Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
За ним треба було стати в чергу звечора, але без гарантії, що дістанеш. Перед самим відкриттям крамниці набігали якісь молодці з більшими правами й стусанами, вони розпихали юрбу й входили до крамниці перші. За ними може й діставалося селянам, що напливали сюди з найдальших околиць.
Несвідомі обивателі міські туманіли з нерозуміння. "Мені кажуть, що куркуль — мій ворог, — просторікує отакий малосвідомий міщанин. — А який же він мені ворог, коли він носив мені масло, молоко, яйця до хати? Я б сказав швидше, що то був мій друг..."
І в Домі літератури також якось пожвавішало життя через ці земні справи. Бо останніми часами щось небагато було творчих вечорів, будьяких подій на зразок появи нової книжки. Були всі приголомшені тією катастрофою, самогубствами. Поволі час стирав перше гнітюче враження, насував нові клопоти й хвилювання.
Хвилювання й ажіотаж доходили найвищого ступня, коли ставало відомо, що в комору привезено крупу, цукор, борошно, оселедці і навіть масло. Була спеціяльна комісія, яка в побуті звалася господарською. Але фактично це була справжня кваліфікаційна комісія.
Вона розподіляла продукти серед членів колективу не однаково, а залежно від питомої ваги й таланту, визнаности письменника. Після її роботи письменники бігали, обурювалися, гнівалися.
— Я більший письменник за Стельмашенка, чому йому дали масла на 200 грамів більше, ніж мені? — кричав Таран.
І що більше всмоктувалося в життя слово "голод", що більше з усіх шпар визирали голодні — на вулицях міста, на вокзалах, у звістках від родичів, — то більше турбувалася влада за письменницький колектив. Перевели їх усіх до першої категорії, що діставала по півкіла хліба на день, а не по двісті грамів, як тепер мали службовці. Прикріпили всіх до їдальні командного складу червоної армії і там письменники могли за дешеву ціну діставати натуральні м'ясні страви. В обкомі обіди, все ж, були, мабуть, кращі, бо туди було прикріплено лише кілька "мастітних",—Ре та ще двох-трьох.
Коли раніш блага діставалися час від часу, то тепер прикріпили всіх до закритого розподільника. Кілька чоловік найвизначніших діставали "спецпайок". Чи то воно було те саме, що й "академпайок" — знали лише утаємничені.
Країна вийшла вже із злиднів, росла, багатіла, розвивала могутню індустрію. Вона не забувала при цьому піклуватися своєю інтелігенцією, — підкинути пару кіл масла, шоколяд, мандарин у той "спецпайок."
Міськрада ще рік тому ухвалила збудувати для письменників дім, вже й паї були зібрані. В цім році ще одним риштованням збагатилося місто, й так усе в риштованнях.
І цього здалося мало. Деяким заслуженим, як от Степанові Ре, міськрада будувала вже власну двоповерхову віллу в сосновому лісі, спеціяльно оформивши це постановою.
Але й цього здалося мало. Щоб письменники ще дужче відчували піклування, ще більше згуртувалися навколо партії й уряду та допомагали їм здійснювати велетенські завдання, які взяла на себе робітнича кляса, — почали входити у звичай товариські вечірки. Не вечірки, а бенкети.
Так вони звалися, такими були й насправді.
III.
Цей бенкет під час чуми відбувався якраз на третій день після арештів.
Уряджений був він із великим смаком. Не було вульгарного поділу на урочисту частину, концерт, вечерю й таниі.
Ні, заля була затишно обставлена квітами, закупленими великими масами. Квітами оторочено було навіть імпровізовану естраду. Он у центрі столиків, зіставлених великою літерою П, сидять "мастітні". Романіст Ре, критики й ідеологи Шуліка та Липовецький, Загайгора, Мамаєвський, члени оргкомітету й партійної групи — хоч незнані поети й прозаїки, але поставлені Всевишнього волею цека у вожді. Сиділи там і підлесники їх, — Таран, Кошель, Оксанич...
Трохи по боках трон підпирали імена, яких знав широкий читач. Наївний поет Леонид Криничка, Рогнідич, Стель-машенко, Поштаренко, Танцюра... Одно крило запосіли Микитчук, Дрюччя, Першотравневий, Росинський, Пустовійт, Любомирко, Балалаєвський, що заробляв хліб із маслом на трьох мовах. Друге крило — жидівські письменники.
На самому кінці цього столу сидів і Тарас Сарґола із Кузьмою та Дем'яном. Та й Левіт був тут. Тут мали б десь близько бути й Василько, Осадчий із своїми приятелями. Але їх не було.
Тарасові мимоволі на думку спадав боярський стіл при московському Кремлі. "Іменітость", пиха, чия шапка вища, хто з ким має сісти, хто з ким може говорити і з яким відтінком: уклінности, чи рівности, чи зневажливої зверхности.
Чи вони не думають про це, чи думають за якимись іншими законами, ніж він?
Славнозвісна "безклясовість"! Вже три роки, як голова уряду проголосив промову про безклясове суспільство, а хіба в ійй залі, де зібралися "інженери людських душ" на товариську вечерю, є якийсь натяк на втілення цієї утопії? Та ж у кожному колективі, що сьогодні зібралися за столом і святкують перемоги жовтневої революції, отака сама картина, — вищі й нижчі, знатні й чернь...
Здається, формально всі вони тут рівні, всі — члени однієї професійної спілки. А насправді?
Про це можна було тільки думати, бо сказане, воно позвучало б, як "вилазка клясового ворога". Ого, яку одностайну відсіч зустрів би від "іменітних" той, хто посмів би ткнути пальцем у кричущу розбіжність між гаслами, вкладеними в уста радянського письменника, і його життьовою практикою!
Вже набридло слухати оці фальшиві фрази про "перспективну дійсність", яку не повинні затьмарювати порпання в дрібницях сьогоднішнього дня.
Для кого то вони проповідують цей.ідеалізм?
Тарас полемізував сам із собою, на диво, йому вертілися всякі остогидлі фрази про уперту клясову боротьбу, про ворога, що пролазить у найменшу шпару. Недаром Василько у якійсь промові казав, що правильніше було б, замість "інженери людських душ", уживати "міліціонери людських душ". А що ж, хіба не з поліцейського кодексу ці фрази?
А тим часом столи гнулися від усяких делікатесів, вина й пива, але гнулися не настільки, щоб придушити пляшки з горілкою, принесені невідомою рукою.
Народ письменницький їв і пив, а тим часом на естраді виступали одні за одними найкращі концертові сили міста, з найкращим репертуаром.
Отак треба веселитися! Після короткого привітання, що обіцяло цим бенкетом відкрити безконечну низку таких самих і ще цікавіших бенкетів для створення дружньої творчої атмосфери в середині спілки, Степан Ре запропонував сам себе вибрати на томаду. Хто не знав, що таке томада? Мусів знати, бо знамениту збірку Степана Ре із кавказького життя читали всі, а хто не міг її проковтнути, то мусів мовчати. Ре — знавець кавказьких звичаїв, то ж він блискучо проведе сьогодні цю ролю розпорядника у гульбищі.
Втім, приявність томади відчутна була лише в горішній частині літери П, де сузірно зосередилися імена, "видатні''. А вже дрібнота-мілкота, що позасідала аж десь на задах, — і сама собі якось там впорається за допомогою таємничих отих пляшок попід столами.
Після того демократично розсунули столи й усі могли на власні очі переконатися, що фокстрот перестав бути міщанством, бо танцюють його всі, перший же, — сам натоптаний, мужикуватий Ре.
Бенкет був справді демократичний. "Всі тварі по парі" були на нім, всі, хто належали й не належали ще до спілки, але кого об'єднував місцевком і закритий розподільник, всіх мов і націй, всіх жанрів, ранґів і напрямків. Не було тільки на ньому блискучо-саркастичного Василька, витонченого повістяра французької школи Зеленгая, рафінованого й уїдливого філософічного лірика Осадчого, гострого й дотепного Шемета. їх не було.
Хоч ніхто не згадував уголос про відсутніх, всі були під гнітом, під пресом якоїсь небезпеки, якогось заціпенілого страху. Навіть Дем'ян сьогодні утримувався від своїх їдких дотепів. З особливою увагою ставилися до дружини Осадчого, що сиділа межи них і з награною веселістю частувала всіх десь із під землі добутими дорогими папіросами.
— Пиймо, кумцю, пиймо тут! — похмуро брав папіросу Дем'ян. — На тім світі не дадуть...
— Всі там будемо! — хильнувши чарку добутої під столом оковитої, відказував Кузьма.
Де — "там"? На тім світі чи в тюрмі — не можна було вияснити, але кожен думав так, як казав Дем'ян. Всі думали, — за що ж їх заарештували? Хто ж би це сказав, якби й знав?
Заарештовано їх якраз три дні тому. І може в той час, як підіймали тост за дружню й товариську творчу атмосферу у спілці на бенкеті, — саме в той час вели на розстріл Василька? А може в цю хвилину життєрадісний Васько Шемет вішався на власній сорочці у тюремній одиночці?
То закрито завісою таємниці, бо лише згодом опубліковано було список розстріляних, лише згодом пошепки розказували про самогубство Шемета.
Десь на півночі жадібні влади не поділилися. Один із них впав навзнак із кулею у тім'ї. Здавалось би, — який стосунок має це до української землі? Аж ні, українська земля розплатилася за це своїм цвітом. Досить було зметнутися вгору гаслові: "Вище клясову пильність! Нещадно нищити ворога!" — як схопили найяскравіших дітей українських, перших скраю. Сьогодні першими скраю були ці.
Але на бенкеті не всі навіть знали про те, що їх схопили. Помітили зразу, що Василька нема, бо поява його сприймалася завжди з гострим інтересом. Той навіть, хто ненавидів його, визнавав Василькову зухвалу обдарованість. Його просто бракувало.
Бо кожне слово його мало резонанс. Одні з ненавистю, другі з захопленням розповідали, що де він сказав.
Веселилися, пили вино й горілку зпід столів, а дехто в душі ридав, а новина повзла.
І ще одна новина котячими лапками нечутно увійшла в залю. Що вже Ре скоро...
IV.
— Чи правда, що Василька розстріляли? — питався Тарас Кузьму, зустрівши його кілька днів згодом на вулиці.
Під впливом всіх оцих подій, арештів, загибелі з невідомих причин, — він відчув теплі, дружні почуття до Кузьми.. Радий був, що побачив це вилицювате, з хоробливими рум'янцями обличчя. Воно було йому рідніше, ніж будьколи.
В очах Кузьмі застиг жах.
— Правда! Цієї ночі забрали Явтушенка й Дем'яна. Ше-мет повісився в камері... — здушеним голосом прошепотів він.
Той самий жах, що в Кузьми стояв у очах, вселився й у Тараса. Що ж це*робиться?
— Це щастя, що Головач виїхав.
— Як то виїхав? Я ж його недавно бачив!
— Виїхав, вже з місяць тому.
