Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Він ладен був зненавидіти його, коли б не стояло на сторожі з дитинства засвоєне, відчуте, може й незрозуміле: "Хліб — святий". До хліба не можна ставитися зневажливо, чи ненависно, — тільки побожно. Так казала мамина, від предків засвоєна, релігія.
Тарас обернувся. Він ладен був перенести свою відразу на перше слово: "дайте".
Біля будки із хлібом стояло троє селян. Продавець кінчав приймати хліб і, не звертаючи уваги на селян, зважував його.
— Дайте хліба! — сказав знов селянин.
— Продайте! — принижено сказала жінка.
— Не моґу, ґражданє! — відповів солідно продавець.
— Хоч хунт! — просила жінка.
— Не моґу, граждане, в сілу своіх служебных обязанностей... Не моґу! Только рабочім...
— Ми ж ваші робочі! — канючив селянин.
— На карточкі — пожалуйста! — з поготовою відповів продавець.
Переговори ні до чого не доводили. В селян не було карток. Вони потупцювали коло будки ще, подивилися заздрісно на хліб і, понуривши голови, пішли. Вони не бачили юнака, що розгублено стояв на тротуарі і, проходячи повз нього говорили:
— Дурний мужик, що в місто хліб возив. Каменю б їм привіз!
— Гарячого! — додала молодиця.
Весь чар сонячного ранку зник. І тут його переслідують кошмари. В конструктивну епоху стирання гранів між містом і селом душа розпиналася між прекрасною ідеєю й огидною дійсністю. Це ясно, що селяни політично неписьменні. Вони або несвідомі, або одверті клясові вороги, вороги чудесного соціялістичного будівництва, піднесення продуктивних сил і енергії всього Союзу. Одверту контрреволюцію на вулицях городять: гарячем каменем хотять засипати місто.
Але політично трохи свідомий і трохи письменний Тарас, розумом посковзнувшись по утертих, знайомих рейках газетних фраз, усім серцем був чомусь із цими зашмарованими, облатаними селянами із клунками на плечах, з почорнілими, запраженими устами. Хіба це не їхня праця, не їхній піт втілився в гори запашних буханок на полицях хлібної будки? І от селянин прийшов до міста, кланяється, просить, але йому тепер не дадуть! Держава робітників і селян...
Дідько бери всякі ідеологічні надбудови і вихиляси дія-лектики, Тарас хоче бачити факти голими, без наліпок, без прикрас, без гарних, присипляючих фраз, без тюрнюрів "п'ятиліток у чотири роки" без фалдів і дармовисів "ударництва й соцзмагання".
Чому селянам у місті робітничо-селянської держави не дали хліба?
II.
Здається, він стукає в ті двері. Адреса перед ним. Невелике хвилювання, маленька ніяковість, — як то його зустрінуть колишні друзі... Може б не слід до них іти з валізою? Але дарма, вони вони колись жили разом.
Поет навіть не прокинувся, коли Тарас, нарешті, добився до їхньої кімнати, взявши спочатку приступом вхідні двері, а потім ледве достукавшись сюди. Прозаїк перевернувся на другий бік, байдуже глипнув на дорожню людину і заснув. Лише критик цікаво поглядав зпід ковдри на Тараса і розпитував.
Після ранкової омитої овіжости, Тарас відчув себе зле в задушливій кімнаті, пропахлій перегаром алькоголю та тютюну.
Під столом було наставлено порожніх пляшок від пива, вина й горілки. Гуляки не прибрали і на столі перед тим, як послатися. Ранком на чужі очі виповзла вся неприваблива картина п'яного парубоцького бенкету, все те, чого не давали помітити учора ввечорі веселящі пари.
Тарасові навіть шкода стало оцих великих, нерозумних хлопців, що безжально втрачають під ковдрою найкращу частину дня.
Третього, власне, не сподівався він тут бачити. Сміянець уже вернувся з армії? Так, недавно демобілізувався... Живе, покищо, тут, але вже має кімнату й перебирається туди.
Куций і круглий Сміянець не змінився з того часу, як разом училися, армія не обтяла його опецькуватої повноти. Він сипав словами, ентузіястично розповідав, як армія вибивала й вибила з нього неврастенію, який він тепер міцний став.
Все ж, він набрав невловимо тих рис, що надає армія, якоїсь чіткости в рухах, молодецькости. Очі були ті самі, усміхнені не то наївно, не то підхлібно, не то добродушно, не то собі на умі.
Наговоривши про себе ворох усякої всячини, Сміянець раптом підскочив на ліжку, щось ізгадавши.
— Котра година? Я ж сьогодні маю сеанс плавби 1
Не звертаючи вже уваги на гостя, він почав шумливо вдягатися й швидко горошиною викотився із кімнати.
Здивуванню Кузьми Волинця не було краю, коли він прокинувшись, побачив, що куций Сміянець перетворився на довготелесого, з густими чорними бровами, Тараса Сарґолу.
— Дем'яне! — загорлав він на всю кімнату, так, що збудився не тільки Дем'ян, а й Тарас... — Що це за личина отам лежить? Чи ти віриш у трансцедентальний світ і метаморфозу?
— Апулея, чи від веснянок? — спросоння вхопився Де-м'ян Побережець і раптом сів.
Він дико видивився просто себе, з розкуйовдженим волоссям, смішний.
Тарас цікаво спостерегав богему.
— Але ж, хлопці, яке в вас свинство! — привітався він, вистромлюючи голову зпід ковдри. — Що ви тут таке робили?
Поет на якусь мить протверезився.
— Бачиш? — з гордістю показав він на пляшки під столом. — Оця батарея виросла за вчорашній вечір.
Тарас пошукав причини гордости під столом. Очевидно, в тім видовищі була якась приваба, очевидно, оця нічна пі-ятика без чистого повітря, оцей рейвах після гульні навівав поетові його лірику.
Волинець був досить відомий уже ліричний поет. Тарас часто зустрічав його поезії в журналах, читав хвальну рецензію на його першу книжку і гостролайливу на другу.
Але хіба конче треба бути богемою в особистому житті?
Для першого разу він промовчав. Він відстав від літературного життя, він ніщо, не має імени, а тут же перед ним повитягалися на ліжках знаменитості на всю Україну.
Побережець, нарешті, роздивився, де він і що з ним робиться. Він здивовано ткнув пальцем на Тарасову валізу.
— Що це таке? Чемадан новель?
— Ні, серйозно, хлопці, як ви тут живете?
Йому хотілося знати, що на світі робиться, чи так, як і колись, відбуваються літературні бої між угрупованнями. Хто заправляє "Плугом", чи й досі Липовецький? Чи й досі Микитчук такий зубатий, як там їхній "Молодняк", — багато є цікавих речей на світі... Чого це так багато пролетарських угруповань, аж очі спотикаються — ВУСПП — всеукраїнська спілка пролетарських письменників... ВАПЛІТЕ, — вільна академія пролетарської літератури, Пролітфронт — пролетарський літературний фронт... А яка ріжниця між ними?
З кожного запитання лежачі знаменитості дико реготалися. Цього Тарас за ними не знав раніш, — вадливої глум-ливости, колись вони були тільки жартівливі. Замість того, щоб ввести людину в курс справ, вони вигукували раз за разом:
— О, свята наївність!
— Голос із умивальника!
— Ані в зуб ногою!
— Попав пальцем в небо...
Нема, щоб зустріти Тараса з радістю давньої дружби, із спогадами про студентські часи. Чому, наприклад, вони нічого не кажуть про Бориса? Вони ж — його зброєносці, перебігли до нього в "Молодняк" із "Плугу" та "Гарту".
— Мені треба з ним поговорити, я й думав, що тут його з вами побачу.
— Чи має це немовля уявлення, з ким збирається говорити? — глумливо повернув кудлату голову Волинець до Побережця.
— Аз ким же? — здивувався Тарас. — Із Борисом.
— Наївнячок! Він тепер об'їжджає генералів.
— Яких генералів?
— Тих, яких хоче зіпхнути й сам сісти на їх місце...
— ...і приссатися до кормушки.
— Я нічого не розумію! — з відчаєм скричав Тарас. — Що за генерали? Яка кормушка?...
— їйбогу, цей синок стає дотепним!
Поет і прозаїк кихкотіли, звивалися під своїми ковдрами, а Волинець аж сичав, аж шипів з якогось єхидного задоволення. Вони увіч знущалися з нього, з його розгублености й незнання ситуації сьогоднішнього дня.
— Він живе ще поняттями й уявленнями "Плугу" та "Гарту", — потішалися приятелі. — А тут уже й сам ВУСПП дуба дав.
— Щаслива невинність!
— їйбогу, хлопці, це свинство!
— Що — свинство? — погрозливо зсунув брови Побережець.
— Все свинство. І те, що ви такого чудового весняного ранку валяєтеся в цьому смердючому барлозі, як остання богема, сичите, замість того, щоб розказати толком людині, що тут діється. І те...
В цей час Кузьма Волинець хрипко й нестримно розкашлявся з присвистом і тим самим шипінням, що вже раз вразило Тараса.
Замість розвеселого гуляки, Тарас раптом побачив перед собою безнадійно хвору людину.
— Подай води! — гостро наказав Побережець, а сам схопився її подавати. — То це, по-твоєму, свинство, що він відсилає свій пайок батькові у село, бо сім'я його там з голоду пухне й кору їсть? Його треба заливати маслом, а він з горя заливається горілкою, — це не свинство? А вони справляють бенкети під час чуми!
— Хто — вони?
— Твої ідеологічно витримані пролетарські письменники. Твій Ре, твій Борис...
Відколи це вони поробилися такими злющими?
— Ну, нехай вони будуть мої, хоч я не дуже знаю, що це за Ре, — погодився Тарас. — Але що такого страшного зробили вони, аж так в'їдаєте?
— Що? — знесиленим тихим голосом відказав Кузьма. — Колись ляхи українські церкви наймали жидам в оренду, а тепер свої яничари розвелися. Розперезалися в українській культурі й роблять з неї крамничку оселедчану... на замовлення цека. Твої бориси разом із...
Тарас аж підскочив.
— Чи я вже такий телепень, чи мені пам'ять зраджує? — скричав він. — Хто б казав? Ви ж самі таким його зробили!
Він мав на увазі ті часи, коли Борис, розлютившись на Липовецького й Танцюру, заснував "Молодняк", а Кузьма з Дем'яном побігли за ним.
Скільки галасу було тоді, скільки кпинів над горопашним "Плугом" і сущими в ньому бідолашними "хуторянами", "просвітянами"! Скільки самопохвал і зарозумілих реклям "найпередовішого авангарду", "залізної когорти твердокам'яних більшовиків, що виступила на боротьбу із силами націоналістичної буржуазії, поклавши в основу інтернаціональну прелетарську ідеологію"... Ну, а вже заодно й з усім, що думає, має індивідуальний талант, не вкладається в "замовлення цека". Тільки їх тоді ніхто не брав всерйоз, талан-тів-індивідуальностей зародило, хай собі ще й молоді цуцики побавляться.
— Тоді ви навіть жили разом, — додав Тарас. — Через те я й питаю... Ви ж зробили його вождем, чому тепер називаєте моїм?
— Це правда, якби він не спирався на групу, то не наважувався б виступати скрізь. А так, від імени групи, накидався на неоклясиків, на Хвильового, на "папашу"...
