Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Більшість же — або жидівською або російською.

А наші теж! Тамарі, виходить, однаково, якою мовою вона говорить. В російську мову вкидає часто українські слова, а українську пересипає російськими фразами й часом, як от зараз, переходить зовсім на російську.

Чого так неприязно затумаюються Тарасові серце й очі у ставленні до Тамари? За це?

Господи, яка вона трафаретна часом йому здається! Яка розрахована ота її ударяюча в ніс, сяюча ефектність!

Тамара вернулася.

— Чи ви зараз ідете? Ходімо!

І Тарас покірно підвівся, пішов за нею.

— Чому з Юхимом Оксаничем ви по-російському? — хмурно й лаконічно запитав на вулиці.

— Як же він інакше не говорить!

— І ви теж інакше не говоріть.

— Якось незручно...

— Незручно?

— Подумають, що я не знаю російської мови. Або ще гірше... Що я — націоналістка.

— Вам то незручно не знати російської мови, а йому не незручно, що він української не знає? Виходить, — наша мова щось нижче? Мова некультурних?

Тамара спасувала перед таким наступом.

— Ні, не нижча, але... але всі кругом вас, всюди, — на вулиці, і трамваї, в крамниці, в установі, — говорять лише російською... Звичка...

— То її треба викорінювати! Не плентатися по хвості за течією, а самій творити течію...

— Яка різниця? — знайшла в собі й Тамара заперечення. — Я люблю російську мову, чому я не можу?..

— Не можете... — різко почав Тарас.

— А я прошу мені нотацій не читати! Я сама знаю, як мені поводитися... А ви з вашим шовінізмом далеко не заїдете!

— Пильнувати чистоти своєї мови, — це шовінізм? Ех, ви...

— Ми, здається, збиралися в кіно? — роздратовано перебила Тамара. — То ми вже його проминули!

— Я вже роздумав, — неввічливо сказав Тарас. — Бувайте здорові.

Повернувся й покинув Тамару на вулиці.

II.

Він кріпився день. Кріпився два дні.

А на третій день пішов її перепрошувати. Винен він.

Справді, коли з тобою грубо говорять, то мимоволі починаєш заперечувати, так і Тамара. А потім, — які можуть бути заборони щодо мови? Всі мови рівноправні, всякий може говорити тією мовою, яка йому до вподоби. Йому, Тарасові, подобається тільки українська мова — його ніхто й не вішає за це.

Так недовго й справді скотитися до шовінізму, уподібнитися Кузьмі Волинцеві. Он скільки той із Дем'яном наговорили йому страховий, а як роздивиться Тарас, — воно й зовсім не так.

Правда, Микитчук і Загайгора біжать у президію, щоб більше тістечок наїстись, розпихають усіх ліктями й кулаками, але ж вони — тільки одна течія в цьому ноєвому ковчегові, Домі літератури.

Тут "усякої тварі по парі", зизують одне на одного, а проте, якось уживаються. Сидять за одними шаховими столиками та на зборах колишні панфутуристи й неоклясики, молодняківці й вуспівці, символісти й ударники-призовники... Однаково всім розподіляють дефіцитний крам, — усім, хто входить до цього ковчегу.

І уряд дбає за цей ковчег. Як нема нічого в крамницях для всього населення, то все ж вони у закритих розподільниках дещицю дістають. Правда, одним вухом чув він, що є ще одна група — та одержує якісь академпайки. Але це може й неправда. Хто діставав — окутано великою таємничістю. Напевно Ре, Танцюра...

І хоч як не люблять попутників, Василька й інших, але є якась до них мовчазна, без змови, повага.

Є якась рівновага.

От же й до нього добре ставляться! Ре прийняв його повість до друку в журналі "Червона Зоря".

І з цього всього неминуче виходив один висновок: треба піти помиритися з Тамарою.

Виявилося, що це не так легко зробити. Коли він прийшов, знайшов її приміщення, постукав, то вийшла якась жінка й сказала, що Тамари нема дома. І Тарас повартував там годин зо дві, все чекав, що прийде. Смеркало вже, у Тамари засвітилося світло. На стіні він упізнав тінь від її голови.

Вона вдома!

Миле вікно з зеленим м'яким світлом! Сиди, Тамаро, дома, читай, працюй, гнівайся на Тараса! Йому більше нічого не треба.

І, втихомирений, він пішов додому.

III.

Другого дня він уже був біля Тамариного дому знов. Сьогодні він мусить з нею помиритися. І то — зараз! Вона його не чекає — тим краще.

Він став за виступом, так, щоб його не було видно, коли вона виходитиме з дому, й чекав. Вона повинна йти на роботу.

Але скоро надокучило так стояти. Як підступний злодій. Як еспанський зальотник у оксамитовому кльошеві з сентиментальної комедії. Вона ніколи не запрошувала його додому. От він і прийде сам несподівано, побачить, як живе вона.

Що мав він казати — ще сам не знав, буде це ясно в останню хвилину. Коли б хоч не сама вона відчинила.

Відчинила Тамара. У якомусь подертому, квітчастому капоті, незачесана. Побачивши Тараса, скрикнула й почала рятуватися — скочила десь у закамарок. Вона не сподівалася гостей й у своєму збентеженню забула, що сердиться.

— Заходьте до хати, я зараз, — крикнула вона десь із глибини. — Ні, не заходьте, почекайте тут! — звеліла.

Але марно. Тарас уже зачиняв за собою двері кімнати.

В кімнаті від тісноти ніде було повернутися. Якась стара жінка, схожа на Тамару, — певно мати, — здивовано подивилася на раннього гостя. Вона прала дитячі сорочинки, а поруч на примусі варилася кашка. В колисці спала дитина.

Рейвах, тіснота, вбогість! Бідна Тамара, як тобі доводиться тягнутися, щоб справляти враження такої пишної, елегантної, всім задоволеної красуні! Бідна матуся, скільки тобі доводиться на собі тягот нести за такою крученою дочкою!

Тарас привітався, просив пробачення. Просила пробачення й бабуся. Нема в них де й сісти. Нарешті, Тамара внесла якусь полегкість у напруження.

— Хіба ж можна заходити, коли кажуть, що не можна?

— накинулася вона на Тараса. — От тепер і стійте так, і дивіться у вікно, і більш нікуди, бо я вдягатимуся, — вичитувала вона йому. — І я через вас мушу без сніданку йти на роботу, бо ви не могли попередити про свої найясніші одві-дини...

Вона бурчала і бурчала, а це було Тарасові як медом по губах, бо виходить, — вона не сердиться. При матері незручно було просити пробачення, але як тільки вийшли надвір,

— він це зробив.

— Щоб ви більш не сміли до мене приходити... без попередження. Бо я вам не знаю, що зроблю. Я вас приб'ю!

Хоч вона сама йому казала, щоб він зайшов до хати, — він знав, що кругом винен. Зате вона йому тепер в тисячу разів миліша. Ось він її бачив таку, як вона є, без отієї негарної штучности, ковзання по поверхні, чванливости, хваль-куватости.

Але не знав він, що Тамарі так сутужно. І сама виховує дитину, без чоловіка? Це таємниця — де чоловік?

— Чоловіка нема! Це — дитина кохання! — з викликом кинула Тамара й подивилася на Тараса, яке враження це на нього справляє. — Чи в цьому є якась ганьба?

— І як же він... — почав був Тарас.

— Я так схотіла! — гордо кинула Тамара — і далі Тарас не смів розпитувати.

Так от вона яка! Бореться за своє існування і кріпко бореться. За себе саму подумати, — то одне. Але дитину з мамою прогодувати...

Ні, вона не така собі порожня "совбаришня", якій від без-ділля заманулося грати ролю "кололітературної дами".

Тарас не міг надивуватися, начудуватися.

Хоч всю дорогу Тамара бурчала, але прийти сьогодні до Килини пообіцяла і навіть мило всміхнулася, на прощання помахавши рукою.

IV.

У Килини Тарас також часто бував, — з Тамарою й без неї. Кость мусів увесь час бігати на підробітки, Килина не мала на кого спустити дітей, тримати робітницю не могли, — і ні за що, і ніде, — от вона й мусіла сидіти дома. Геологія пішла по боку.

Скільки не приглядався Тарас, шукаючи ознак "обаблен-ня" Килини, — він не міг цього про неї сказати. Здавалося б, ще один приклад того, козирного для глумливих ворогів жіночої рівноправности, явища. Кость і Килина здобули обоє вищу освіту, поженилися, народили дітей, — і на цьому завершився Килини життьовий цикль. Він росте, має успіхи в фахові, вона ж, якби й не тратила багато років на свою освіту, то робила б те саме, що тепер, тільки може ліпше.

Потріпала крилами й сіла.

Килина робила все те хатнє, що випадає жінці з двома дітьми. Але аж ніяк не збиралася вона відбиватися від тих інтересів, які хвилювали її раніш. Вона не змінилася в цьому розумінні.

Те гостре почуття ревнощів, що вшпигнуло Тараса в перший момент їх зустрічі, згладилося, але щораз заходив він до Килини більше для того, щоб отак собі поговорити, розказати про себе. Розмова в них завжди була незакінчена і замикалась бажанням ще раз зустрітися.

Звідкілясь Килина вже знала про всю оту скандальну справу з пляґіятом, Борис на це здібний. Тарас приходив, як щось було цікаве, до неї й розказував. І чомусь інстинктивно Тарас не хотів нічого говорити Тамарі. В найдовірли-віші хвилини він не міг бути з нею такий довірливий, як з Килиною.

Між ним і Килиною панувала якась повнота. Не вузький ланцюжок мосту, як із іншими людьми, а широкий і повний контакт, мова відчувань, не лише слів.

Втім, Костеві не було причин гніватися на Тараса.

Бо були вони такі різні, — Тамара й Килина. Різні струни душі Тарасової відгомонювали на їх бреніння. Дружба й палкий шал пристрасти. Чому їх дві, чом не одна?

V.

Вони сьогодні посходилися всі, навіть Кость, якось раніш з'явився додому.

Кость любив створювати видимість свята, відпочинку, коли він удома. З'являлася бандура, сідали за чай із так тяжко роздобутим печивом, "вибухав сміх, а то й цікаві розмови. Кожне щось вносило. Кость часто розповідав цікаві новини з архітектурного світу.

Не можна було не запалитися подивом і захопленням, зостатися байдужим, коли він розповідав про ті пляни реконструкції міста, що розробляло їх архітектурно-плянувальне бюро. Оті новобудови, риштовання, що,ними тепер захрясло місто, це тільки незначні острівці, початок Грандіозного будівництва. Палаци з рожевого мармуру в колонадах, величезні майдани, метро, нові центри, — а ці старі кособокі й темні райшури, халупи, рештки капіталістичної епохи, будуть зметені.

— Там, у тому районі, що живу я, вже цілі вулиці з такими халупчинами й старосвітськими будиночками знесено, а тепер закладено будівництво колосального житлового комбінату, а одночасно й великий парк, — згадав Тарас.

— О, то проект нашої бригади, там і моя частка роботи є!

Всі вони любили своє місто і могли годинами говорити про нього, обговорювати кожен куточок його, кожну вулицю, кожен ріг, кожну алею.

Взагалі, цікавий час.