На коні вороному - Самчук Улас
Що нашому народові ще бракує виховання, дисципліни, морального вишколення. І що про це треба говорити відверто, не лякаючись прикрої правди.
Але де ж це дівся на цей раз стурбований Роман Петрович? У відповідь дістаю моторошну вість. Його було замордовано разом з його сестрою Галиною дуже жорстоким способом, їх вивезено возом на вигін села і на очах багатьох людей поколото багнетами. І там же засипано в яму. Казали, що він був німецьким донощиком. За присудом партизанського суду.
Ця вістка була для мене дуже неприємною. І навела на багато розважань. Того дня, коли я там був, у церкві хтось замовив по них панахиду. По селі поширено приказ партизан з її забороною. Люди боялися йти до церкви, хоча багато з них думало, що Лєхи впали жертвою якоїсь брудної провокації. І питали мене, чи я міг би взяти участь в тій панахиді.
Питання бентежливе. Мене ця справа пригнобила. Не було можливости з цим розібратися... І не хотілося входити в конфлікт з партизанами. їх становище було повне відчаю, зо всіх боків загрожене, з ворогами, які діяли не лишень із зовні, але й з нутра, а тому вони могли бути немилосердні, а інколи й несправедливі. Виправдуючись тим, що їх вороги не виявляють до них також милосердя. Зуб за зуб, око за око.
З тих міркувань я не пішов на панахиду... Хоча я чомусь не вірив, що Лєхи були винні в тому, в чому їх обвинуватили. Тоді було знищено за це саме мого колишнього товариша Лонгина Данилевича, але за цього годі було ручатися. Він був спроможний на брудні вчинки, але справа Лєхів залишилась для мене не ясною і болючою.
Взагалі, це зіпсувало настрій цих моїх відвідин села, де жили мої рідні. Тим більше, що це були відвідини прощальні. Я це відчував і це знав. Це саме відчували і мої рідні. Ніхто з них не збирався виїжджати, дармащо їм загрожувала чимала неебезпека. Просто тому, що вони моя родина. Бо самі вони ніякою політикою не займалися, а були тільки добрими, відданими працівниками на своїй землі. На жаль, коли прийшли туди совєти, всі мої з ними стосунки цілком обірвалися. Я не міг нічого довідатись, що з ними сталося. Це, очевидно, належить також до системи пануючої там зверх-иости, практикованої там від віків.
Я пробув тоді в Тилявці три дні і в понеділок 16 серпня її залишив. З такою незабутньою прощальною сценкою: моя сестра Васса мала три сини: Лонгина, Віктора і Володимира. Цьому останньому було тоді щось біля трьох років. Миле, гарненьке, надзвичайної типовости, хлоп'ятко. І коли брат Федот лагодив на дорогу воза, маленький Володик, збагнувши в чому справа, тихенько видряпався на нього і міцно засів на самому передку з твердим наміром їхати з нами також. Він знав, що таке його підприємство не обійдеться без спро-тиву, тому ціла його маленька істотка була наставлена на рішучу й безкомпромісову боротьбу. Сподіваючись найбільших перешкод від своєї мами, вся його увага була скерована на неї і на кожний її погляд він відповідав голосно і рішуче одним словом: — Ні! Одночасно він благально поглядав на мене, сподіваючись звідти найбільше зрозуміння.
І ось віз готовий, коні запряжені, родина зібралася прощатися... Але Володько міцно сидить на своєму місці. І не думає вступатися. Він знає, що ось-ось почнеться атака і тому він готовий до оборони. Всі очі звернені на нього, а мама обережно починає мову: — Володику... — починає вона. — Нііі! — перебиває він її гостро і рішуче і при тому загрозливо замолов босими ніжками. Але і мама також не знає милосердя. Атака продовжується. Його намагаються звабити обіцянками. — Володику! Дивись. Ось там тато також запряже коні і ми також поїдемо до міста, — ніжно щебече мама. — Ні! — викрикнув він ще рішучіше, а в його очах блиснули огники гніву. До справи втручається й батько Василь. — Володику, — каже той розважним тоном. — Ти знаєш, як то треба запрягати коні... Ходи но і поможеш мені і ми разом поїдемо. — Ні! — знав він лишень одну відповідь... І вже з докором поглядав на мене, чому це, мовляв, я зрадливо мовчу у такій трагічній ситуації. А ситуація ставала направду відчаяною, всі, видно, змовились проти Во-лодька, він цілком осамітнений і йому нічого не лишається іншого, як вдатися до останньої зброї — плачу. Він гірко й відчаяно заплакав. Але чи й це помогло? Мама й тато невмолимі, дядько мовчить, а решта посміхаються. їм що. Це, мовляв, не їх справа. Його намагаються полонити, ось мама хоче піймати його на руки, він борюкається, його голос збільшується, його ручки й ніжки роблять відчаяні рухи... Але мама... Та мама... Вона ось вже його піймала і горне до себе. А віз рушає і виїжджає з брами. А його дядько сидить собі на возі і тільки махає рукою... І ось він зник за брамою і виїхав на дорогу...
І так ми від'їхали під розпачливий плач Володька. Дорога, мила, незабутня дитино! Той твій плач на прощання залишився зі мною на все життя. І ніколи не забудеться. І даруй мені, любий хлопчику, що я не міг взяти тебе в мою дорогу.
У Крем'янці ми попрощались з братом Федотом. В життю нам судилося йти різними дорогами. Він був селянин від уродження і таким на все життя зістався. І не піддався вимогам нашого батька, який хотів дати йому більшу освіту. Він не переймався справами, які турбували мене і не розумів моїх життєвих намірів. Але я не брав йому цього за зле Ми були такими в поколіннях і тільки я один був виродком з цього загального приречення мого роду. Мій брат був типовим мужиком, якого єдиним ідеалом було орати землю, сіяти хліб і мати добру родину. В градації суспільних вартостей, ця вартість одна з основних, на якій базується сама екзистенція буття на землі в його елементарній природі.
У Крем'янці треба було задержатись ще на пару днів. Як сказано, Роман і Надія Бжеські намірялись охрестити свою дочку і я мав "держати її до хреста". При чому названо її Маргариток)... Ім'я, що його годі знайти у списках наших імен і можна допускати, що тут не обійшлося без певних су-ґестій Ґетевського "Фавста". Для поетичної натури мого кума Романа, фавстівська Маргарита була символом чистоти, щирого почуття, живого інстинкту, з якогсчдоктор наук Фавст міг протиставитись хитрощам та зломислію лукавого Мефісто-феля. Батько Маргарити з Крем'янця міг уподобатись Фавсто-ві з його різноманітними зацікавленнями і цей маленький ритуал хрещення, що мав місце в хатині під горбиком, стіни якої були розмальовані полтавськими фресками, міг мати зв'язок з містерією великого олімпійця з Ваймару. Він відбувався в атмосфері високого напруження пристрастей всіх люцей на землі.
Після цих хрестин можна було попрощатися не лишень з кумами, але й з самим Крем'янцем. Тут вже не було чого більше робити. Не було з ким більше бачитись. Багатьох моїх друзів не було вже в живих, інші подалися "до лісу", ще інші вимандрували. "Мій Крем'янець" виглядав руїнно і порожньо. Лишень хмари спогадів далі носились над ного рештками.
Залишив його ранком погожого дня тим самим потягом з навантаженими піском плятформами і озброєними мадярами в його вікнах. Миналось долину Ікви, Білокринищо, Смиж-ські ліси... Роєм летіли спогади... Все минулося... Тепер там далі в лісах лиш партизани.
Потяг тягнувся поволі, скрадливо... Ось-ось затарабанять по ньому кулемети. Пасажири сидять мовчки і подалі від вікон. Сорок кільометрів між Крем'янцем і Дубном тягнулися безконечно.
У Дубні пересядка до потягу Львів-Київ. На щастя, на нього не приходиться довго чекати, він переповнений пасажирами, але зупинившись тут, він чомусь не хотів рушати далі. Всі здивовані. Це чекання тривало довше і згодом на пероні появився відділ війська в німецьких уніформах, який почав розгортатися в широку розстрільню і вирушив просто в поля на південь, де на обрію виднілись пригірки.
Виявилось, що недавно перед цим тут побували якісь люди, які отам далі за залізницею підложили під рейки якусь пакость і вона зірвалася. І ті люди мали відійти в ті поля на південь, куди відійшли за ними німецькі уніформи. А потяг мусів чекати, поки не направлять шкоди... Що забрало нам три години. Було досить часу надивитися на життя станції, що нагадувала фортецю, оточену валом та колючими дротами. Приходили й відходили різні люди, стояла група німецьких офіцерів, які курили цигарки і щось спокійно розмовляли, далеко спереді попихкував паротяг, пасажири сиділи, вставали, ходили, мінялися словами, дивилися через вікно в поле... Більшість з них приїхало з Німеччини і їх вигляд не прозраджував вдоволення. Світило гарно й лагідно сонце.
Для мене це чекання значило втратити останній вечірній потяг на Рівне, а тому я нервувався. Коли потяг рушив, його швидкість не переходила швидкосте чумацьких круторогих... А коли під вечір він дотягнувся до Здолбунова — ніякого сполучення на Рівне не було. Йшли потяги лишень військові і то без розкладу... Залишалось йти до Рівного хіба пішки... Але десь так під смеркання, надійшов довгий потяг, зложений з тягарових вагонів, від якого на милю несло всілякими ліками, ввесь заповнений раненими. Здовж потягу заходили кондуктори, військові поліцаї, перевіряли колеса, помахували ліхтарками. Двері вагонів були відчинені, замотані в марлю ранені лежали на ліжках, деякі з них курили, деякі намагались звестися, інші лежали непорушно. Медсестри розносили пиття і курево.
І я помітив, що один з вагонів, на самому кінці потягу, був порожній... І мені прийшла шаленна думка, чи не використати його як засіб транспортації до Рівного. На запит кондуктора, чи така комбінація можлива, я одержав позитивну відповідь. Головне, чи потяг зипиниться в Рівному? Кондуктор думає, що зупиниться.
І я ризикнув. Вкарабкався до порожнього вагону, його двері відчинені навстіж, місця багато, починає темніти. По короткому часі потяг рушив і от я їду сам один на цілий вагон, потягом, вантаж якого творять люди, зібрані на полях боїв там десь на сході. Було дуже тихо. Потяг йшов рівно, прибирав темпа. І мене одразу почала бентежити думка, чи він зупиниться в Рівному, а чи не повезе хто зна куди. При цій швидкості зіскочити з нього було б небезпечно.
Потяг їхав. Дванадцять кільометрів до Рівного швидко минали. Ось вже і приміські оселення. Під смеркання мигають телеграфні стовпи, городи, будиночки.
