Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

— Встала я рано, хотіла перехриститися до образа, а образа нема. Кілочок є, образа нема! — Страшно мені стало, але думаю, — може батько нащось ізняв? Коли глянула вниз, — стоїть образ, притулений до стіни, на землі, цілісінький. Наче його хто навмисне зняв і поставив.

Мороз пройшов Тарасові по шкурі.

— То може тато?

— Та ні ж бо! І нікого чужого не було. Це нам усім ще щось страшне буде. Образом цим мама мене благословляла, як ішла я до шлюбу. Щось страшне буде... — поширеними зіницями вдивлялася в майбутнє мама.

В цім явищі, справді, було щось надприродне. Але Тарас, Щоб заспокоїти маму, почав казати:

— Не видумуйте, мамо! Ви за всіх переживаєте та' до серця берете. Вже з нас досить того, що є ...

— Ой, ні...

А, власне, цей моторошний жах, що бродив по їх хаті, торкнув його своєю холодною лапкою, ще тільки він зайшов.

— Дай, Боже, щоб нічого більш не було! — перехристи-лася мама. — Може там із Оксаною в дорозі що трапилося?

Прийшла додому Галя. Щось зарання з роботи.

— А ти чого плачеш? — запитав її Тарас, побачивши, що очі в неї почервоніли й понапухали.

— Вигнали з роботи! — розревлася Галя на всю хату. Мама й Тарас переглянулися. А що?

— Дурна! Та й чого ж так до серця брати? — потішав її Тарас. — Та розкажи, як було, не реви!

— Викликав мене .. .голова профспілки ... й сказав ... що мене виключено з членів спілки, а на роботі не член спілки не може бути.

— А, Господи! І нащо нам були ці хати? — розпачливо скричала мама.—Якби ж не хати, то й Федько був би жив... Чи йому потрібна була оця дурна робота, як він хотів учитися ... А тепер вам усім горе, всіма вами накидаються...

"Вам усім ..." Тарас же ще не сказав, що й його сьогодні вигнали з роботи.

І не мав він сили сказати.

7. КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ НА ВСІ СТО

І.

Дуб'яга не знав, що над ним згущуються тучі. А вони гурдилися над ним аж із самої весни.

Комуна росла, членів більшало, вже було два осідки: старий панський двір із п'ятикутнім домом посередині і господарство в Дрижипшьському урочищі. Дуб'яга почував себе хазяїном величезного господарства, бо й землі прибавлялося. Старі комунари вважали себе ідеологічними керівниками нових, вищими на цілу голову.

А як новітні не хотіли визнавати цього першенства, то часто відбувалися дрібні й серйозні сутички. Рада, якій на своєму віку доводилося гасити багато колотнеч, не звертала на це великої уваги. В "колективному казані" перекиплять, хай там погалакають!

Велике й різноманітне господарство комуни вимагало робочих рук і, звичайна річ, саме новим членам і випадало бути тими робочими руками.

Але тут виявилася дуже неприємна для ідеї комунізму річ. Нові члени знати не хотіли якоїсь там спеціялізацїї. їм дуже не сподобалося, що двоє-троє видатних комунарів-фундаторів саме в жнива поїхали на курорт лікуватися, а кількох молодих комуна восени послала вчитися, пристойно одягнувши їх перед тим.

— Як робить, то всім робить, а то хтось із себе строїть ледачком, а ми батраками ходимо... — стало в комуні летючою фразою.

Дуб'яга, переконаний, що "нових членів треба пасти", шо біднота робити не вміє, частенько нагукував на котрогось сирого хлопця. То в однім кінці, то в другім чути було його погукування.

— Нащо багаття розпалив коло кіп? Лінувався відкинути пирій? Ще спалиш увесь хліб! Це щоб ми не догляділи ...

— Роби й грудьми, то не будеш людьми, — понуро відповідав "батрак".

—— А ти головою роби! Десь у другому місці:

— Це чого ходиш з підбитими очима? Хто тебе побив? Членам колгоспу соромно ходити із синіми очима!

Ще в іншому:

— Нащо ти віддав картоплю братові?

— Я тільки з погреба виніс, — виправдувався "батрах".

— А нащо ти віддав?

— Як дощ ішов ... посадити на городі...

— В нього ще город неораний!

— З'ораний.

— Я вчора йшов, то неораний... Як ти будеш із братом усякі махінації робити ... нас не здуриш ...

А то чуєш:

— Ми в вас, як батраки, робимо, що приказуєте...

— А ти вчора прийшов та й хотів зразу приказувати?

— Он другий, теж член, ціле літо пролежав у кімнаті, — натякав "батрак" на "кандидата на попа", — студента Кар-даша, брата одного з членів ради.

II.

Цього дня рада ніяк не може знайти4 притулку, все їй заважають провадити засідання. Втікла аж у сад.

Рада сиділа в саду під великою яблунею, коли підійшов Ригорко Безсмертний. Став, сперся на вила.

— Беріть-но, та ви ще хоч по три гарбі скидайте, бо я вже сімнадцять скинув, то таки втомився.

— Чи ви бачили таке диво? — видивився на Ригорка рільник, Решетило.

— Хто це тебе сюди кликав? Не бачиш, що ми заняті?

— Ти, чоловіче, контрреволюцію тут не розводь, — суворо почав виговорювати Дуб'яга. — Поставили тебе до молотьби, то роби! А маєш щось, то обжалуй на загальних зборах. Там побачимо, який то ти член комуни... То, що ти три дні поробив ...

Але Ригорко не злякався.

— Ви, хлопці, не дуже лякайте, бо як викинете мене, то я собі раду дам, але й ще комусь іскрутиться.

Така безстрашність заставила Дуб'ягу трохи уважніше поглянути на Ригорка.

— Ну, кажи, чим ти незадоволений? Тільки не мни, бо нам нема часу.

Тоді Ригорко моргнув бровою й ізза паркану виступило ще двоє "нових".

Це не сподобалося раді. Члени ради наїжачилися, позасували руки в кишені.

*— Скажіть нам, чого це в їдальні почали нас помиями годувати?

— Скажіть, де поділися гроші за сіно, що продали, двадцять шість тисяч?

— І за хліб.

— Скажіть нам, куди пішли кредити, що набрали в Українбанку, в Сільгоспбанку та в Кредитсоюзі?

— Скажіть нам, за що винні кооперації двадцять п'ять тисяч?..

— Ви нас порозставляли, порозтикували, щоб ми не бачили, що воно робиться в цій комуні. А ми бачимо ваші балі й курорти, — думаєте, що ні? От, яблук одних ...

Руки членів ради засувалися щораз глибше в кишені. Виглядало на те, що "батраки" бунтуються, а в кожного члена ради був наган у кишені, — проти Дуки.

— Скажіть нам, а хіба ми зобов'язані перед вами відчитуватися? — в свою чергу запитав Дуб'яга.

Він перший отямився від несподіваного серйозного випаду "маси".

— Не дуже лякайте нас револьверами, ми не боїмося, — наступав Ригорко Безсмертний, натякаючи на засунуті в кишені руки. — Ти мене вб'єш, так усіх не подужаєш. Не хочете перед нами відчитуватися, то відчитаєтеся в другому місці.

— Знаєте, хлопці, що? — надумався раптом Дуб'яга, немов згадавши про щось несподіване й надзвичайно потрібне.

— А що? — запитав Ригорко.

— Як хто критикує, кричить дуже, то я того ставлю на відповідальну роботу. Кажу прямо, це мій метод. То говорити не штука, ти спробуй сам керувати! Тебе, Ригорку, поставлю старшим конюхом, робочих тобі дам. А тебе, Панасе, комірником. А ти, Іване ...

— Ні, ти нас не купиш, — мотнув головою Іван.

— Та ну вас к дідьку, як ви думаєте, шо я вас купую! — розсердився Дуб'яга і його бичача шия налилася. — Я тільки хочу, щоб ви самі спробували цього меду. Попрацюєте, самі побачите, — куди, що й до чого.

Переглянулися Ригорко з Панасом, Панас із Іваном.

— Ні, мабуть, не будемо сватами! — рішучо відказав Ригорко. — Давайте вперед ревізійну комісію, бо мене жінка' поїдом їсть: "Нащо ти мене сюди привів? У мене вдома все було!"

— А моя цю комуну панщиною зве! Дуб'яга рубнув рукою.

— А як і ревізійну комісію, то я вас дуже злякався? Ну, марш звідси!

III.

Серафим Кармаліта докладно й сумлінно розповідав на черговій явці в Валер'яна Климовича про акт "контррево-люції" в саду комуни, про сутичку низів з верхівкою.

Але статистик райвиконкому був чогось дуже незадо-волений з Кармаліти. Кармаліта ще й досі не виконав одного завдання.

— Ви пасивно, ставитесь до своїх обов'язків, — розжовував він, м'яко й докірливо водночас, Кармаліті. — Нам треба вияснити, в яких стосунках був Дуб'яга з Данилом Ференцем, старшим братом його дружини. Чи нема в них зв'язку тепер?

— Як же я можу вияснити це, коли Дуб'яга про це не згадує? — відмагався Кармаліта.

— Зробіть так, щоб він згадав. Чи не чули ви колине-будь від Дуб'яги яких висловлювань про процес СВУ, чи щось подібне?

— Ні, не чув.

— А чи не бачили ви якихось старих фотографій? Про ці фотографії слідчий уже вдруге запитує. Кармаліта рився в пам'яті. Справді, бачив один раз ... Одного разу Явдошка, дружина Дуб'яги, перебирала в

скрині й там знайшла якусь пожовклу картку. Там сиділи два парубки у вишиваних сорочках, а за ними стояло дві дівчини з пучечками арґонії в руках.

Явдошка показувала дванадцятилітній дочці, Мальвіні:

— Ця дівчина — найстарша сестра моя, Мар'яна. А цього я й сама ледве пам'ятаю, бо мене ще на світі не було, як брат Данило поїхав до Києва. Раз тільки, як малою була, приїжджав з Києва — куди! Такий пан, не то, що оцей сільський парубчак. А тепер хтозна де він і є . ..

Мальвіна слухала, дивлючись матері прямо в рот. В цю хвилину нагодився Яків Дуб'яга, вирвав із рук цю стару пожовклу картку й нагримав на жінку:

— Держить чортзнащо! Спалити давно треба! І справді, кинув картку в піч, у вогонь. Слідчий вислухав.

— Напишіть про це все, — наказав він.

Це ясно, над Яковом збираються хмари. Чогось вишукують, нюшкують, щось хотять знайти за ним.

А на думку Кармаліти, з Якова Дуб'яги був хороший ломовик, тягнутиме, скільки клади на нього, не покладеш. Він не літає сизим орлом у піднебессі. Не без гріха старий, любить пожирувати, випити чарку, але ж вважає це за своє право. Він будував комуну. Не без —гріха старий, але скажуть везти — везе.

Він там розгортає кипучу і діяльність, не відаючи, що десь зважують на аптекарських терезах кожен його крок, вивчають кожне його слово, сказане протягом усього життя. Вже забув він про ті давні тяжби з Цукротрестами та Промрадгоспами за якісь там куркульські млини й урочища, — а д е с ь тепер все розглядали в люпу, проти сонця й всілякими можливими способами. Перетрусили ще раз невинну справу й про штани для комунарів. То було колись — комуна займала худобу на своїх полях і незаможників тільки залякувала, а з куркулів правила штраф — хлопцям на штани.

Все це дуже добре, але в нього — репресований родич, рідний брат жінчин, засуджений під час процесу СВУ, артист. Він, як є відомості, втік не знати куди.

І тепер, коли згори категорично натискали на те, щоб Дрижипільщина стала масово, суцільно колективізована, районова влада ніяк не могла зважитися, щоб Дуб'ягу допустити до головування в марієцькому колгоспі.