Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

А по-друге, він непролетарського походження. Він розказав, так жартома, одному-другому, а при розподілі приміщень у новому будинкові він не одержав квартирі. Дуже просто.

— Є ж вищі органи...

— В вищих органах послухають його, а не тебе...

— Та що це, якийсь дракон росте?

— А що ж ти думав...

Так, аж тепер Тарас бачить, як він відстав, як він не знає ситуації.

Коли він крутився тут ще студентом, Ре був такий собі початківець, як і всі. Він заходив тоді до редакції так само боязко, як і Тарас. Приносив якісь оповідання, а Танцюра милостиво з ним говорив, бо казали, — Ре партійний. Тоді світилами були футуристи — критик Ставенко,Еґо Шавлій, Тимощенко, Явтушенко. Тоді вже отой поет Рогнідич був на недосяжних висотах... А тепер...

А тепер, виявляється, Рргнідича може якийсь Микитчук вигнати вночі з кімнати в чужому місті тільки тому, що той м'який, лагідний, простий чоловік?

Тепер Танцюра тільки голова професійного об'єднання, а от Ре, — вершетиль доль. Він уже тепер не такий собі безвісний, нескладно збитий дядько, а ходить, як патрицій, говорить із довгими павзами, поволі. Як проходить, то дивиться по вище твоєї голови.

Ну, а Микитчук уже також, видно, якесь імено. Хоч його й висміювали тоді, але все ж він брав активну участь у слав-

нозвісній дискусії, як крайній лівий ортодокс. Він був ватажком у "Молодняку". Правда, "Молодняк" також тепер перед організацією єдиної спілки розпустили, як і "Плуг", та "Гарт", але оці Кошелі, Гарми, Дрюччя його підпирали, вони всі пхалися до спілки, і певно, що Ре мусив би рахуватися з ним...

Правда, йому тоді дали добре по шиї за вульгаризаторство й спрощенство самі ж оці ідеологи, таки Шуліки й Ли-повецькі, але Борисові, як з гуски вода. € прислів'я, що критик — це невдалий поет. До Микитчука це прислів'я можна застосувати в переробці. Не спосудившись у критиці й прозі, він поліз драматургію...

Кузьма з якоюсь ненавистю розказував про цього плюгавого Микитчука такі речі, що коли б не історія з п'єсою, то Тарас не повірив би, думав би, що Кузьма має з ним особисті порахунки. Неймовірно і неправдоподібно! Крок за кроком розгортав Кузьма перед Тарасом неперебірчиві шляхи, якими дістався Микитчук до свого теперішнього становища. Нахаба. Захланний. Безпардонний. Кулаками й ліктями всіх розпихає, як йому треба, а сам сідає на те місце.

— Включно до того, що на товариських вечірках він поїдає за столом усі тістечка. Включно до того, що...

І все ж таки, Тарас не розумів. Невже ж так далеко можна зайти одним нахабством і ну, скажімо, комсомольським квитком?

— Чи, на твою думку, він талановитий? — запитав він Кузьму.

— Він не дурний, цього не можна сказати. Має добру па-м'ять, що заміняє йому смак і переконання... Але він пересічний. Саме, як мистець — пересічний. Може щось і написати, але ніколи зірок з неба не хапатиме. Весь його хист виявився в кар'єризмові. І він далеко піде. І не раджу тобі з ним заводитися.

"Одним словом, — подумав Тарас, — Микитчук це — сто Кольобашок". Але Кузьма Кольобашки не знає, шкода наводити йому це порівнання...

— Ти думаєш, чого він із своєю Сурою оженився?

— З якою це Сурою?

— Аз тією Софою Краковер, що вчилася з нами разом на літературному факультеті...

— Ах Софа! — пригадав собі Тарас.

То була в них така маніжна панночка, з родини якогось мануфактуриста, її кілька разів викидали з вузу, накладали

З

33

на неї найвищу платню за навчання, але вона якось перелізла через усі труднощі й разом із ними закінчила вуз. От тоді Борис із нею й оженився...

— Але яке це має значення?

— Має! Ти певно так само не знаєш, хто оцей кучерявий Юхим Загайгора?

О, ще б пак, щоб Тарас цього не знав!

— Ну, то що? Яке це має значення?

— А таке, що ростуть кати української літератури. Роз-пинателі й яничари! — просичав, чи то простогнав Кузьма.

Ясний, прозираючий у майбутнє, розум у цього Кузьми, цього непросипного п'янички й песиміста-сухотника, сплітався з якимось злобним мужицьким чи реакційним світовідчуванням. Здавалося, нема-нема, та й визирне з нього о-той гайдамака-коліївець із вилами.

— Але в нього добре голова варить, — спробував Тарас захистити Фіму.

— О, ягня! — безсило опустив руки Кузьма. — Вони сунуть в нашу літературу, як таргани, а ще пройде якийсь час і будуть стригти вас, а ви будете покірно махати своїми дурними овечими хвостами. Та нехай пустять мене, тебе, — і в нас голова незгірше зварить. Тільки не пустять. Нашому братові не вірять...

Не інакше, Кузьма злий на Фіму за ту ущіпливу критику.

— Я читав його статті, — каже тільки Тарас. — Може він трохи гострий, але хіба ж не треба поборювати дрібнобуржуазну стихію, як вона пре через нас? І зрештою... Чи то погано, що в українську літературу приходять елементи ззовні? Ось є добрий поет Першотравневий та й інші...

— Ну, так, я ніколи не маю за що пообідати, а Першотравневий перетворив уже свою квартиру на музей картин, килимів, ваз, статуеток... Український поет... — промурмотів Кузьма.

Що скажеш хорому, як він усе переводить на особисте? Тарас проминув цю репліку без уваги.

— Мало бути поетом, — сказав роздумливо він. — Треба ще й керувати літературним процесом. А ми...

— їйбо, я тобі по морді за це дам! — знову скипів Кузьма. — А Головач, а Ставенко, а Василько? Хто краще знає, як організувати нашу літературу, за нас самих? А ми тулимось по закутках, ми тиняємось без діла, ми хворіємо... І не бачимо, що ця шушваль іде на нас щільно зімкненим фронтом. Підбирає собі отаке знаряддя, як оці честолюбці, кар'-

єристи й яничари, оці безпринципні падлюки Микитчуки, обсипають їх похвалами й усілякими благами, а нас відпихають, відсувають набік, розганяють, страхом писок затискають... О!.. — хруснув померзлими пальцями Кузьма. — Якби ви, люди, бачили й просвітили справжню суть сучасного дня... якби ми могли не мовчати! Якби кожний заговорив так, як він хоче, а не як наказують! Ми за кілька років розцвіли б... а вони ламають нам хребта, тільки чуєш, як кістки тріщать...

"Чи він маячить?" — перелякано подумав Тарас.

Таким чимось пророчим віяло від нього, такий він мінливий сьогодні. Що з ним робиться?

— Я от помираю... я бачу все оце, — і не можу нічого вдіяти. Я бачу, як наших дурних овець женуть до московських різниць... чужа шушваль преться на керівні ролі... .таланти наші атрофуються, гинуть... Каються! За що? Я бачу... Я бачу...

Він не міг говорить. Його задушив кашель. Різкий весняний вітер, що дув на них із задніпрової широкої низини, не йшов йому на користь. Але Кузьма цього не помічав. Він кілька раз починав: "Я бачу..." і кожен раз це кінчалося довгим, хрипким кашлем.

Тарасові пригадався колишній Кузьма, — загонистий, чи-"сто і гарно вдягнений, з наймоднішою краваткою. Справжній денді. Він тоді випустив першу збірку віршів і при зустрічах ледве кивав головою, так задавався.

Був радий, що довів, нарешті, Кузьму додому і вклав у постелю. Його все це таки схвилювало... Одне за другим. Спочатку Микитчук, і тепер Волинець.

З Кузьмою почував себе так пригнічено, ще з гіршим осадком, ніж від тієї сварки. Він навіть сердився на себе. Він не хотів жодного слова з тих похмурих Кузьмових сентенцій сприймати, а воно само на нього давило. На цього Кузьму ніяк не вплинула школа, вуз, він зостався нерозлучний з тим зоологічним селянським світовідчуванням.

Це якраз добре, що всі нації мають змогу співробітничати, вкладати свою частку, свої національні риси в якусь нову, кращу, вищу якістю літературу. Так і треба, так і є: спілка радянських письменників матиме секції українську, жидівську, російську... Чому це одне має заглушувати друге?

Все це так, але... Чогось його так гнітюче настроїла ця розмова з Кузьмою. Чи тому, що... Каже не зачіпати Микит-чука...

Ні, він буде боротися! Самотній, а розпочне він двобій. З* 35

4. ПОРОГИ

І.

Самотній, розпочав він двобій.

Самотність. Досі це слово мало для нього лише одне значення. Він повновладно ходив по квітучих заповідниках, де не ступала нічия більш нога, не топтала буйних трав і яскравих квітів. Дерева шуміли йому нестворені людьми симфонії, там десь була та дівчина, яку він любив давно і назавжди. Він її ще не бачив, але знав, — є вона.

Самотність ніколи його не обтяжувала. Навпаки, вона живила його, збризкувала цілющою водою там у селі, коли він геть-геть розгублювався. Ні селяни, що з ними він почував кревний зв'язок, ні Серафим, якого він часто не міг зрозуміти, не могли дати цього почуття повноти й духовної сили, яку він черпав у самотності і, треба додати, — серед природи. Бо люди не віддають себе так, як природа.

Ще була мама. Але мама це та ж сфера, що й самотність.

Це такий стан душі, коли підносишся над пилом і випарами людського співжиття в гірські простори й прозорості. Там думка, провітрена від випарів і пилу, сп'яніла від чистого озону, починає бачити все, що діється внизу, зовсім по-інакшому. Всі події стають надзвичайно цікавими й викликають у мозку незвичайно інтересну роботу, що має присмак гри. Почуваєш себе дослідником інфузорій, казково-химерно розбарвлених і Збільшених під мікроскопом.

Але ти десь над ними, ти не з ними, ти пануєш повновладно тут, — скільки хоч і як хоч, і думаєш, що хочеш, блукаєш до несхочу в нетрях і байраках примхливої думки.

Може й у кого іншого є такі чарівні, такі багаті заповідники, але вони не такі, як у нього. В цім гострота смаку.

Що ж таке трапилося? В чім справа? Чому самотність раптом набрала іншого значення, — гнітючого, важкого? Коли відбувся цей перехід? Чому раптово так?

Еге, це надзвичайно важко: хотіти з кимось заговорити й не мати з ким. Людей кругом тебе багато, з ними входиш у різноманітні стосунки, але від цього тільки самотніша душа.

Тарас хотів відкараскатися від цього неприкаяного почуття тим же способом. Стати над собою, спостерегати й себе в цім людськім тісті, — молекулю, що її вимішує серед інших кулак життя.

Це було цікаво, але не тішило. Ну, місить, але хотілося б мати ще одну таку душу, яка б мислила й почувалася, як ти.

Хто ж?

З одними не хоче він сходитися. З тими галасливими при-спішниками й кар'єристами Таранами, Кошелями, Дрюччя-ми, Оксаничами. Другі ним нехтують.

Колись, як був він ще в "Плузі", а Василько вже визначним новелістом, десь читав Тарас своє оповідання, — зелене, недовершене.