Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Але не на абиякі ролі.
— Найміть мене за секретаря в канцелярію... писати.
— Е, а за пастуха ти не хоч? Так і звик по канцеляріях ...
— А ейбо, не хочу! ..
— Соловейку, чом у партію не йдеш? Ти ж грамотний...
— В комуністи? Штатні говоруни? Подумав.
— А тому, що вже всі портфелі розібрані. Чого я піду? Як нема вже портфеля, то моє життя краще не стане.
— А ти піди, організуйсь у комуну і докажи!
— Я піду! На весну! вперед спродаюся. Я ще міг би почекати, так через два місяці вже за ворота виганятимуть.
Отак собі думав чоловічина жартома й вік прожити. Прийти непроханим, пощирити зуби, невідмінно ненароком втрапити в ту хату, де самогон варять, подати, де слід, корисну пораду.
— Комунарам не годиться на конюшині спати, це сліш-ком дороге удовольствіе для комунарів! — навчально й строго говорив він, як бачив щось подібне.
І навіть думав смішками відкрутитися, коли зайшло так, що або з села геть, або в колектив вступай. Він прийшов до голови сільради, — тоді ще була Гапка, — з дуже заклопотаним виглядом.
— Як це мені вийти з созу? — запитав він. — Кому це заяву подати?
— З якого созу?
Ніякого созу в Марійці не було. Колись, хіба, був, ще до організації комуни, гай-гай, скільки то років тому!
— А того, що розвалився! Я ж ото сам там зостався, то нема кому заяву про вихід подати. Тут би в комуну вступити, то нема* як!
Це ж ясно всім видно, — хоче чоловік із дорогої душі передовиком, бути, та от так складаються обставини ...
А вони, чорт їх маму знає, — не дивлючись на це, не зважаючи на його непохитну сознательність, взяли та довели плян до двору. Правда, з того, однаково, нічого не вийшло б, бо й описувати в Соловея не було чого, але він ото відтоді став активістом, та ще й яким! То вже, як ніхто не хоче аніяк іти в хату до якого куркуля, де будуть за ноги хватати, — туди йшов Соловей, п'яний, як ніч.
Отож, цей Соловей загнав колгоспні коні. Узяв коні до млина поїхати, а через який час приїжджає — коні мокрі.
Чорт його знає, де він був! Коні напилися води, охватилися, поздихали невдовзі. Хто ж винен?
— Звичайно, конюх! — відповідав Соловей. — Нащо він мені дав такі коні, що ледве ноги волочать? А тая, котра повинна до млина, та стоїть та їсть сіно.
— Але коні згинули після того, як у твоїх руках побували! ~"
— Тут ще не один помре! — глибокодумно похитував головою Соловей.
— Як так будемо хазяювать, то дохазяюємось до ручки. Через рік нічого не буде, — кричав конюх, скидаючи всю вину на Соловея.
— Ти нєрвенний, такого не можна ставити на конюха, бо до серця береш усе, — обливав його холодною водою Соловей. — Тут треба холоднокровного. Здохли, — ну, й дідько з ними! Хіба воно твоє?
— Так оце такі порадки? А, хай воно згорить!
— Всі виздихають, як не дамо кормів! — зауважує їздовий Василь. — Он уже підвішуємо до сволока одну коняку, бо не може стояти.
— Та нащо вам що? Он корова Кіндрата Моголівця два рази тікала додому. Вона знає, шо там їй давали їсти!
— Треба сказати раді, хай замовить коровам зелені окуляри, щоб вони скрізь бачили зелене. Вони й цим ситі будуть ... — резонно зауважує Соловей Стриж.
Не тільки корови й коні були вже голодні, але й колгоспники.
Всі нетерплдае чекали, коли це вже колгосп влаштує їдальню. Тільки про це й говорили, переймали на вулиці Дуб'ягу.
— Як жити далі? їсти нема чого!
— Авансувати будемо! Нам треба забезпечити вперед бідняцько-незаможницьку групу, що живе з своїх рук.
— Бідняки є всякі! Он Степан щодня робить, а Соловей на печі сидить. Степан порвав чоботи, що одні на всю сім'ю, а Соловей ...
— Ми й адміністратори, й господарі, й робітники, — перебив Дуб'яга. — Це в наших руках, — нічого йому не дати, як він ледар ...
— Ми це знаємо! А от він загнав коні й нічого йому нема. В статуті сільськогосподарської артілі "Імени тринад-
цятиріччя жовтня", в тім статуті, що його прийняла колишня комуна "Вперед", — нічого не сказано було, що робити, як колгоспник-бідняк зажене коні.
Дуб'яга щораз частіше ставав перед такими самими глухими кутами. Все це було нове, незвичайне, кожен раз треба було ламати голову, щоб не "перекрутити" і щоб догодити райпаркомові. Це коли б який куркуль...
Але голод не тітка. Коні загнали, — кат його бери, все одно не моє, але ...
—. Але ви нам скажіть, як будете задовольняти авансами? — допитувалися Дуб'ягу колгоспники.
— Головне, це спільне харчування. Заколемо кабанчика ...
—Коли то буде!.. Я б согласен, коли б мені знати, де дістати сьогодні три карбованці.
— Згода! Будете брати гроші, але не дістанете хліба. На капіталістичну ногу, — міркував щось нове Дуб'яга.
— Е, ні! ..
— Та ви ж у бідняках! Вам будемо допомагати. Правда, деякі бідняки ще думають, що перевернеться та й не треба братися ... Я як ішов, то не дивився ні на що. Навратився й не слухав ніяких порад. А тут так: чи бути, чи не бути? Як укріпиться совецька власть, то я скоріше до неї, а як розпитається, то я бігом від неї ...
Ще хтось підійшов. Знов про їдальню запитав.
— Чого ви бігаєте за мною про їдальню питатися, а чом не питаєте, як там із сівбою? Он уже є місця, що можна скородити, а чом ніхто в поле не виходить? Будемо дуть вас, бо ви фундамент соціялізму, — починав уже сердитися Дуб'яга.
Он йому треба щодня здавати відомісті про кожен засіяний гектар. Центральний комітет повинен знати за кожен засіяний гектар, а їм що? Вся кампанія повинна бути, як часи, а їм що? Вже як толкував на зборах:
— Всі повітані бути на сівбі! Будь ти сват, чи брат, а як ти симулянт — здорово будем гріти ...
Тимчасом, мало хто виходив у поле з нових колгоспників. Тому батога бракувало, той не міг вийти, бо нема чобіт, той не мар чого їсти ...
Дуб'яга хапався за голову.
— Навіть членів партії, хто брав трохи вправо або вліво, та й то ми їх за хвіст та на сонце. Тут теж не подивимося, будемо викидати. А як опиниться поза колгоспом, та припече йому, то він відчує тоді... Чом ви вчора не вийшли на роботу? — питав першого-ліпшого.
— Бо я їздив до міста хліба купувати...
— То вчора, — а сьогодні?
IV.
Кармаліта мав явку якраз на другий день після пожежі.
Це, справді, знаменно. На другу ніч після того, як згорів колгоспний двір у Розумниці, загорілася в Марійці церква. Згорів засипаний там хліб, згоріла й сама стародавня, дерев'яна церковця.
Випадковий збіг? Ну, нехай у Розумниці, — там колгосп забрав уже угноєну й виорану землю. Але тут? Вже, здається, зосталися самі смирні та покірні.
— А що каже Дуб'яга?
Слідчий останніми часами все навертав Кармаліту на обмірковування Дуб'яжиної особи. Здалося б, якби-Кармаліта побував під черепом у Якова Дуб'яги, переказав би весь комплекс його переживань, — і то вибагливости Валер'яна Климовича не вдовольнив би. Він докопувався до того шару, який, звичайно, зветься підсвідомим. Він жадав вивернути на яскраве денне світло те, що може Дуб'яга хотів би думати й почувати, але свідомо не почував і не думав.
Власне, слідчий волів би, щоб Дуб'яга думав так, і досить недвозначно статистик райвиконкому нахиляв Кармаліту, щоб той своїми розмовами розбудив ті Дуб'яжині думки, які хотів би заскочити слідчий.
Кармаліта вже два рази руба відмовився від цього. Втретє він відмовився підписати рапорт, шо за його словами склав сам слідчий. В ньому Кармаліта відчув щось загрозливе Дуб'язі.
Нічого від себе, власне, слідчий не додав, все те саме, що Кармаліта розказував: в колгоспі загнали пару коней, гине з голоду худоба, люди не мають чого їсти, недавно організована їдальна дає раз на день тарілку кандьору, їсти йде все село, бо голодних багато, не виходять люди на роботу, сівба відстає, — і так далі. Але все це розповідав і писав Кармаліта вже багато разів, при чому констатував, що Дуб'яга робить усе, що може ...
Але що він може?
В рапорті ж, складеному рукою слідчого, виходило, що винен цьому — голова колгоспу.
Кармаліта сам часто не дуже похваляв Дуб'ягу, але почуття об'єктивносте не дозволяло йому вигадувати те,~ чого нема. Вже якщо він — сліпе знаряддя в чиїхось руках, апарат для обсервації, то хоч буде досконалим апаратом, не буде хоч безвольною ганчіркою. Він — слуга об'єктивної правди, але не натяжки, нащось потрібної його начальству. Він думав, що оцей хаос у селі викликаний чимось іншим, незрозумілим, стихійним, а не волею одної якоїсь людини.
— Які розмови на селі з приводу пожежі? — подав слідчий друге запитання.
— Та знов виринув Дука ... Принаймні, про Розумницю так говорять.
— А про вашу церкву?
— Теж, кажуть, Дука ...
Цей невловимий Дука, нема-нема, та й вирине звідкілясь. Він уже осточортів усім, бо ніяк не вдавалося наскочити на його слід. На кілька місяців він, бувало, затихав, а потім знову нагадував про себе пожежами, підступними вбивствами, підкинутими листами ...
І ніхто його ніколи не бачив, а кожен розповідав те, що чув від когось іншого.
— Чи не чули ви в селі якихось розмов, ще перед цими пожежами?
— Ні...
— Може які куркулі повтікали назад? ..
— І такого не чув.
— А що це там у вас за Соловей Стриж?
— Солове-е-е-й! — зчудовано протягнув Кармаліта. — Так собі, чоловічок один. Бідняк. Активіст.
— І перший активіст до розбирання реманенту, як колгосп розвалювався?
Кармаліта засміявся.
— Я цього не знаю, але це можливо. Він може піти перший на все ... як уп'ється ... Може навіть жартома.
— А ви не чули, щоб він щось таке говорив про ма-рієцьку церкву?
Кармаліта вже добре знав слідчого. Він щось уже знав, але хоче, щоб Кармаліта перший сказав. Він мав таку звичку, — вислухувати, а не повідомляти. Вже до Кармаліта були тут, — все розповіли.
Але Кармаліта теж не думав ловитися на гачок. Він усе переказує, як чув, чи як йому здається. Щодо Стрижа, то Кармаліта думає так:
— Я ніколи не надаю значення тому, що ляпає Стриж. Вчора прийшов до нас голова розумнянського колгоспу, подвір'я його згоріло до тла. А наш Стриж закурив цигарі^ й задумався:
"1 так даром ото згоріло? Чи хоч застраховане?" "Ні!"
"Гм! Шкода! Без ніякої користи... А ви спаліть церкву! Все то гроші будуть! Збудуєте школу, або колектив. Все таки, — начорта вона буде стояти?"
"Як на чорта?"
"А що ж? Застрахована церква стоїть, а незастрахований колектив згорів. Несправедливо!"
Посміялися всі з такої поради голові розумнянського колгоспу, а не знали, що цієї ж ночі їх церква згорить, як свічка.
— Це ви самі чули? — запитав слідчий.
— Не я один.
