Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Хоч ми ще ніхто не тямили, він уже бачив, що ми всі в пастці, що нас усіх похватають не сьогодні-узавтра. Я пригадую собі — ми якраз так, як оце тепер, зустрілися на вулиці. Перед його від'їздом. "Не можу! — каже він. — не можу я дивитися, як катівський брутальний чобіт наступає на горло моєму народові. Мій нарід у передсмертних судорогах корчиться під цим ненависним чоботом, а я повинен його лизати. Мені огидно злизувати крихти коло панського столу, оці пайки й спецпайки, коли народ мій опух з голоду. Я не можу! Жити, і бачити, і мовчати? Не діяти? Не маю сили! Виїду!"
— Куди? Куди їхати! — спитав Тарас, бо й він уже не раз ставив собі таке запитання.
— Світ-заочі, хоч би й у Казахстан.
— То це ж те саме заслання, тільки добровільне! І там спитають, чого ти приїхав. І що там?
— Скажи, що він нерозумно зробив!
Вони стояли на вулиці і ніби про теє-сеє говорили, але Тарас бачив, що Кузьма все більше й більше хвилюється, хвилювання це передавалося й йому.
— Як їм не жаль Василька, то що ж їм уже жаль в Україні? Ці ще клятіші за тих, що вхопили Шевченка! — усвідомлював ще й досі Тарас почуте.
— Тільки той, хто ненавидить Україну, міг це зробити. Бо Василько не відривався від плоті своєї української. — Голос у Кузьми шипів, як кожен раз, коли він говорив таке, що його мучило й розривало.
— Ти знаєш, він ночами стояв у чергах, щоб добути комерційного хліба, клав добуте в мішокЧ носив додому на село, бо батьки його дерев'яну кору мололи й їли. Так, як і мільйони людей тепер на Україні.
Все це говорив Кузьма так: помовчить, помовчить, — та й знов капне.
— Ось іду. Кличуть.
— Хто? — не зрозумів Тарас.
— Хто ж... Кати...
— Ну! — похололо в серці Тарасові. — Чого?
— Не знаю. Може й не вернуся. Кажу тобі, щоб ти знав, де я дівся, як мене не стане. Може вже й не побачимося.
— Ти щось почуваєш!.. — Тарас хотів сказати за "собою", але затнувся.
— За собою? — доказав за Тараса Кузьма. — Хоч би ос-тілечки, — показав він десь на кінчику нігтя. — Нащо кому здався Волинець-п'яничка? Ну, і начхать! Кличуть — я йду. Але, на всяк випадок, прощавай.
— Ти ж невідмінно зайди до мене після "них". Щоб я знав! — попросив Тарас.
Вони стояли внизу на розі вулиці. Тарас мав увіллятися в вічнорухливий людський потік на центральній магістралі з потолоченим першим снігом. Кузьма мав іти вгору на стрімку вулицю, що наче сторч стояла над долиною центральної магістралі, ще білосніжна й незаймана. Вона в цю хвилину була майже безлюдна. Чи вернеться він нею назад?
— Люди! Згляньтеся! Хоч шкуриночку... Хоч сухарика дайте!
Обоє вони повернулися. Звідкіля йде цей повний благання хрипкий голос? Голодні діти, голодні жінки юрбами ходили по місту, — вже якось притупилося почуття, як бачиш їх. Знали, — це ті, в кого вистачило сил дійти до міста, — а скільки тих, що по дорозі гинули? А скільки їх у селі мерло? А не доходить людина до того, що байдуже обминає о-пухлий труп на вулиці?
Голос молився:
— Люди! Рятуйте! Люди, згляньтеся!
— Підійми голову! — із сичанням пришипів Кузьма. — Он!
Нагорі, там, де починався стрімкий схил, просто посеред вулиці стояв навколюшки старий, кремезний дід. У добротній брунатній кереї, з довгою сивою бородою. Він благуще простягав руки до перехожих городян, щоб вони врятували його від голодної смерти. Він усе життя хурами віддавав містові, — чому ж йому й шкуриночки ніхто не дає?
Наче вирізьблена серед мурів будинків і кам'яних сердець стояла навколішках ця постать у добрій старосвітській кереї, благаючи милостині. Українського селянина, що все життя тільки давав.
Йому ж тепер ніхто і милостині не подасть. Люди наче й не бачили цієї символічної картини, не підготованої жодним режисером, але такої, що серце запікається. Проходили мимо й не спинялися.
І два українських інтелігенти з поширеними зіницями Мч> гли теж, — лише спостерігати. Нічим не могли помогти. О-дин іде може в тюрму, а другий ламає голову, де б йому роздобути копійку, щоб на вулиці не з'явився ще один такий старий.
Для них це був не просто дядько, який може й випросить шкуринку, а може й упаде там, де стоїть оце навколішки. І врятується він від смерти чи ні, — це теж дрібниця в цій моторошній трагедії. Ось вона, безсило розпластана під чоботом Україна, — і дід цей, і вони, молоді, але роковані, неспроможні піднести на захист руку...
Не дивлячись одне одному ввічі, Тарас і Кузьма розійшлися.
Не попрощалися.
Недовго ходив Тарас. Непереможна сила, якесь каяття, тягнули його назад, до тієї стрімкої вулиці. Чом же, чом не підійшов він до діда, не підвів з колін, не забрав із собою, не нагодував картоплею? Він дорікав собі за черствість, він хотів виправити щось.
Може таке й з ним або з батьком не сьогодні-завтра станеться? І дід той такий подібний на дядька Геменя, тільки в того була чорна борода, а в цього сива. А може це й він?
Бігцем подався він до тої вулиці.
Там уже діда не було. Де він дівся? Чи знайшов у собі сили йти далі в невидюще, сліпе майбутнє, чи забрав його хто з собою, чи міліція прогнала, чи помер і його прибрали.
Тарас пильно дивився на те місце, — може очі його зраджують?
Глибоко замислившись, не помітив, як ноги самі донесли його додому. А то було далеченько, — у іншому кінці міста. Чи не заходив Кузьма?
Уже смеркало. Тарас засвітив електрику. Тато цієї ночі не буде вдома ночувати. Він десь аж на передмістя пішов, обіцяли йому дрижипільчани якусь роботу напитати... Там і заночує. Батько щодня ходить, шукає роботи, щоб хоч за що-небудь зачепитися. Він став такий якийсь, як дитина, боязкий та сором'язливий. Не буде сам їсти, треба його умовляти, а як їсть, то старається гірше їсти, кращого шматка не зачепить.
— Я вже старий, мені не треба, — казав він. — їж ти! Або:
— Я юшечки з'їм та мені й так буде добре...
Часом Тарас із батьком сперечався за політику. Тарас, пригадуючи свою практику на куткових зборах у Марійці, хотів якось примирити батька з дійсністю. Розповідав, для чого роблять колгоспи, чого викорчовують куркулів із сільської громади. Але в батька на все були незаперечні аргументи. А чого колись? Чого був хліб і ніколи не було голоду, — хіба землі стало менше?
— А чого колись у волості був один писар, та й усі добре жили? А тепер понароблювали дармоїдів, а мужик усіх годуй! Повидумували! Якісь райвиконкоми, та райпродкоми, та заготскоти, та заготплодоовочі, та статистики, та біс, та чорт... А скільки службовців тих із портфелями бігає!..
— Та й чого це так, що мене вигнали з хати й не дали нічого з неї взяти, а ось оцей сусіда, що з нами тут живе... Ломов, чи як?
— Ломов.
— Я якось оце розговорився тут із одним старим жидом у садку, він нашого сусіду знає... Батько його мав велику за-лізо-скоб'яну торгівлю в Барі...
— Так, так, він з Бару. Літом туди на дачу їздить...
— То цей Ломов трохи краще живе, як ти...
І що будеш казати на це батькові? Очевидно, що Ломов знає якусь таємницю добробуту, бо він за свою касирську стовісімдесяткарбованцеву платню жив, як за добрих старих часів, ще й рояль оце недавно вніс до приміщення.
— То він касир! А я думав, — директор якоїсь фабрики, або що? — Наївно дивувався батько. — Дивись-но ти! Касир — і рояль купив. От він, бач, і не куркуль, а рояль той, певно, більше, ніж двоє коней, варт. Більш, певно, ніж та хата, що з неї мене вигнали. Каси-ир! — роздумував батько. — То ж то, я бачу, що вона все кури та масло носить...
Як тут перейти від барського комерсанта до завдань п'ятирічки в чотири роки й індустріялізації країни на базі колективізації?
Значно приємніше було слухати й мріяти, коли батько грав на сопілці. Тарас сам хотів хоч трохи навчитися, але пальці його не хотіли так легенько й м'яко бігати по дірочках і під ними не творилися такі задушевні польові, чумацькі, чабанські, весільні пісеньки.
За сопілкою батько забував про оточення і ховався у свою, непроникливу до подій, вдачу. Одна тільки пісня з усіх, що легенько спурхували зпід його рук, наводила його на сум. Пісня про чумака, що позбувся всього й філософічно каже:
Так наше чумацтво Так наше бурлацтво Усе марно пропаде... як та рання роса на сонці.
Але чого він, мов дитина, плакав, коли доходило до слів: Як я здоров буду, Усе те набуду, Воли й вози покуплю, Мережані ярма, Тернові занози Я, сам майстер, Пороблю...
Може того, що він уже старий, щоб знов усе набувати. Ех, не набуде!..
Тепер йому, чумацькому синові, вже старому, треба було знайти "якогось сторожа", бо не хотів він на дитячому хлібові жити. Он же інші куркулі, хоч би й з Дрижпільщини, повлаштовувалися сторожами!
— І що то воно таке? — роздумує з цього приводу батько. — Куркуль — ворог, а як глядіти соціялістичну власність, то не кому, а тільки куркулеві довіряють...
Тарас бачить, як щиро батько хоче знайти роботу. А й тут Тарас, чумацький внук, не може нічого вдіяти. Стільки вже прожив у місті, а не має жодної протекції, його знайомі
— такі, як і він: голоштанні інтелігенти без шеляга за душею.
Тарас узяв сопілку, програв гаму... Але поклав. Де тепер той дід у старосвітській кереї? І чому не йде Кузьма? Вже пізня година, нема чого чекати.
Але Кузьма, все таки, прийшов.
— Чого так довго? Де ти був увесь час? — зустрів його Тарас.
— Там.
Кузьма був розбитий, схвильований.
— Так довго? Чекав?
— Яке там чекав! Сповідали.
— Увесь час?
— Чотири години підряд. І він раптом розридався.
— Чого вони від мене хотять? Що я їм винен? Чого вони мене мучать?
Дивно! Ішов "туди" Кузьма, — був тверезий. Як тверезий
— очі його полискують озлобленою сухістю і твердістю. Е-моційність розбирає його під чаркою. Невже він устиг випити десь по дорозі від "них" до Тараса?
— Що я їм винен? Чого їм від мене треба? — питав він у Тараса, ридаючи. — Колупають, колупають твою душу. Про альбом той згадували знов, — "а з ким ви його робили, а кому показували?.." Та там нічого такого не було, кілька шаржів на Ре, на Ставенка, на Танцюру... Тьху! — аж сплюнув Кузьма. — Чортзна чим голову забивають собі й чесним людям.
Очі його задьористо-глузливо заблищали. Альбом був на славу, шкода тільки, що не вдалося другий випуск зробити,
— тоді їх зразу ж покликали "сповідати" й доброго дали "попередження"...
Тарас ніколи навіть не чув про якийсь там альбом.
— То заради цього сьогодні тебе викликали?
— Ну, не знаю ж, чого ще ти мене мучиш? — аж про-, стогнав Кузьма.
