Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Справді, чи тут до нього, коли таке діється ?

Сталася якась катастрофа. Це очевидно, коли член уряду, комуніст-письменник вкорочують собі віку.

Яка — це бачив кожний, але кожний вдавав, що не бачив її. Всі вдавали з себе веселих, задоволених ситим і веселим життям, гумористично настроєних. їздять у відрядження на село, пошепки розповідають про людожерство, пухлих і мерлих, яких нема кому вже ховати, а в газетах вони ж друкують новелі й нариси про повні миски вареників у сметані на столі в колгоспника у сучасному заможному, колгоспному селі. Або ж про дітей-героїв, що виказують на батьків, стригунів колосся на полях... еге, "розкрадачів соціялістичної власности"...

Так отже від імени цих "стригунів" та "розкрадачів", від імени всієї творчої трудової України крикнув сьогодні Хвильовий те, чого не хотіли помічати боягузливі споживачі закритих розподільників. Недарма вони не можуть отямитися, шепочуться, не знають чи добрим словом поминати (член же партії!), чи проклинати. Всім ясно, що вже нема чим більше очорнити українське серце. Бо співцеві загірньої комуни не прилатаєш ні "куркульського опору", ні "дрібнобуржуазної стихії", ні "солодкого дурману романтики минувшини", ані "туги за маєтками".

Ні, всім надто ясно, що сьогодні Хвильовий заявив свою приналежність до цих пухлих і мерлих на українському селі. А найясніше всім, що це — не просто собі самогубство втомленої цькуванням і страшними картинами на селі емоційної людини, а щось безмірно страшніше для тих, які навчають дитину шпигувати за батьками, як би ті не врізали десь потайки власними ж руками викоханих колосків, щоб цю ж дитину врятувати...

п.

— Тут до вас приходив якийсь дядько з села, — постукала до Тараса сусідка, щойно він встиг зачинити за собою двері. — Казав, ще раз зайде.

"Хто це міг би бути? — ламав голову Тарас. — "Може яка звістка від Дуб'яги, або Кармаліти?"

Ще не встиг закипіти його куліш (божий дар, а вірніше — того розподільника, куди прикріплений був колектив письменників), як до кімнати без стуку відчинилися двері. Тарас гнівно обернувся. З якого це часу до кімнати можна входити без попередження?

Гнів його перетворився в безмірне здивовання. До кімнати зайшов батько.

— Добридень! Приходив уже раз, та не застав, — сказав він звичайно й тихо, наче вони бачилися вчора.

Був він без нічого, тільки маленького клуночка в руці тримав.

— О! Де це ви взялися? — замість привітання, вигукнув Тарас, чогось трохи перелякавшись. Батько ніколи не збирався до міста.

Він усе ще стояв, мав чужий.

— Роздягайтеся! Чом не сідаєте? Як чужі! Зараз куліш буде готовий...

Тарас не знав, що говорити, батько не знав, що говорити. Так несподівано вони зустрілися.

— Як же там мама?

— Не знаю, я вже три тижні, як утік...

— Утекли?

— А втік! Хотіли везти на Соловки...

Батько говорив байдуже й тихо, як про звичайні речі, а Тараса глушило хвилювання щораз більше, прибивала до землі тривога. Він хотів про все знати, що там скоїлося вдома, в Дрижиполі. Що ж з мамою?

— Бабів без чоловіків не вивозять, — бовкнув батько.

— А ви їх там покинули? Чи вони може до Галі...

Але батько був скупий на слова, скупіший, ніж будьколи. Отакі всі вони: що глибше утне життя, то зав'язаніший язик.

Тарас перестав розпитувати, примусив батька роздягтися, попоїсти, вмитися, лягти. Батько відмовлявся, як у чужих гостях. Тарас не впізнавав батька. Щось відбувалося в ньому, він став інший, ніж був, — тихий якийсь, прибитий.

— Як же ви, тату, знали, що вас мали забрати? — спитав Тарас удосвіта, почувши батькове чмихання.

— Вночі прийшов Андроніків хлопець та й каже: "Дядьку Муркуре! Оце я щойно із зборів бідноти. І ви там є, на тім списку, що на висилку. Як не зійдете з очей, то заберуть". То я вже побачив, що нема чого ранку чекати, мама поклала мені в торбинку трохи чогось, та й забіг я аж за п'ятдесят верстов до Таращої, там до людей, ти їх не знаєш. Думав, може там переховаюся... Але як скоїлася та веремія...

— Що скоїлося?

— Та як почали по всій окрузі перешукувати, перетрушувати, заарештовувати... Якусь велику банду ловили, бо головний отаман Дука перебив усю міліцію і зник безвісти, ніби там у нас таки... То я й побачив, що там не сидня, та й сюди приїхав...

Він уже не говорив, як колись: "бандити, грабіжники..." Він більше мовчав, думав якусь тяжку думу. Так до світу лежали обоє, батько на розкладачці, Тарас на підлозі, — і кожен цро своє думає.

Що більше звикався Тарас із цим фактом: розкуркулений батько, засуджений на висилку до Соловків, — на його плечах, — то в глибшу безодню жаху й моторошности занурювався він. Думка на думку набігала, одна чорніша за другу.

Вони тут лежать спокійно, — а мама де? Може її везуть десь у вагоні на північ?

— Старих бабів не беруть, як вони не мають при кому бути. Не буде їй і вади...

— Ну, певно, — не погоджувався Тарас. — Було написати Оксані, хай би за ними приїхала. Чи сюди привезла...

— Що ж, як не здогадалися... Не було коли подумати... До Оксани треба листа написати.

Чим же він годуватиме батька, як і сам ледве перебивається? Від пайка до пайка? Ганьба! Здоровий, дорослий, самому б сім'ю мати, а він... Сором... У цій хатині застав батько. Думає собі тато: "Оце! Вчився, вчився, — та й добився!".

Не мають вони щастя.

О, Тарас згадав! Чи не заходив до них часом Серафим Кармаліта?

— Я писав йому, щоб там у моїх книжках одного зошита пошукав.

— Це який? Отой здоровий козарлюга? — перепитав батько. — Та кажу ж, що він об'явився бандитом Дукою, перестріляв дрижипільську міліцію й ото наробив стільки шелесту по всій окрузі...

6

8і

Тарас схопився з постелі й сів.

— Як? Серафим Кармаліта?

— Та отой, що заправляв разом із Ладьком у маріецькій комуні. Такий бравий, гарний. Так умів до всього приказа-ти... Та й мов крізь землю провалився, кажуть, вистрілив у себе, а куля його не взяла...

Але Тарас не слухав. Обтяжений іншими думками, він я-кось пустив повз вуха те, що розповідав батько про Дуку, аж тепер він те усвідомив.

Серафим —бандит Дука. Тарас не може вмістити цього в своїй голові. Мабуть, поки дійшло за п'ятдесят верстов, то легендою обросло... А він ще й писав йому листа! Ну, певно, з безвісти не відповість. А Ладько ж, Ладько чому не відповідає? Дуб'яга?

— А Наталчиного Ладька ви колинебудь бачили?

— Е, то г......, — впевнено, по-старечому відповів батько.

Так йому й треба! Ходив людей розкуркулювати, поки його самого не вигнали.

— Ладька з колгоспу?

— Еге... їх описали й розкуркулили за те, що Тиміш На-талчин колись розібрав січкарню, щоб не платити приднало-гу, а потім утаїв її від комуни. Це приходила Наталка, то розказувала.

— Та й де вони?

— Десь Тиміш із хлопцями поїхали до Криму. Казала Наталка; "Коли б швидше звідси, — нога моя не буде в цій Марійці, так вона мені вбридилася..."

А Тарас усе розпитував. Батько оживився, охоче розповідав, — про інших усе.

— Дуб'язі тому минулося вже панувати. Скинули з голови, з колгоспу викинули, а ще навряд чи в селі вдержиться. Чогось на нього накопалися ті гицлі. Як не виїде, то заїдять.

— А хто ж там тепер головою?

— Та був трохи Кольобашка, оте світове ледащо, та як завелося оце безголов'я, голод, нещастя... То це якогось прислали...

Батько змовк. Знову похмурі, невеселі думки почали снуватися.

"Це, значить, кожен може тепер кинути мені, що я маю зв'язок із куркульською ріднею, — міркував Тарас. — Раз у мене живе батько, то я з ним заодно... Хто повірить, що я з його світоглядом нічого спільного не маю..."

"А не повірять, — дідько його бери! Досить з мене, що я сам це знаю. Реверанси перед кожним роби... У всякім разі, до газети не напишу, що від батька відмовляюся. Скільки не відмовляйся, — все одно він твій батько..."

Тарас відчув себе затисненим у нестерпні кліщі. Не прийми батька в хату, бо й ти — куркуль. Не подумай із болем про вигнання оцих старих із Дрижиполя. Якесь невидиме око стоїть і невтомно стежить за тобою.

Е, дідька лисого! Який уже є, з якої верстви вже вийшов, — такий і буде.

IV

Поки над ним самим не завис дамоклів меч, він ще міг так-сяк мирити свою ідеологію із своїм життям-буттям. Але на нього звалилося дві нестерпно важких гори.

Він, якщо хоче бути письменником, бути членом спілки і втриматися при житті, — повинен ствердити, підтримати, схвалити найсправедливіші заходи партії й уряду, оспівувати величну епоху соціялістичного будівництва, а також і розкуркулення, не бачити голоду й смерти.

А він і досі не міг цього, а тепер ще й на своїй шкурі зазнав цю "справедливість".

Або батька вигнати й писати епохальний твір про шалений опір куркульні, найбільшого ворога соціялізму, про не-чуваний зріст добробуту колгоспних мас, — або разом із батьком переживати нещастя.

І те, і те неможливо.

Відмовитися від письменницького шляху також рівно смерті.

Крім того всього, Тарас почував себе наче винним. Він мусить сьогодні ж піти й сказати всім, що живе з розкурку-леним батьком. А ховати цього не хоче. Однаково, не сховаєшся від письменницької громадськості — і якими очима він буде на всіх дивитися?

Хай як хочуть, — він має обов'язок батька прийняти й годувати. Державі нащось було так треба, щоб він прийняв на свої плечі цей тягар, — він його бере. Але це зовсім не означає, що він і його батько одним духом дишуть.

Найкраще зрозуміє це Сміянець. Сміянець колись сам переживав щось подібне. Крім того, він кандидат партії, він, як колишній "плужанин", вважається за представника колишніх "плужан" у партійній групі оргкомітету.

Інколи вони навіть забігали один до одного, — щось прочитати, порадитись.

Але чого це, коли він раніш приходив до товариша, то почувався вільно. Сьогодні ж із завмиранням серця постукав до нього.

Стукав і почував уже, що ще й досі гаразд не вирішив: чи то слід так притьмом бігти й дзвонити про свої родинні обставини? Кому, власне, до цього яке діло?

Але гаразд, це не буде звітування, а просто товариська розмова. Він шукає підтримки в важку хвилину й сподівається її саме тут знайти. Це ж не буденна річ, — опинитися раптом серед тих, проти кого радянська влада.

Зрештою, не хочеться ж бути в якомусь непевному стані

— хай йому ясно буде видно, за кого його мають. Свого, чи чужого?

Сміянець виглянув зза дверей і, побачивши Тараса, вийшов на коридор.

— Пробач, але в хаті такий гармидер, що їйбогу, не можу впустити.