Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Страшно стало.

— Як уже їм бути в нас, дітей, за старця, то хай краще лежать, спочивають, — знов згадала ще одну кривду родові Наталка. — Щоб прийшлося їм, як тітці Христі? Мені аж очі стали рогом, як я побачила те. В Дрижиполі колись, у четвер стояла наша Хросина й картоплю продавала. Коли бачу, йдуть тітка Христя, так ледве дибають, бо нічого в них не було їсти. Підступили до Хросини, а вона їм, як старцеві, й подала дві картоплини. А тітка не взяли.

"Як винесла продавати, то продавай! А я колись прийду та візьму ..."

— Чи Хросина ж хоч сказала: "Прийдіть, візьміть з відро картоплі...?"

І знов довга мовчанка запала в хаті.

— А, Господи! Не хочу жити! —застогнала Наталка. —І я вже не хочу, — просто сказав Кармаліта. — Як

може колись побачите Тараса, скажіть, що гніватись йому на мене нема за що...

З живих Кармаліта любив ще Тараса, оберігав його, бодай ціною втраченого приятелювання. Він любив ніжний арабеск Тарасової душі, такий неподібний ні на його жадібну, спраглу до дії, вдачу, ні на череп'яні горшки Гапок і Кольобашок.

Зле, що Тарас не мав у собі напористої активности, така індивідуальність неминуче загине в часи, коли державі потрібен один тільки стандартний тип папуги-активіста без думок і рефлексів. Але може й добре. Кармаліта вбачав у Тарасові іншу відпорність: глибину почувань, нахил усе пережите обняти найтоншими звивами думки. А ще, — чесність, чистоту й правдивість, що так не ціняться тепер, вважаються за ознаку глупоти. Вони його захистять, ці риси. А ця пасивність збереже його яскраву, вдумливу й чисту індивідуальність.

Хотів би все це йому сказати, підбадьорити, піддати сили. Просити: '"Добре, що ти такий, не міняй себе!" Але вони вже ніколи не побачаться!

— Ну, а тепер прощавайте! Не гнівайтеся й ви!

Він узяв шорстку Наталчину руку й поцілував. Наталка для нього була дочкою безвісної української баби, а та безвісна добра душа для нього матір'ю, матір'ю, що з нею зв'язаний він кровно.

Він цілував руку матері Україні, продавати її за дрібну монету власної безпеки не буде. Не буде, не змусять!

Він служив їм, поки вірив, що служить Україні, Сонячному місту.

Пахнуть солоним вогким ароматом слова "Ніцца", "Савойя", душа повна жадоби спізнати невідомі й манливі обрії, що за запертими кордонами. Терпко пахне життя, — прекрасне, неспізнане, може назавжди для нього втрачене.

Назавжди утрачено, як Тосин лист. Якби Тарас не розказав якось випадково, так би й не знав ніколи, що Тося, як і він, усе життя оплакує ту містичну, єдину в житті хвилину, як сонце вже їх привітало, а ще була ніч.

Прощай і ти, Тосю, єгипетське божество! Прощай і ти! Може ти вже давно й забула про ту юнацьку пригоду з одним не то бандитом, не то студентом у кумедному розлата-ному кожушку. А той кумедний хлопчина не забував тебе, ніколи! Божество вічне!

Але його власне життя стало йому смертю і тільки смерть може вернути до безсмертя. Ланцюг безсмертя, поданий йому з рук простої сільської жінки, він мусить закинути в майбутнє. Цього ніхто не зрозуміє? Нехай!

Наталка була вся у владі власних катастроф, вона й досі не могла помиритися з кривдами, заподіяними не стільки їй, як родові, звичаям. Сьогоднішня пригода вхопила її за серце незрівняно більше, ніж те, що після всіх Ладькових намагань їх викинули з колгоспу й розкуркулили. Того вона чекала, до того звикла, те було всім, те було вже нормально. Але щоб рідна сестра вигнала?!

Що сказали б мама, якби жили? Щасливі мама!

І тому вона >не зовсім добирала та дошукувалася, чому Кармаліта був озброєний, чому прощався ...

Аж тільки тоді, як вийшов він і завмерли ^ого кроки, Наталку мов жаром обсипало. Вона вибігла надвір, хотіла його ще покликати, розпитати.

Але ніч була темна, зоряна, тиха. Віз уперся дишлем уже в землю, всі спали давно і наче ніякого Кармаліти ніколи тут і не було, неначе все їй приверзлося.

VI.

Від Наталки Кармаліта пішов просто до сільради.

Він знову почував себе стихією, а не слухняним вітром, заплутаним у чужі крила. Хтось думав, що можна держати в неволі душу людини, в| неволі страху за своє існування. Хтось дарує йому волю в клітці, заслання без висилки, ізоляцію серед громади — і думає, що навіки цупко тримає в руках.

Помилка, товаришу слідчий! Фатальна помилка! Ви зосталися з довгим носом!

Ви ввічливо вставали й потискали руку бандитові Дуці, який являвся вам у многих ликах незастрашеного протесту народніх мас. Ви його боялися, а не він вас! Ви його шукали, а він був скрізь. І буде!

Тому, хто заплутався між Сонячним містом і Україною, краще загинути бандитом Дукою, ніж вашим знешкодженим ручним песиком.

Ніхто, ніхто не зрозуміє, чому він так зробив. Він не лишає нікому ключа для розгадки. Забудуть його, день-два подивувавшись, чому боровся він за Україну, мав зброю, — а поліз у руки двом-трьом районовим міліціонерам.

Та хіба це його особиста суперечність? Хіба Україну, щоб зробити її соціялістичною, не розмітує буревій, хіба не трощить, не б'є, не ламає все українське? А коли нема України,

— не треба й мрій про Сонячне місто, про подорожі до солоних бризків Тирренського моря, до приліплених на скелях білих міст ... Загине Дука, загине— Серафим Кармаліта,

— але Україна не може загинути!

Вікна в сільраді світилися, Кармаліта знав, що там саме відбувалися збори активу, людей розгублених перед стихією й розгулом голоду, людожерства, вбивств, крадіжок і масового вимирання. Димом війнуло від розчиненого вікна. І махорка нічого не допомагала.

Він спинився, востаннє подивився на Чумацький шлях, простягнутий по небу від краю до краю, й владно ввійшов у сільраду.

Поява озброєного з ніг до голови Кармаліти зчинила в сільраді дикий переполох. Активісти повгинали голови, поховалися одне за одного, деякі — під стіл. Але Кармаліта не звернув ні кого уваги, підійшов до телефону й подзвонив:

-— Галло! Дайте районову міліцію! Говорить марієцька сільрада. Негайно приїздіть, заберіть бандита Дуку!

Після того він спокійно повісив трубку, поклав перед собою нагана і сів на стільця, біля розчиненого вікна, холодно й глузливо поглядаючи на навколишніх пігмеїв.

Чекати йому було недовго, ,яких півгодини. Вівці збилися в гурт і поховали голови, от-от чекаючи свого кінця. Вони боялися глянути на це страховище, а він їх і не зачіпав.

Але першого, другого й третього, що ввійшли забрати бандита Дуку, він поклав.

А потім сталося таке, чого ніхто не міг, і досі не може, збагнути. Всі бачили, що Дука приклав до своєї скроні нагана, чули навіть, як пролунав четвертий постріл. Під присягою — чули! Деякі навіть бачили, що впав. Інші, навпаки, четвертого пострілу не чули, але бачили, як він переступив через вікно і розтав у пітьмі. А їйбо, він скричав при цьому: "Слава! Куля Дуки не бере!"

Пірнув назавжди у безвість і учитель Серафим Кармаліта.

Кінець третьої книги.

ДОКІЯ ГУМЕННА

ДІТИ ЧУМАЦЬОГО ШЛЯХУ

РОМАН У 4-ох КНИГАХ

ДРУГЕ ВИДАННЯ

4

КНИГА ЧЕТВЕРГА

НІЧ

1. ДАВНІ ДРУЗІ

І.

Тарас ішов тихими, ще задріманими вулицями великого міста і думав, дивувався, радів. Не Дрижиполе, не село — йо-йо духова батьківщина, а саме оце велике місто, багатоти-сячолітній центр змагань і поривань людського духа. Воно хоча й спить іще, а навіть увісні дихає подихом велетня, во* но живе найрізноманітнішими потребами й інтересами. А Тарас стільки років задовольнявся сільськими примітивами! Як він міг?

Але тепер усе піде по інакшому. Досить з нього села! Якби не отой міднолобий Шварцов, він може ще десять років сидів би в селі І все збирався б здійснити колись свою життьову місію, А так — усе одним махом розрубане, село там, Тарас у місті і йде широким бульваром під велетенськими липами, серед розбуялих кущів бузку в два ряди. Схоче — сяде на зелений садовий ослін і буде дивитися або вниз на химерний міський пейзаж, або напроти себе на оцей високий будинок із вежами, повний причаєного життя. А там десь сидить той ідіот і думає, що зробив йому страшну прикрість.

Ішов Тарас у найкращому настрої, повний цим рожевим бадьорим ранком. Із зеленого бульвару звернув на широку вулицю.

Скільки раз виміряв він туди й назад цю вулицю, ще за студентських років! Але дивно, — ніколи не здавалася вона йому такою широкою, розлогою і стрімкою в далину. Чи то може після сільських кривих вуличок йому здається, чи звик він її бачити заповненою людьми? Тепер, о п'ятій годині ранку, вулиця порожня, тільки крислаті могутні дерева в два ряди обіч просторих тротуарів біжать кудись уперед.

Піде Тарас ліворуч, — упреться вулиця в мури Золотоверхого манастиря-кубуча, а звідти стрімголов покотиться кручами ДО ріки. Поверне він праворуч...

Тарас аж ахнув. Він же думав, що ця вулиця рівна, як стіл! О п'ятій ранку, чи після довгої розлуки, Тарас побачив її неспокійний, схвильовано-м'який вигин — то спад у долину, то піднесення вгору, наче вона пружиниться. Струнка й пружинна вулиця веде кудись у простір. Горби і уголовини, по яких вона прямує в сині поля, не заважають їй бути прямою, як стріла.

Тарас зустрічався з милим другом.

Любив він своє місто за те, що в ньому можна ходити поміж кам'яних згромадищ, відчувати подих велетня і не бути обтяженим, пригніченим тиском міського каменю й цегли. З якого місця не глянеш, — вежі, скляні бані й багатовіконні чотирокутники повстають тобі на тлі далеких лісів, жовто-зелених ланів, заливних замріяних лугів.

Кожен звив, вигин міста, вулиці відкриває якийсь мальовничий краєвид, панораму щедрого на несподіванки сполучення природи й архітектури.

Тарас міг бути в своїм місті й, серед високих будинків, дивитися на свою Україну, ніколи не почувати себе відірваним від неї.

Так, здалека дивитися. Бо зблизька, на провінції, все чогось його отруювало. День-у-день товчи те саме! Самотність і нерозуміння подій навколо... Ні, вже села з нього досить!

Він звернув у ту вулицю, де жили його давні приятелі. Кожен камінь на бруківці його тішив. Не знав Тарас, що так за містом затужив!

Було ще, мабуть, рано вриватися в чужий дім і Тарас вирішив посидіти у садочку на лавочці. Душа його відпочивала на подушці новизни, так йому її бракувало.

— Дайте хліба!

Тарас озирнувся. Це слово його і тут переслідує? Якийсь рефлекс виробився вже в Тарасові, день-у-день довбало його те саме слово.