Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Вій міг би на мить стати, як не таким щедрим на сміхи та дотепи, яким був при Дмитрові Степанському, то хоч таким весело самозадоволеним Фімою, — "хоч би тобі хни!" — яким нещодавно зустрів його на вулиці Тарас. Казав же — "заходь!"

Але він не хотів. І він мав на те причини. Дистанція, дистанція, насамперед!

— Все тече, все міняється, товаришу Загайгоро, — напів-іронічно, напівдвозначно сказав Тарас. — Міняємося й ми!

— Ви, очевидно, в якійсь справі до мене? — ввічливо відказав на це той.

"Та перестань ти дурня клеїти!" — хотів був скричати Тарас. — "Пам'ятаєш, як ми в Дрижиполі у довгої лози гралися? А як Оксанка нас відбивала від вуличних хлопчиськів?

Але не скричав. Обстанова теперішньої зустрічі і ще Щось заморозливе, що віяло від товариша Загайгори, не дозволили.

— Я вас слухаю...

— Пробачте, — несподівано для себе сказав Тарас. — Я вам відбираю час, напевно багато маєте роботи...

— Та ні... — нарешті, всміхнувся Фіма. — Яз давніми приятелями завжди радий зустрітися.

Крім справи, Тарас збирався багато про що поговорити. Він знав Фімині неламкі, прямолінійні погляди на речі, — може хотілося тако собі про все порозмовляти. В нього завжди твереза голова, в цього Фіми, завжди він уміє кожному явищу знайти своє місце. А Тарас також хоче крізь нагромадження негативних явищ бачити основне, позитивне, те, що зрештою заллє без сліду море несправедливостей, безлад-ностей, сліз, горя.

В своїх нерозуміннях Тарас шукав когось із твердою, ясною головою. В собі не мав ясности, а нікого з нею не бачив. Він хотів знайти підпору в такій людині, яка, мов криголам, іде насупроти жахливим нагромадженням крижаних скель. Криголам сміливо проломлює серед криг свою дорогу і йде до ясної мети. Все таке плутане, химерне, суперечливе. Хто винен, що голод? Чому вокзали обліпили люди, а міліція їх розганяє, мов худобу, чому ночують у скверах голодні, вошиві обдерті, мрущі українські маси?

Як же це пов'язати із словами вождя, які в кожній газеті прочитаєш, у кожному рупорГ почуєш, — що, завдяки буйному розквіту сільського господарства й добробуту селянських мас, село звільнило багато робочих рук і передало в промисловість?

Він незугарний розв'язати суперечності сьогоднішнього дня, коли змітаються всі вікові набуття, коли ці злами дають такі болючі результати, як голод і масове розбігання із сіл. Коли не розбереш, де діє опір старого, а де є шкідництво, а де — справжня мудра політика, а де з самих провідників нового пре старе, хижацьке й зводить нанівець усі зусилля комуністичної партії.

Ці суперечності можуть звести на манівці й твердіших людей, не тільки таких, як він.

Замовкли знов. Чи ж прийдеться про все це говорити?

— Я вас слухаю! — нагадав Загайгора.

— Пам'ятаєш?.. Пам'ятаєте, — поправився він, — як ми були в Марійці у Ладька в гостях? Ще й на виставу зосталися й удосвіта верталися...

— Ну?..

— От там мені довелося працювати ці роки...

— Це має якесь відношення до справи?

— Має... Ні, я хочу розповісти про...

Ця холодність заморожувала, кільчила вразливого Тараса, він не міг говорити в такій обстанові.

— Може ви якось коротше оповісте, бо я страшенно за-нятий, — глянув Загайгора на годинника.

Тарас хотів ввести в курс подій, розповісти, як розповідав колись Фімі — товаришеві про трагічне й смішне. Тоді лилося якось само собою.

Але репліка, нетерпляча зморшка, погляд на годинника, раптом знеохотили його, стиснули те, що мало розпросторитися, покромсало хід думки. Зосталося лише голе, коротке, обкарнане. Протест.

— Так, я маю важливу справу. Мене обікрадено. Загайгора високо підніс брови й недовірливо вдивився

в Тараса.

— При чому тут редакція газети? В міліцію треба звернутися.

— У мене вкрадено п'єсу.

— Це цікаво! Десь у дорозі чи що?

— Ні, я надіслав її для критичної оцінки Микитчукові, а тепер вона йде на сцені під його прізвищем.

— Це ви про яку?

— "Комуна в степу".

Загайгора аж устав. Він вдавав страшенно здивованого, хоч насправді все докладно знав від Бориса, жінчиного брата.

— Якщо я не помиляюся, — ви прийшли із заявою, що відомий письменник, член комсомолу, кандидат партії, вчинив пляґіят?

— Так! — ще чіткіше, ще з твердішими наголосами відповів Тарас, підвівшись і собі, несподівано розсердившись. — Так! Микитчук, — хто він, мене не цікавить, — підло використав мою довіру і вкрав мою п'єсу, а тепер виставляє під своїм іменем.

Загайгора хотів ще щось гостріше сказати, але одумався.

— Так! — повторив він зовсім іншим голосом*— Сідайте, чого ж ви стоїте?

І сам