Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Скоро й зімкнеться воно над нами...
Килина, що ступнула була крок по якусь особливу волошку у буйне жито, вернулася до Тараса.
— Як то так зімкнеться?
— А от...
— І вам не соромно, граждани? — вигулькнув звідкілясь чоловік, ідучи їм просто навперейми.
— Чого нам має бути соромно? — не зрозуміла Килина.
— Понаїдалися там, вилежалися, та й ходите, толочите людський хліб? А ви б пішли краще в ось оце село та помогли ховати людей, бо нема кому.
Оторопілі Тарас і Килина не знали, що йому на це сказати. Вони не толочили, хрест святий, але чи ж то є їм виправдання, чи за те вони винні, не за щось більше?
Чоловік же не гнав їх, бандитами, грабіжниками не називав, але чемно присоромлював. Чи то в тім кроку Кили-ниному суть, що їм занімів язик на селянинові слова?
— Замість отут спацірувати, пішли б копати братську могилу, бо вже нема кому в селі, а вчора собаки розграбали ту, що була мілко викопана.
ті грабіжники, що, ограбивши, понажиралися й для забави рвуть волошки та толочать людську працю й надію.
— Бо ми кору їмо... — казав дядько.
— Хтозна, може й наші там їдять десь кору... — несміливо здобулася Килина на слово.
— Щось не видко! Бачу, вам тільки ще волошок бракує, — не повірив чоловік. І іншим, твердим голосом сказаз своє останнє слово:
— Ану, гайда звідси, паразити чортові!
І двоє радянських службовців, таких самих ошуканих, але представників міста, острівця серед розбурханого океану
Це буї
і. Вони були місто для нього,
голоду, із соромом покинули поле та нарваний букет волошок під зненависним поглядом селянина.
IV.
Як таке вже разом пережити, то мусить людина людині душу розкрити. Ці два епізоди глухої зненависти між містом і селом розв'язали їм язики. Вони вже не оглядалися на дозволене й недозволене, а все, що було, таїлося, плодилося й дозрівало на душі, все йшло в таку переробку, в такий гарт, що могли їх слухати лише мовчазні сосни.
Вони говорили про все, жодної галузі людського життя не було обійдено. Вони забувалися, вони зовсім уявляли себе студентами ще, Килина забувала, що вона — матір двом дітям, Тарас, — що він ходить під важким пресом. Між ними був той людський зв'язок, аж навіть забувалося часом, що хтось із них чоловік, а хтось жінка.
І так їм усе добре було разом! Аж треба було вмішатися багряним прозолотям цього невимовного надвечір'я. Тарас раптом вирішив, що вони зробили велику дурницю багато років тому.
— Чому не побралися тоді? Було б, мабуть, гарне подружжя...
— Чи ти бачив коли гарне подружжя? — запитала на це Килина. Щось то вона мала на думці.
— Може отака дружба без подружжя є найкраще... Я щиро признаюся, не хотіла б із тобою таких дрібножит-тьових побутових сцен мати, а з Костем аж ніяк не сподівалася, коли побралася... А от...
Килина замовкла, бо то вперше вона про сеие з хчостем разом говорить.
— Е, теорія й практика шлюбу — небо й земля! Щодо мене, то я воліла б... Жінка в подружі за наших часів — біла рабиня...
І знов не доказала.
Що? Килина мала нещасливе одруження? Та досі Тарас думав, що то — найгармонійша, найщасливіша пара в світі! А вона каже:
— Як тільки де є близько чоловік, то зразу стаєш йому наймичкою.
Гм... Кость же такий хазяйноватий...
— Ха-ха-ха! — сміється Килина. — Де те все ділося?
Тепер він прийде, ще й незадоволенний, що те не так і те не зроблене...
Здивуванню Тараса нема кінця.
А Килина каже:
— Якась льотерія, цей шлюб. На тисячу квитків випадає один щасливий...
Проте, в тих словах є щось, що промовляє Тарасові, йому також. Він вважає, — що складніша людська психіка, то трудніше кожному знайти свого відповідника.
— А скільки буває тих пар, що дуже відповідають одне одному, поки здалека. Як же живуть в одній кімнаті, зв'язані одним економічним вузлом, — вигулькують несподівані дисонанси, себто, дуже ниці причини до сварок, невдоволення, неможливости спільного життя.
— Хто міг би думати! Кость така роботяща, така ретельна "чистьоха"!
— А тепер він тільки про свої проекти думає. Наче однаково маємо вищу освіту, але його професія — то щось надзвичайно важливе. Ну, а моя... Маю я її викинути на смітник? Якби не діти, то напевно покинула б, і заховала собі на спомин все найкраще, що він мені дав...
Говорили, як дослідники. Справді бо було це інтересно, — досліджувати найукритішу від людського ока, але й найближчу, найцікавішу кожній людині сферу.
— Ну, а як би ти сказала? — запитав смішками Тарас. — То або зразу ж розходитися, щоб зберегти квітку кохання в серці, або ж не одружуватися?
— Справді, ми обоє зробили помилку в своєму житті, — розреготалася Килина. —А ще може гіршу зробили б, коли б багато років тому утяли велику дурницю...
— Та поженились?
— Еге! Чи були б ми обдаровані оцими прегарними вечорами?
— Мені здається, що'це — прекрасна ілюстрація до моєї, ще неопублікованої ніде, теорії.
— Що, що?
— А те, що людство створило моногамію, але кожному й кожній доводиться перейти психічно стадії первісних шлюбних норм. Так, мабуть, як людскій дитині треба спочатку дістати риб'ячі зябри, потім собачий писок перш, ніж стати людиною... Скільки в кожній і в кожного є можливих мужів і жінок! Чи є на світі хоч одне, кому не подобався б ще хтось, крім своєї пари? Цей рецидив...
— Ох, дай мені спокій з цими теоріями! Я щойно чула від тебе іншу. Що в майбутньому ще складніше буде добрати собі пару, ніж тепер...
— Ну, а що ж, неправда? Мені б так: трохи Тамари, трохи тебе і все це назвати Нелею, — от може й була можлива моя жінка.
Килина була ошелешена.
— О! А я думала, що в вас із Тамарою неабиякий пекельний роман.
— Що пекельний то трохи є. Я її пекельно люблю, а за те ж пекельно й ненавиджу.
Тарас безоглядно й раптом розповів про те, що говорила щойно в іншій відміні Килина. Що більше гине він за нею, то більше відштовхує вона його. Оцим кар'єризмом, оцею навік застиглою усмішкою безжурности. Вона адресувалася на початку до всіх, аж поки не вияснювалися вигоди. Вияснить, — що нема тут вигод, — і повертається на сто вісімдесят градусів, зате ж сяючість усмішки ще більше розгортає перед владиками. Заради кар'єри вона нічого не пожаліє, нічим не погребує... Дивись, — в літературу полізла!
— Зрештою, я скоро вже заставлю себе не ходити попід її вікнами.
Звів на гумор, — а так воно й було.
Тарас віддалювався від Тамари, протестуючи проти її духовної ницости, а не міг відібрати в себе того останнього зв'язку — побачити світло в її кімнаті.
Даремно Килина вставала на захист своєї колишньої приятельки. Та ж Тамара колись би все віддала, щоб почути від Тараса, що він її кохає!
— А тепер що їй робити? Має матір, дитину. Чоловіка заслали, сама попівна. То її єдина зброя — кокетлива усмішка до владик, мода на лиці й у одежі. Мусить якось вертітися. Вона, коли хоч, героїня!
— К чорту таких героїнь! Вчора вона вихвалялася, що вона — нащадок гетьмана Сагайдачного, а сьогодні їй однаково, якою мовою вона говорить, а узавтра ні з того ні з сього дістає творче відрядження на могилу Шевченка, щоб написати книжечку для дітей... Теж письминниця знайшлася...
Він сердито подивився у небо й мусів зм'якнути. Вони дуже захопилися розмовою. Коли це воно сталося, що небо вже згусло синявою, а на ньому починали проступати сузір'я, несміливим миготінням блимали зірки. Так само несміливо Тарас підвівся з моху й несподівано поцілував Килину аж у самі губи.
Так у ту мить захотілося, наче був якийсь зв'язок між тими зірками й цим несподіваним поривом.
Це був поцілунок не то братній, не то дружній, не то ніжнолюбовний, як те золотаве павутиння сьогоднішнього заходу.
Килина різко стенулася. Боже, як її вразив цей несподіваний Тарасів цілунок!
— Тарасе, чи ти хоч зо мною посваритися?... — зовсім іншим, морозним голосом роздільно сказала.
З пекучим соромом Тарас зарився обличчям у зелений мох і хвилин п'ять мовчав. Його пік сором, він відчув, що своєю нетактовністю осквернив їх ніжну дружбу. Боже, яка він груба скотина!
Між ними так багато людського, хвилюючого. А він із своїми... Яке блюзнірство...
— Прошу тебе, Килино, — підняв він, нарешті, голову. — Прошу тебе, — ніколи, ніколи не згадуй про цю хвилину.
10. ЯК РОБИТЬСЯ ІМ'Я
І.
Минала страшна весна. Оживали люди, наростала кропива й лобода, їх споживали, як святе благословення, по селах України.
І в місті вже ставало не так якось моторошно, хоч над містом не стояв гість із косою, кожен мешканець на острівку міста мав талісман, щоб відганяти того гостя, — забірну продуктову книжку.
Надходило літо.
Нечуваний урожай змушував забувати гекатомби загиблих. Чи може не було кому пам'ятати в порожніх, вимерлих селах?
Стиралася пам'ять і про тих, кого поглинули Казахстан, сибірські простори. А може не було кому згадувати?
Одного тільки Василька неминуче згадували на всіх зборах, де "проробляли" недобитків, його блискуча неповторна постать так врізалася в уяві кожного, що мусіли, хоч із прокльоном, а згадувати, його проклинали, засуджували ще й ще раз, — але все це виходило, як глибоке захоплення цією найяскравішою постаттю на письменницькому тлі спілки.
Мусів партійний комітет заборонити саме згадування цього імени. Аніяк! Забагато чести для ворога народу. З ворогом не дискутують!
Ідеологічно витримані письменники писали нариси, скетчі й оповідання про заможне колгоспне життя, про смачний обід і ковбаси на столі в колгоспника, художники малювали картини про веселі й багаті збирання врожаїв у колгоспах. Микитчук готував п'єсу під назвою "Нова знать" — під гаслом "жити стало краще, жити стало веселіше".
В літературі панували благоденствіє і сон. Літературні полеміки ушухли, вже не було ні футуристів, ні "Плугу", ні "Гарту", ні неоклясиків, ні "уярмленних братів", ні пролетарських, ні попутників, ні...
Президія спілки, себто Ре із Танцюрою, порадившись із членами, надумалися оживити цю сплячку. Чорт візьми, в нас же є ще старі письменники! Не всі репресовані, є й чесні старі письменники. От, Васильченко! Його твори розходяться новими й новими виданнями, читач їх любить. Васильченко якось не потрапив між ножиці всевидящого ока. Хто це там по закутках шепочеться, що найвидатніших, найталано-витіших знищено, що з української літератури вилущено найцінніше, що вона стекла кров'ю? То ганебний наклеп, брехня, чергова вилазка знахабнілого клясового ворога.
