Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Спілка на те й створена була, щоб усіх зігнати в один коєць, а тоді з нього потроху тягнути, очищати його ряди. Чи в передбаченні цього моменту спустошення хтось потурбувався ще років зо два тому оголосити "призов ударників до літератури"?

Але з цієї веремії нічого щось не вийшло. Ще недавно з цими ударниками кокетували, няньчилися, загравали, влаштовували їм вечори, відрядження, виступи... Але вже тепер і спогад про цю комедію випарився з пам'яти.

Нагадують про ту знаменну епоху лише кілька "русскіх пісатєлєй". Один із таких "русскіх пісатєлєй", Льова Смуль-сонов, подібний на шідручного з містечкової перукарні, посів місце секретаря редакції "Літературної газети", де редактором був Степан Ре. Другий, подібний на різника, критик і поет, Яков Мірскій, увійшов до президії спілки й посів там чільне місце. Та ще був Сьома Ґурін... Решта відсіялися, виявилися ухильниками та непевним елементом, що хотіли таким підступним способом пролізти в літературу.

Раптом у літератури стало дуже багато няньок, нею піклувалися, як ніхто ніколи. Мудрий садівник відрубував від неї гілку за гілкою, підрівнював, підрізував — усе хотів з неї зробити якесь слухняне плодове дерево, де на замовлення, — як в уяві міської дитини на деревах тістечка ростуть, — росли б романи, повісті й новелі із хвалою соціялістичному будівництву, з позитивними героями й клясовою боротьбою.

На добротній українській щепі прирощували якісь дивовижні гілки так, що скоро самі почали чудуватися. Що це за українська література? Бабей, Тріцкер, Загайгора, Оксанич.

V.

Після сплячки, що так нефортунно оживлялася ювілеєм старого Васильченка, наступило відкриття нового сезону. Сезон розпочався знаменною подією.

"Нарешті, ми маємо справжню партійну драматургію! — били в дзвони й літаври газети. — Незабаром на столичній сцені з'явиться нова, випробувана в робітничих театрах, п'єса молодого, талановитого драматурга, комсомольця Бориса Микитчука, яка яскраво, надзвичайно соковито й правдиво, подає нові процеси на селі."

Це було саме те, що треба. Вже кілька років на всі лади кричала критика, що література відстає від життя, що не пишуть на колгоспні теми. В той час, коли там відбуваються гігантські зрушення, корінна перебудова, знищується різниця між містом і селом, — письменники понабирали в рот води й або пишуть про заводи, або тікають в історичні теми.

На колгоспні теми написала була кілька нарисів ота сама одіозна Наталя Яворина, але це було зовсім не те, чого вимагали партія й уряд від радянського письменника. Нариси наївно відбивали життя в колгоспах, не так, як шоказували плякати, а так, як письменниця бачила на власні очі, і тому в часи жорстокої клясової боротьби й шаленого опору кля-сового ворога вони були шкідливі. Шелесту своєю правдивістю наробили багато, але й клопоту також завдали немало.

Яворину, що так несподівано просочилася крізь густе сито редакцій і цензур, звеличали контрреволюціонеркою, рупором дрібної буржуазії, — бо вона не зуміла зрозуміти величі соціяльних процесів на селі, побачити дійсности в перспективі і вихопила моменти необ'єктивно та нехарактерні для нашої героїчної доби.

Добре організована преса швидко впоралася з горопашною письменницею й щось дуже скоро Наталя Яворина зникла з літературного обрію із своїм "повзучим емпіризмом"

Крім цих незвичних і свіжих нарисів, з'явилися надзвичайно нудні ідеологічно витримані романи "Трактор", "Зелена фабрика". Хоч і захвалені були, — ніхто їх не хотів читати.

На цьому сірому тлі нова п'єса виросла до розмірів громової сенсації. Критики кинулися обсмоктувати смачну кістку з "восторгом і захопленням", — висловлюючись ходовим перлом газетного стилю.

А час і дехто готували ще й не таке диво.

Через радіо, в усіх газетах одночасно, в столичній пресі, з'явилося повідомлення, що п'єса драматурга-комсомольця, Бориса Микитчука, одержала на всесоюзному конкурсі у Москві другу .премію, що п'єсу прийнято до постави у московському художньому театрі.

Борис відразу виріс ще на дві голови. Минув безповоротно той час, як він підхлібним симпатягою підкрадався до запашних папірос Липовецького, — він уже сам тепер гоноровита знаменитість. Віперше помітили це лише його власні приятелі, які до нього ставилися завжди з поблажливим сподіванням, — Пустовійт, Росинський, Кошель. Може хлопець випишеться, не чіпайте його! йому й так не щастить, за що не візьметься. Спробував себе в прозі, — не бере. Вдарився у вождизм, — (присадили. Критична його діяльність давно вже дістала назву "голобельної". Коли навіть і з'являлася десь його стаття чи рецензія, її "вже й читати ніхто не хотів. А, це Борис Микитчук! Кого ж це він розносить? І, проглянувши по діягоналі нікчемну писанину, тим задовольнялися. Від нього вже й тут нічого не ждали.

Кілька років підряд товкся він на кінофабриці, діставав там якусь зарплатню, якісь гонорари. Дуже закрутисто, із знанням кіноопецифіки, виступав на виробничих нарадах, — але щось жодного сценарія, створеного його буйною фантазією, в шоставу ще не пішло.

І от одного знаменного дня тріскає й зноситься догори ракета слави, Микитчук дістав премію. Того ж дня президія спілки 'влаштовує урочистий вечір, всі тиснуть руку лавреа-тові, вітають, товпляться круг нього. Борис Микитчук з рядового члена на очах у всіх перетворюється на видатного.

Чи то несправедливо? Він же, — один з найвйдатніших майстрів слова в українській літературі — йому й належить слава.

VI.

Втім, не одною цією подією ознаменувався новий літературний сезон. Возсіяла нова зоря, а стрімголов покотилися додолу інші.

В спілці знялася нова хвиля критики й самокритики. Вечір за вечором, збори за зборами, нарада за нарадою.

Передбачення Танцюри були блідим натяком на ті події, що раптом блискавично, хвиля переганяючи хвилю, захлис-нула спілку. Ще тоді, як Тарас їв "не по-совєтському, а по-американському" масло з хлібом у домі Танцюри за чаєм, — в особовому відділі партійної групи читали таємного листа з обкому партії: "Товариша Ре, як невиправдавшого себе і допустившого цілий ряд помилок та недопустимих вилазок клясового ворога, — від керівництва усунути. На голову спілки призначається товариш Чумаченко".

— Хто це? Якийсь новоявлений письменник?

— Ударник? Висуванець?

— Ще одна зоря?

У кулуарах, де все найперше знають, губилися в здогадах.

— Ні, з обкому один... — неохоче відказували інші.

— Якийсь, видко, малорос із вусами?

— Та де! Прізвище підібране! Я його колись українізував, він із "тисячників", — вніс ясність Пустовійт.

Тут уже Стельмашенко не втримався від обурення.

— Але як же це? Так безпардоно... Нас не питали, поставили, кого хотіли. Це ж спілка, а не департамент якийсь!

— Ну, ну, дорогуша! Хочеш дихати...

Правду сказати, багато раділи з падіння всесильного вельможі.

— Але ж, тим часом, віллу коштом облвиконкому собі поставив, — огризався Грак, член партії, але вічний опозиціонер. — Автомобіль і такі інші... буржуазні придабашки...

Підлесники вже пробували промикнутися до кабінету нового голови, та там безконечно засідали.

Взагалі, в спілці завелися невидані досі порядки. Коли Ре приймав бажаючого з ним говорити маленького невизнаного письменничка, в смиренній позі стоячого перед ним, а сам він, тим часом розвалившись у кріслі, кидав ігрові репліки до партнера в накуреній бічній кімнаті, а то навіть у коридорі, десь при стіні, як не в набитій людьми залі, — то тепер у спілці завівся кабінет голови, завелася секретарка. До теперішнього голови можна було добитися тільки через секретарку.

Спілка раптово почала розбухати, обростати канцеляріями, бухгальтеріями, касами. Ту велику залю, де при стінах так затишно було посидіти, поремствувати, пограти в шахи, поглумитися, почекати крохмалю й драже, — ту залю для канцелярських потреб поперегороджували на комірки із скляними стінами. Заходиш не як у мистецький клюб, а як у звичайнісіньку сіру совєтську установу, якийсь Заготскот, чи Утильсировину, що їх так багато розвелося в місті.

VII.

Коротенька, навіть лаконічна об'ява висіла на дверях спілки. "Сьогодні відбудуться загальні збори колективу письменників. На порядку денному: 1. Обговорення статті в газеті "Известия" "Махровий национализм в украинской ли-тературе". 2. Поточні оправи".

Кого це сьогодні будуть проробляти? — питалися словами або очима.

Бо вже відбулося кілька зборів, .присвячених "ворогам народу". Наче на виправдання, що ув'язнено, розстріляно й вислано найталановитіших, — тлумачили, розбирали вздовж і впоперек їх друковані твори, кожне ненароком сказане слово, кожен рух тих, котрі вже не могли боронитися. І висловлюватися, "брати слово" мусіли всі, хто й не вмів, чи не хотів, чи ніколи взагалі не висловлювався. Мусів вставати й казати: "Презренні пси, скажені собаки, гади..."

Мовчанка теж означала протест, контрреволюцію. Всі мусіли бути співучасниками сотвореного.

А воно все те звучало, як переможний гімн поляглим, як славославлення безстрашним героям. Помітили це, нарешті, й верховоди, — виходило, наче все літературне життя зосередилося навколо них і без них, — ані руш? Досить уже!

Заборонено навіть стало імена їх згадувати, в першу чергу Василька.

Про кого ж ще мають говорити на цих зборах?

Танцюра — лис, лис, а не знав, що тучі збираються не лише над головою Ре, а й над його, бідолашною.

У вступнім слові чи може доповіді новий вождь українського письменства, товариш Чумаченко, шулікою накинувся на вчорашнього вельможу. Як міг допустити керівник літературної організації, щоб вороги народу почували себе в ній так добре, так розперезано й затишно, аж могли провадити свою контрреволюційну роботу, розкладати членів, глумитися з радянської влади, розпалювати ворожнечу між угрупованнями?..

Під теплим крилом голови, Степана Ре, грілися такі націоналісти, як відомий Дем'ян Побережець, занепадник і п'яниця, деморалізований ледар, Кузьма Волинець... Правою рукою в нього був націоналістичний прихвостень, відомий всім нам Танцюра, неабихто, а голова письменницького колективу.

— О-о-о! — А-а-а! — заворушилися ряди. Он воно що! Докотилося й до Танцюри.

— Ви подивіться, як хитро маскується цей псевдорадян-ський письменник, — громив далі товариш Чумаченко.