Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Хто хоч раз втуманів від солодкої романтики минувшини, той не може байдуже осторонь відійти від сучасности. Але не може ж Україна віками стояти на одному місці. В нас, як і всюди, відбуваються соціяльні процеси, капіталістична доба простягла щупальці й до нас, я починав розуміти всю ретроградність націоналістичної романтики, — й душею любив її. Любив те, що було реакційне вже. На сьогоднішній день, час соціялістичної України, всіх отих дрібнобуржуазних отаманів, — Зеленого, Тютюнника, Махна...

— Не тільки ти, багато захоплювалися ними, — заспокоїв Тарас.

— Вони ж хотіли завернути історію назад, гальванізувати заковізлі традиції... А я дійшов до думки, що тільки радянська Україна — наше майбутнє... В мене тоді був такий стан, що якби я не пішов у армію, то почав би пити...

Тараса ця розмова скроплювала цілющою водою. Він знайшов однодумця. Сміянець вкладає в слова й думки те, що неясно кублилося в ньому й мучило раз-у-разГ Нехай сьогодні ще багато шумовиння, брудної піни, — але Україна йде вірним шляхом. Колективізація піднесе її підупалі виробничі сили, нова інтелігенція, що тепер вчиться ще, підхопить теперішні починання й поведе за собою широкі маси...

Вони так захопилися своєю розмовою, що не помітили, як зосталися самі в великій залі. Якби не ввійшов Танцюра, то хтозна, доки б отак сиділи.

— О, ти ще й досі тут? — здивувався він, побачивши Тараса. — Чого ж ти так побіг, як опарений, навіть не сказав, як там у тебе, що? Десь працюєш, чи як?

Грубоватими й недбало-короткими запитаннями Танцюра змусив Тараса оповісти про себе. По короткій мові вій витягнув зі столу чистого листка.

— На ось, пиши заяву про вступ до місцевкому, — кинув він так наче давав гостинця малій дитині.

Та й розбери ти цього косоокого Танцюру, що воно за один! В цю хвилину Тарас відчув до нього синівську ніжність.

3. "К О М У Н А В СТЕПУ

І.

Проходячи повз універмаг, Тарас побачив реклямну вивіску "Театральна каса". Справді, вже скільки в місті він, а й досі не зібрався піти до театру. А здається ж, збирався!

Притьмом йому захотілося опинитися серед людської маси, під переливами електричних люстр, коли все, що бажало показатися кращим, виставлене й змагається в вишуканості одне з другим. Замиготіли відблиски, плюшеві завіси, крісла, хутра, крепдешини...

І це можна здійснити сьогодні ж. За три-чотири години почнеться вистава, а квитка можна зайти купити зараз.

Так він і зробив.

Але на сьогодні всі квитки розібрані, хібащо зосталися до театру об'єднаних робітничих клюбів. Однаково, на будь-що, а піде. Він навіть не цікавиться, що бачитиме. Все для нього буде нове.

Щоб не псувати святочного настрою, він навіть нікуди не заходив. Рівно о сьомій, за півгодини до початку, був уже біля театрального під'їзду невеличкого театру.

На хвилину спинився, розглядаючи афішу. Якась нова п'єса, "Комуна в степу5'. Сучасна. Хто автор?

Тут Тарас остовпів.

На афіші великими, солідними літерами було написано; Борис Микитчук.

Ну, такої несподіванки Тарас аж ніяк не ждав! Микитчук

— драматург, написав п'єсу?

А чому б ні? Справді, хіба не говорили вже про якусь п'єсу Микитчука, що провалилася десь у робітничому клюб-ному театрі? Ну, а друга його п'єса вже йде в міському театрі. Що ж тут дивного? Микитчук знайшов те, чого шукав,

— яка галузь мистецтва дає більше слави й грошей, як не драматургія?

А він — бездара — бездарою! Він сидів десь на Жабокраківці й кумкав разом із жабами в той час, як люди встигли повипускати книжки, ставлять п'єси в кращих театрах...

Ні, мусить все те нагнати, бо що він вартий після цього?

Тарас відчув до самого себе велике презирство, навіть я-кісь негарні почуття, немов заздрощі до цього, великими літерами надрукованого, імени. Він відчув себе незграбою, недотепою... І як на те, ненароком штовхнув у дверях при вході якогось елегантного добродія.

Це примусило його промурмотіти пробачення й подивитися ввічі зустрічному. Очі обох на коротку хвилину схрестилися й перше, ніж Тарас опам'ятався, той уже був далеко. Він сідав у трамвай і був обернений спиною до Тараса.

Чи це може бути, щоб він Тараса не впізнав? Упізнав, Тарас прочитав це в очах у Микитчука. Але не захотів упізнати, Боже мій, як це ясно!

В першу хвилину Тарас хотів був кинутися за ним, привітатися. Як, що, де? Казали ж, він у Одесі...

Але в другу хвилину серце його заніміло від думки, що він хоч крок зробить перший. Нізащо! Як Борис став таким великим цабе, що не впізнає таких самих, як він...

І чого,власне, він так задер носа?

Дві несподіванки, одна слідом за другою, вибили Тараса з рівноваги, він утратив Смак і інтерес до вистави, він силкувався не думати, але знов і знов відтворював цю зустріч. Що означає така холодність? Чи якесь невідоме Тарасові піднесення Микитчука на громадській драбині, чи якась особиста ворожнеча до його, Тарасової, особи?

Ні, впізнав, добре впізнав, в очах йому запалився миттьовий вогник впізнання, але ні на мить не запалилося в ньом вогнику бажання зупинитися, привітатися. Де ж пак! Автор п'єси перед виставою, впевнившись, що все гаразд, покинув театр, а тут під ногами плутається якийсь рядовий глядач, що прийшов подивитися на цю п'єсу. Чи варт на нього звертати увагу? Так би кожен захотів за панібрата стати, поручкатися з автором п'єси, потримати за ґудзика. Але драматург на кожного зволить ощасливити кивом голови...

II.

Перша дія відкрилася увертюрою, вже давно на сцені ходили, говорили, співали, а Тарас нічого не чув, нічого не бачив. Так упекло йоґо за серце.

Наче крізь туман, чи в напівдрімоті долітали до нього дивно знайомі фрази, немов уже пережиті, чувані. Буває такий стан душі, коли здається, що вже раз те саме пережив... Якась міражо-пам'ять... бо свідомо ти нічого не пам'ятаєш такого.

"Це вже кінець прийшов комуні. Дивись, он голова їхній буханками з кооперації хліб носить!" "Еге?"

"Поздихають, ось побачите... їй право, поздихають..."

Господи милосердний! Та це ж його п'єса, та, що він послав був колись Микитчукові.

Тарас напруженим вухом ловив уже кожне слово на сцені. Чи не галюцинації йому часом? З ним таке трапляється.

"Ну, хлопці, — казав високий у подертих чоботях із високими халявами. — Ви тут держіться, а я піду по окрузі, може де якого, хоч поганенького, мотора знайду. Хоч украду, хоч видеру, хоч випрошу, — а додому з порожніми руками не вернуся".

Та це ж точнісінькі Дуб'яжині слова! Колись він розказував йому, Тарасові, про минуле комуни, й ці слова врізалися йому в пам'ять назавжди. Ці слова він достоменнісінько ввів у свою п'єсу.

Що ж це таке робиться? Пробі!

Тарас відчув, як зелене плюшеве крісло, в якому він сидів, попливло на гойдливих хмарах у якусь безодню. Все це більше скидалося на сон, ніж на дійсність. Може це йому приснилося, що він написав і послав до Микитчука п'єсу, а справді нічого в світі не було? Але він навіть копії в себе легковажно не має. А коли б прийшлося доводити, що це — його п'єса?

І коли ще півгодини тому Тарас міг би кожного запевняти, що п'єса годиться хіба на підпал, що п'єса не відбиває справжнього життя, — то тепер, втілена в постановці, здавалася вона йому шедевром. Які героїчні характери! Яка складна ситуація! Які несподівані ефекти! І справді, хіба життя повинно вивертати дійсність з усіма бебехами та кишками, хіба мистецтво не покликане підносити людей на шляхетні вчинки й пристрасті, виховувати, запалювати бажання й собі щось зробити, а не закаджувати небо?

Думка думку побиває. А може справді з його поганої п'єси Микитчук зробив путню річ? Треба з ним конче, притьмом поговорити.

"Чекайте, хлопці! Буде вам на штани! — вигукнув чолов'яга у високих чоботях. — Займайте які де не е коні й товар, нехай куркульня трохи потрусить своєю калиткою..."

Тарас намагається не пропустити жодного слова, знати, — де ж чуже, а де своє.

Все його, хібащо деякі сцени, слова, репліки переставлені.

Не міг досидіти до кінця, хотів кудись бігти, але куди? Вночі? До Бориса! Але де він живе? Може він приїхав і поїде знов?

В антракті пішов директора шукати, — до нього не пустили, сказали, що він приймає вдень. Хотів би кричати тут, на всю залю, що його обікрали, що сьогодні він бачив злодія.

Але сидів скований, німий і навіть із сусідом, якимось начебто продавцем соробкопу, не заговорив. Хто повірить, що автор — він?

III

У великій залі Дому літератури, як звикли всі звати цей ковчег, за столиками при стінах, на канапках і кріслах сиділи, а подекуди стояли мальовничими групами, гаючи час за шахами, милими розмовами. Кумедна стара дівуля у високому старомодному капелюшку тримала за ґудзика жидівського письменника, Левіта, й розповідала йому із запалом, скільки дюжин срібних сервісів, у яких різьблених шафах було в її родовому графському маєтку, скільки рисаків стояло в стайнях і як вона в шістнадцять років майстерно їздила верхи.

Левіт докладав усіх зусиль, щоб терпляче, з привітною усмішечкою її вислухувати. Він відступав крок за кроком, але стара химеричка наступала на нього, намірившись доконати. Від татових маєтків вона непомітно й навально переходила до того періоду, як працювала під час громадянської війни у чека. Що вона там робила? Викладала українську мову. Як, вона ж казала, що до революції не знала української мови, хоч походить із старовинного козацького аристократичного українського роду Бунчуків?

— Жодного слова! Я виховувалася в петербурзькому інституті благородних дівиць, французькою мовою володіла тоді краще, ніж російською, але... Я завзялася вивчити українську мову й почала з того, що стала її викладати та робити переклади. Мої переклади з французької на українську...

Аделаїда Бунчук справді мала багато вже видрукованих перекладів з французької мови, зроблених доброю українською мовою. Яко перекладачка, вона була членом письменницького колективу. Але все те, що вона розповідала, було таке казково фантастичне,неймовірне, а головне, таке безконечно довге, що всі її боялися й уникали її, як чорт ладану. Вона як учепиться, то ні за одну, ні за дві години не можна спекатися і бідолашні жертви тепер просто не ввічливо покидали її на півслові. Брехуха! Що не каже, то бреше.

І головне, вічно чваниться тим, що вона — графиня Бунчук.