Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
І нема нічого дивного. Не приймуть туди — отже, механічно стаєш не ра~ дянським письменником. А яким же? Ворожим? Очевидно, не радянському письменникові нема місця і в професійному об'єднанні. Тоді — прощай драже і крохмаль, путівки до курортів, що з рогу щедроти сипалися на місцевком письменників, творчі відрядження, грошеві дотації, безкоштовне лікування у спеціялістів, а може й академічні, казково багаті пайки, чим чорт не тішиться... Тоді стаєш простим смертним, службовцем.
І вже, будь певен, ніяке видавництво, ніякий, навіть поганенький, журнал не захоче з тобою говорити...
Це було питання життя чи смерти письменницької. Це було визнавання державою твоїх письменницьких прав.
У всякім разі, царі цих джунглів, — леви, леопарди й благородні олені, видатні, чи "маститні" — за влучним виразом якогось великограмотного початківця, — ці вже були прийняті до спілки на першому ж засіданні оргкомітету. Потрапили вже туди й тупі пролетарські мастодонти-орто-докси, та критики-шакали, мостилися там лиси й літературні мокриці, терли м'ягесенькими лапками граціозні кішечки.
2
17
Смердючі тхори чекали ще своєї черги, певні, що без них спілка однаково не обійдеться. Літали безтурботні ластівки, стрекотали коники ще поза спілкою, зайці боялися своєї тіні. Бродили табунами " дикі".
На жаргоні літературних хащів все в цім царстві літаючих, повзаючих, стрибаючих і роз'їжджаючих на автомобілях, мало свою назву, навіть своє особисте ім'я. Наука кля-сифікації мусила б виробити нові методи, щоб розбити на групи, ранґи, види й підвиди цю розмаїту фавну джунглів.
Поети, прозаїки, драматурги, критики, літературознавці, перекладачі. Ортодокси, ідеологи, правовірні, флюгери, буржуазні націоналісти, попутники, підлабузники, пролетарські, селянські, — що в останні часи з успіхом замінювалося на куркульські, — алілуйщики, барабанщики, "уярмлені брати", плаксії, п'яниці... Фашисти, бандити з обрізами, голобельники...
Ні, не знати, чи наука клясифікації з цим усім справилась би. З цими всіма "маститними" вельможами, визнаними, рафінованими, бездарними... З цими українськими, братніми російськими й жидівськими.
В останньому пункті за тотожність із справжнім станом речей важко було ручитися, бо не раз раптом ви бачите, що якийсь Макогоненко чи Штейнберг — непідроблений російський новеліст. Якийсь Сідоров — новоявлена зоря українського красного письменства. А під найщирішим українськими прізвищами Жовтневичів, Загайгор, Першотравневих, Терпуленків після недовгого перебування в цих джунглях ви відкриваєте Фінкельштейнів, Цудечкісів, Гінзбургів. Зате вже наші Перепеченки поробилися звучними Ре. Імена собі повиробляли — Ян та Еґо. Ці хотіли, щоб менш бути подібними на плебейських Іванів та Енків... Гармашенко звучить так вульгарно, по-просвітянському. Але от Гарм... Щось французького є в тім!
Всім ковчегом управляла рука Всевишнього ЦК КП(б)У. Вона направляла хитливий корабель на небезпечних хізилях розбурханого дрібнобуржуазностихійного моря в країну со-ціялізму, опікуючись ними, підкидаючи пайки та дотації, але й невтомно провадячи селекцію. Одних виривала з коренем, других приглушувала, третіх підрізувала, четвертих купувала академпайками, п'ятих насаджувала, — вже таких, як треба мудрому Сталінові, а не таких, які витворила в своїх незачеплених пралісах сліпа мати, — українська природа.
Гра дипломатів була в повному розпалі.
При стінах стояли столики, за ними сиділи Ре, Танцюра, Василько, Осадчий. Ніхто не сказав би, що ці, мирно схилені над шахівницями голови, ці усмішки й характерні для шахматистів вигуки, суть не тільки шахова, а й дипломатична гра. При цьому ніхто не знає: чи хотять ввести в оману оточення, чи одні одних, чи "недрімане око" ЦК.
Танцюра належав до "стовпів" колишнього "Плугу", мав увесь час добре становище при Липовецькому в газеті, завоював уже ім'я "визнаного", був у добрих стосунках із попутниками й пролетарськими, з братніми жидівськими письменниками та "уярмленими братами", як звикли називати письменників з Буковини та Галичини. Танцюра якраз на місці — він тепер голова професійної спілки.
Він грав із Васильком, а приятель Василька, філософічний поет Осадчий, грав із головою оргкомітету, Ре.
Були часи, коли Ре боязко переступав поріг редакції й Танцюра своїм звичайним, грубовато-протеґуючим тоном приймав його. Ре тоді щойно вернувся з військової служби й несміливо пробував свої письменницькі сили. Він тоді ще не написав свого роману "Дзвін кайла" і нічим не вирізнявся серед інших початківців, хоч був уже досить літня людина, мав шестеро дітей.
Тепер роман його уже виданий багатьма виданнями й тиражами, пролетарська критика наробила навколо нього багато шелесту, розреклямувала й роздзвонила про нього по всіх усюдах, бібліотеки були напхані цим "першим пролетарсько-реалістичним романом", — хоч там пролетарського було хіба те, що автор його — член партії, сам же роман був типово бульварний з шаблоново-еротичним сюжетом. І відтоді Степан Ре росте й росте на дріджах доброзичливої критики й уже виріс на голову оргкомітету, а в поводженні на якогось вельможного пашу.
Поводився він тепер, як справжній паша, дарма, що звичаї в домі літератури були демократичні. Окремих кабінетів там не було, вся бюрократична машина Танцюри складалася з одного стола, за яким сидів технічний секретар. Комісії розподілу драже засідали при тому ж таки столі. Хібащо, була дальня кімната, куди віддалялися всі ті, хто хотів інтимної, пак секретної розмови.
Правда, ця найдальша кімната все більше й більше ставала недоступною для простих смертних. Хоч там нічого не
2*
19
було написано на дверях, це не був чийсь кабінет, але так само собою виходило, що Ре проходив туди, як хазяїн додому, але вже такі, скажімо, як Таран, чи Кошель, — з обережною підлабузницькою усмішечкою, яка ніби заміняла стук у двері. Там вершилися високі справи, там провадилися закриті збори членів партії і членів оргкомітету.
Ре прекрасно вмів і в демократичних умовах створити дистанцію між собою й навколишніми.
Непомічений та невідомий прийшов перший раз і Тарас сюди, з надією, що побачить може Микитчука. Майже нікого він тут не знав, його також забули.
Тільки Танцюра, мов учора бачився, кинув йому своє: "Мой, мой! В'юноша, де ти взявся?" — і знову заглибився в свої шахи.
Тарас відчув себе серед цих чужих та незнайомих людей сиротою й хотів іти геть. Тільки запитає в того хлопця— секретаря, де й коли можна побачити Бориса Микитчука.
— Та він тут щодня буває. Але... Ах, так! Він поїхав до Одеси на два тижні — нема його тут...
— А тобі нащо він? — озвався збоку голос, аж Тарас зрадів. Хоч одна душа якась знайшлася, Сміянець.
Він тоді вранці на нього не роздивився, який то Гриць кумедний. Маленький, цупкенький, огузковатий червоноар-мійчик, підтягнутий, чистенький.
Він шумливо вітався з Тарасом, виявляв багатенно задоволення цією зустріччю, дуже швидко й багато говорив, дуже всім захоплювався. Словом, Гриць Сміянець у армії зов-сім-зовсім змінив свою песимістичну натуру на оптимістичну.
З місця в кар'єр, вже вдруге, Сміянець почав розказувати, скільки дала йому армія. Він навмисне пішов до червоної армії, щоб вилікувати себе від неврастенії. Там його змусили важко фізично працювати, не зважаючи ні на які настрої, — напружувати й розвивати всі свої сили, рано вставати, провадити правильний режим, без цієї інтелігентської розхлябаносте, недосипань і безсонних ночей, без хаотичносте цивільного життя. Бачте, який він орел став! Працює, як віл! Оце взявся організувати оборонну секцію при майбутній спілці, згуртувати треба тих, хто пишуть на оборонні теми.
— Ти знаєш, скільки в мені тепер енергії? Я киплю, горю бажанням щось робити...
І Тарасові здавалося, щр за браком роботи Сміянець ладен хоч поспортувати руками.
І чим тільки не захоплювався цей оптимістичний Гриць! За півгодини він зачепив безліч тем, — і все перескакував з пляну індустріялізації країни до величних історичних процесів на селі, а потім знову вертався до індустріялізації, а потім знов...
— Я мав нагоду й сам бути учасником цих процесів, бо мене посилала парторганізація. Грандіозна картина! Ось цей історичний момент треба було б відбити. Звичайно, це дуже складно, часом навіть не зразу зрозуміле все те, що бачиш. Але щоб мати якийсь жаль до куркульства, приреченого на загибіль, — про це й думки не може бути. Партія знає, що робить.
— До речі, — нахиляється Сміянець до самого Тарасового вуха. — Мені довелось розкуркулювати на Полтавщині батька одного видатного письменника. Ну, це була картина!
Якого — він так і не сказав.
Тарас не міг надивитися на цього Сміянця. Ось обрав собі чоловік шлях і твердо ступає по ньому, свято переконаний, що це — єдино вірний шлях. А Тарас плутається, сліпець. Паличкою обмацує дорогу в майбутнє й раз-у-раз оступається, збивається на манівці.
Еге, тепер то він такий, але в пам'яті воскресає забуте, здавалось, назавжди. Це ж цей самий Сміянець зразу ж після розгрому укапістів зник, пішов у армію добровольцем. Мабуть, Грицько забув, а Тарас добре пам'ятає той "пунктик", коло якого крутився його песимізм і неврастенія. Сміянець був охоплений тоді романтикою минувшини, сумував, що він не народився двома-трьома століттями раніш, коли шуміла в світі козацькая слава, майоріли українські клейно-ди, гуляли на байдаках аж у синє море запорожці, а над ними чайки білокрилі ширяли. Він до сліз сумував, що вже не побачив незайманого степу, Дикого поля, де трави й розкидисті бур'яни шумлять вище голови, де він, верхівець, сховався з головою й пробирається до якоїсь, захованої в урочищі, займанки. Він ридав від пісень, що заховали в собі краплини цієї минувшини...
Тоді Тарас здогадувався, що душа Сміянця повна романтикою недавно відшумілих по всій Україні загонів жовто-блакитної України, і мучиться саме тим, що йому тепер доводиться скидати своїх героїв з п'єдесталу продовжувачів славних традицій у баговиння "петлюрівських погромницьких банд". Він шукав порятунку в УКП, а УКП тепер теж стало контрреволюцією.
Тарас не втримався й нагадав про це Сміянцеві.
— Було таке! — щиро признався Гриць. — Не знаю, як хто, а я глибоко переживав тоді долю України.
