Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

В селі був голод.

В їдальні не було сили відігнатися від людей. Село велике, людей багато, — кат його знає, хто член, а хто не член і не мас права харчуватися в їдальні. Та були й такі, що формально вважалися членами, а на роботу не виходили. Трудоднів не мали, а в їдальні були перші.

Під їдальнею тепер завжди стояли голодні, як жебраки. Всякі, — старі, середніх літ і діти.

— Чого ви тут стоїте? — накидався на них котрийсь член ради, тепер перейменованої на правління.

— їсти хочемо!

— То чого сюди прийшли?

— А ви ж забрали ...

— Витягли, де що не є, за зиму...

Цим хоч би дав тієї смердючої кислої капусти з редькою, що нею годували в їдальні, то були б раді.

В їдальні часто траплялися скандали й непорозуміння через ці "помиї", через цей "силос". Дисципліна зовсім упала, бо всі були злі й гострі, як оси. Запаси комуни якось враз розтали, а ще до нового хліба було далеко, ще тільки-но кінчали сівбу.

Старі комунари також були злі, як осінні мухи. Коли хто скаржився на "силос", вони не забували нагадати:

— Пожерли наші свині! Сто п'ятдесят штук було, — а тепер жодної...

— Як я був удома, то цілий рік їв свинину, — грубо відповідав парубок. — Наплював я на таку комуну!

І нічого йому не скажеш!

Котрі мали хоч найменшу можливість, розбігалися, — в МТС, у радгосп. Багато подалося на Донбас у шахти, — колгосп узяв це на свій актив. А в газеті "Соціялістична Дрижиш льщина" оголосили, що подарували Донбасові стільки то робочої сили, стільки й стільки комсомольців.

Другі кричали:

— Взялися направляти нас на соціялізм, то дайте нам якесь підприємство, щоб годувало!

— Хай дають їсти — будемо робити!

— Мужик би робив, коли б годували!

— Чи переживемо це, чи ні? Чогось і руки опускаються! Правління колгоспу боролося, як могло з прогулами й

простоями. Вираховувало дні невиходу на роботу, давало й підвищувало норму, не зараховувало дня тим, хто пізно виходив, — нічого це не помагало. їсти давай, — а робити з людей чортма! Трудодні інакше не називали, як "трудні дні", зрештою — "дурнодні".

Тоді то Дуб'яга запропонував ввести якісь марки, чи жетони. Бригадири мали б їх роздавати тим, хто працює в бригадах, напередодні на цілий наступний день, але перед вечерею, в кінці робочого дня. Із цими жетончиками можна було харчуватися в їдальні другого дня.

З Дуб'яги спочатку почали сміятися.

— Це, як у капіталістичному підприємстві?

Але Дуб'яга з властивим йому, незакаламученим жодними сумнівами апльомбом, відповідав:

— Робитимемо те, що підказує життя, а там розберемо, що воно таке ...

Дуб'яга не встиг запровадити в життя цю "реформу".

Його не стало, але з'явилася в колгоспі "Імени тринад-цятиріччя жовтня" "копійка". Це були кругленькі бляшки, їх офіціянтки відбирали перед тим, як дати страву.

— Давайте копійку! — каже вона.

А їй з другого кінця довжелезного, ненакритого нічим, столу кричать:

— Що ж ти, — копійку забрала, а вечеряти не даєш? Де поділася ота затишність їдальні комуни "Вперед", що

нею колись так пишався Дуб'яга!

Те давнє приміщення їдальні було замале для масового колгоспу і для теперішньої їдальні пристосували літній барак із перехрещеними вгорі бантинами, замість стелі, із глиняною долівкою, слизькою й чорною від щоденного болота. В деяких місцях, вибоїнах болото доходило до кісточок.

Раз-у-раз по цьому болоті бігали діти з великими пузами та кривими ніжками до віконця подачі й просили:

— Дайте досипки!

— Ти ж уже брав!

— То на батька, а ще на брата дайте!

— От, зарванська вулиця! Коли ти наїсишся?

— Дайте!

Голос дитини тоне в галасі. Всі чогось кричать, лаються, злі. . . Кожному здасться, що він довго жде, — і так воно й є. Не дивниця, — усе приходить сюди їсти.

Нові члени приглядаються до старих комунарів, які їдять окремо кучками, — чи їм не краще, не більше дали? Так воно й е! Починається голосне, безцеремонне ремствування.

— А їйбо, ми їмо гірше свиней!

— Та що ти, це ж по-культурному!

На довгих столах порозливано кандьор, всі по-зимовому одягнені, в шапках, бо по їдальні ходить вітер ... Хтось голосно розказує:

— Поставили мене плугатарем. Дали шкапу, таку, що падає, — кажуть орати. Вийшов я в поле, а вона відразу й упала. Посилаю за головою.

"Треба його вдарити добре", — каже голова.

Треба вдарити, тільки тебе! — кажу я. — Дайте коневі добрі харчі та й тоді будете ждати з нього роботи. Як так, — не хочу бути плугатарем, давайте іншу роботу!"

— Тобі дають їсти, то мовчи! — нагодився на цю розмову голова, Кольобашка. — А ні, то марш із колгоспу!

II.

Кармаліта не раз спостерегав цю безрадісну картину. Сьорбав і він цей кандьор, гриз і він цей силос. Сідав за грубий, нічим непокритий, довгий батрацький стіл, з огидою брав невитерту слизьку ложку, з огидою човгав по брудній долівці.

Це таке передбрам'я до міста Сонця? Кругом гній, коло самих дверей їдальні свині труться о§ одвірки. Чи колись здумає хтось хоч від дверей їдальні відкинути сміття?

Але хто там про це думає! Хто з цих змучених, зголоднілих, морально задубілих людей бачить ту пишну красу весни, що розцвітаеться довкола? Люди зачучверіли духово й фізично.

Як про якусь леґенду згадується, що ось тут; на місці оцього нудотно-блювотного пейзажу, де всі комунарські бебехи лізуть увічі, де стоять довгі рівні шопи й посередині — бездарна, п'ятикінцева будівля, — що тут колись тінистий парк був, замріяне озеро.

Колись сюди приїжджав із концертами старий Демниць-кий, людям хотілося співати, люди могли звідусіль сходитися, й ніхто їх не питав про те, де діли вони свій час, як згаяли.

І це було в умовах гнітючого царату, безправности й темної некультурности! Як же повинно було б бути в вільній передовій країні, що революційним стрибком скинула з себе тяжкий гніт?

Чи мрія людини, — соціялізм, — повинна приходити в супроводі голоду, духового отупіння, фізичного знищення? Виривається з коренем геть усе село, щоб воно не брало соків із рідного ґрунту. Соціялізм! З кого, коли корінне населення вже розмітано по Сибірах і Казахстанах?

Чи він осліп, чи всі кругом сліпі й не бачать, що діється щось дике, жорстоке, диявольське?

За часів безправности люди були вільніші, кращі й щасливіші, ніж за часів великих прав Людини, ніж за часів тріюмфу людського розуму. Чи це якась божевільна халян-дра в його голові? Чи це реальне-все кругом?

Кармаліта озирнувся. Чи хто не почув його думок? Він навіть думати вже боявся, так звик конспіруватися.

Він уже всього боїться! Він уже став ручною твариною, що вміє ставати на задні лапки перед хазяїном?

То чим же він уже різниться від цих запаморочених, зацькованих і задурманених, що безладно товчуться навколо нього із зав'язаними очима?

Він почував у собі стихію, вітер, яким мав здмухнути з України паскудний намул, що обліпив її. А став . . . запрягли крутити ненависного вітряка.

Та ні! Ще знайдеться в нього сила крикнути на всю Україну:

— Люди! Що ви робите? Схаменіться! Нас дорізують, а ми з нетямущими очима стоїмо під брамою різниці!

А хто ж йому тепер повірить?

Хто він, чий він? Ні пава, ні ворона. Від своїх відстав, до цих не пристав. Ну, скажімо, втіче він закордон, — з якими очима? Хто ж він? Сексот ГПУ.

Так і мусить крутити вітряка, скільки захочеться його хазяям. А прийде час, вивітриться його снага, — викинуть, як викидають паршиву шкуру на смітник. А не захоче...

Як же він не захоче, коли не має права хотіти чи не хотіти?

Кармаліта йшов, мов п'яний від усіх оцих думок. Оплутали невидимими нитками душу й тіло, зв'язали по руках і ногах, — це вигідніше, ніж просто знищити. Це — згаль-ванізувати собі трупа на робота.

Проходячи повз зруйновану садибу Кіндрата Моголівця, мимо комина і поламаних дерев садка, якимись невгаданими закрутами думки приверзлося: крім цього зубожілого села, де вже починають їсти кору, де садки й подвір'я розгороджені, де стирчать раз-у-раз димарі, де віє пусткою, — десь е ще безжурна синь і м'який легіт південних морів, на берегах його буяє цікаве й різнобарвно — різноманітна життя.

До болю, до шуму в скронях захотілося, як не пережити, то хоч побачити, доторкнутися зором до тих барвистих і вибагливих форм людського співжиття, що витворює в своїх шуканнях природа. Йому примерещилися білі мінарети Стамбулу, венеціянські палаци дожів, вузькі й криві вулички Каїра, приліплені серед голубизни й білизни скель міста над якимнебудь Тирренським морем, хмарочоси Нью-Йорку і пагоди індійських селищ.

Але він цього ніколи не побачить, він повинен давитися російським "соціялізмом" в інтерпретації Кольобашок— Шварцових і дивитися безсило, як розпадається від дихання цього потворного чудовиська його мила Україна,* ти-сячовіками створена. І замість Сонячного міста ... оголені димарі та свинюшні їдальні...

Його мила Україна не встигла оклигати від одного спустошення, як настигає їй друге. А хіба до Сонячного міста дійдеш шляхом спустошень та буревійних розмітувань нагромаджених сил? Хіба не треба берегти нагромадженого працею поколінь... хоч би й куркулів? А хоч би й Дуб'яг. Чому Дуб'яга, — і той, — став небезпечний ненажерному

"соціялізмові"? Що зростав і брав соки з українського ґрунту?

Кармаліта часом почував знесилення від цих думок. І завжди вони замикалися одною безвихідною. Нема вороття! Є каяття, та нема вороття! Замість прислужитися Україні, він крутить крила звироднілій потворі, що все більше набирає рис московського імперіялізму. Він і Україні не прислужився, і світу не побачив, — і вже не побачить.

Він допомагає Україну розмітувати, ось на що прислужилася його буйновітрова сила. Він — тільки шпик.

Та ні ж, не буде так!

І кожен раз після таких думок він перевдягався й зникав на всю ніч, а то й на кілька днів та ночей.

IV.

Ладькова мати Наталка Чорноїваниха зосталася сама.

Не було до кого в хаті заговорити, не було з ким порадитися, не було чого їсти. Була тільки сухоребра, облізла кицька, яка лазила по всіх горшках, шарила в миснику, по горищі никала. То Наталка розмовляла з нею.

— Ти в мене дуже активна! — починала Наталка. — Та нічого нам із тобою не поможе. Терпімо, може хлопці, або старий нам припишуть щось. А покищо, терпімо! Так нам Бог дав за те, що ми в нього не віримо.

Після того, як викинули їх із колгоспу, викинули з хати, дозволили тільки одежу та горшки взяти, — Тиміш із хлопцями десь поїхали.