дві кімнати з кухнею, мешканню, дуже постаріла, але так само, як колись, аристократично поставна і людсько чудова. — Влисьхен! Як гарно, що Ви мене відвідали! Дайте на вас надивитися. Добре. Добре. Виглядаєте добре. Ви з Берліну... Ах, мій Боже! Як воно тепер все змінилося. Але сідайте! Тут чи тут. Я зроблю чай. Y нас тепер нема навіть порядної кави. І розказуйте. То ж ви з далеких світів. Як там у вас в Україні? Ах, Герман все мені розказував... Шрекліх. Як ви думаєте? Хто переможе?
Я намагався, по можливості делікатніше, пояснити їй ці речі. Вона була німецька патріотка старого філософсько-культурницького типу з традицією бісмарксівського імпері-яльного наставления, в якому німецька духова істотність мала б відогравати ролю носія культури (Kulturträger) і цивілізації в країнах відсталих під цим оглядом, а не брутального завойовника типу Росії чи Англії, де бралось на увагу лишень матеріяльне використовання завойованих. Вона утримувала колись контакти з інтелігентами ліберальних середовищ, між якими були і такі, як Ґергард Гауптман, або Герман Зудерман. І тепер ця Гітлерівська "штурм унд дранґ", експльозія була для неї трохи незрозумілим явищем дармащо вона намагалась це толерувати. Вона цього боялася від самого початку, а тепер була переконана, що це скінчиться трагічно.
Я розповів їй про мою подорож до Берліну, яке враження зробила на мене та столиця, а головне про моє бажання побувати в Бреславі і побачитись з нею.
