Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Вони не помічали, що вагон уже прокидався.

Перед ними пропливала мила Україна. Вони їхали по своєму степу. Скільки тут було вже життя, а скільки ще буде... І... тут Тарас стрепенувся. А він же мало не проґавив!* Ось іще одна станція й він востаннє побачить мамин хутір, святу руїну, попрощається навік із тим періодом життя, що в нього була матір.

Поїзд мчав, Тарас шукав очима те єдине деревце, либонь, вишню.

Руїна була, але деревця не було. Зникло, не було його! Стерся і цей останній слід колись квітучого, повного гомінким і повнокровним життям, Осташенківського хутора.

— Чи ми не переїхали, Мальвіно? — запитав заспаний голос десь у другому купе.

Ніхто не обізвався.

— А яка станція має бути? Дрижиполе! Ой, та нам же сходити, — зовсім інше скричав той самий жіночий голос у другому купе. — Мальвіно, ти спиш?

Обізвалася дівчина, що всю ніч говорила з Тарасом.

— Ні, не сплю, збирайся! Мальвіною її зовуть? Яке гарне ім'я!

— Я його ненавиджу! Чому мене не назвали ївгою або Маланкою?.. Ненавиджу ці штучні солоденькі міщанські імена... — буркнула дівчина, спускаючись додолу.

Вон дістала свою валізку й сіла на лаві, поруч Тараса. Мала сходити. Десь із другого купе вилізла та подруга, що проспала всю ніч.

— Ми також скоро приїдемо до міста... — сказала Маль-віна. — Я до родичів заїду, а за тиждень... певно, зустрінемося.

Після такої ночі, після тих жарких розмов, коли вона віддала себе в його руки своєю одчайдушною відвертістю, — незручним вважав Тарас запитати її, де й коли вони зустрінуться. Та й вона сказала "зустрінемося", а потім додала "може якось випадково"... Вони не хотіли тепер, по дню, розкривати своїх імен, — нащо? Вони й так знали, що така зустріч буває раз у житті. Вони з усієї сили вдарили по всіх струнах одне одному й зазвучали радісно.

У цю чарівну ніч вони були дужчі за прес дійсности, вони літали, скинувши пута й окови держави, що давила на кожну людину й на них.

Тепер настав день і протверезив їх.

Поїзд притримав ходу. Мальвіна прощалася. Тарас допомагав дівчатам сходити, подавав легенькі студентські валізочки й махав рукою.

— Не забувайте ж цієї гарної ночі! Я — не забуду ніколи! Вона була для мене великим святом! — подаючи з землі руку в вікно вагону, сказала вона. — Як захочете мене знайти, — шукайте в університеті на історичному факультеті Мальвіну Дуб'ягу...

Поїзд у цей час шарпнув, Мальвіна Дуб'яна! О, Господи!

Дівчина ще щось крикнула. Але поїзд уже пішов швидше, вітер свиснув повз вуха.

Тарас крикнув:

— То ви — ота Мальвінка, ота маленька дівчинка з ма-ріецької комуни? Дочка Якова Дуб'яги?

Але дівчина, мабуть, цих слів не почула.

І довго стояв Тарас, і вгадував, що сказала Мальвіна, а він не дочув. Може вона його впізнала також?

А блакитно-імлистий степ вже був повний ніжним, з перламутровими вібраціями рожевим сяйвом грядущого ранку.

Кінець

1942-1946