Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Такі, як Смеречинська, Сміянець, Балалаевський, бігали від одного зверхника до ДОУГОГО, вияснювали у секретапіи, ?апобіжливо заглядали ввічі. Чи будуть вони допущені? Вони ж члени, вони ж кандидати спілки!
Звісно, вчорашніх князів і вельмож спілки не було в списку: не був запрошений ні Ре, ні Танцюра. Шуліка з Липо-вецьким та Мамаєвським, що, як метеор, звився над спілкою й моментально шугнув униз, — вже поринули в безвість забуття.
Як вони недавно ще їдко глумилися з репресованих, так тепер Кошель про них писав у своїй статті: "Ще вчора ці мерзенні пики заклятих ворогів народу поблискували межи нас своїми окулярами..."
Левіт, що до останньої хвилини не мав запрошення й уже сидів, як на голках, два рази дзвонив телефоном до Іцека Штейна, — дістав таки його. Аж перед самим початком. А тоді довго роздумував, — іти чи не йти? Поки не мав надії бути, — дуже хотів, а тепер розхотілося й він силоміць навіював собі, що йти таки треба.
Хоч тільки на одну особу дали, так наче в нього нема дружини, але треба йти, — що зробиш? Принаймні, по тому, хто там буде, зорієнтується в ситуації. Бо й він висів на волосині, — його здавна клювали за жидівський націоналізм, виявлений у його ранніх, ще юнацьких поезіях.
Бенкет мав відбутися в найкращому й найдорожчому ресторані міста — новенькому "Стадіон-динамо", де звичайно ознайомлювалися з УССР інтуристи. Левіт нехотячи чимчикував уже туди, ладний щохвилини повернути додому. Ще й той неприкаяний поет Криничка піддав такої охоти. Він ішов із мрійним, невидющим поглядом простісінько Левітові назустріч. Левіт його зачепив:
— То куди?
— Поспішаю додому, — лаконічно відказав Криничка.
— А я ось дістав запрошення на бенкет та чогось не дуже хочеться йтиТЧи хоч ви будете?
— Чого я там не бачив? — презирливо всміхаючись, знизав Криничка плечима. — Отого нафарбованого радянського міщанства з понавішуваними по плечах лисами? Сури не бачив?
Криничка, маючи славу "анфан терібль", неприкаяної й трохи ненормальної людини, часто говорив таке, чого іншому не прощали. Левіт знав, про яких це міщанок іде мова.
— їйбогу, достоменно! Не піду й я! Пройдуся трохи — і додому! — вирішив Левіт.
Попрощалися, Левіт пройшовся, повернув додому... а пішов на бенкет. Криничка божевільний, йому все можна. Але Левіт... Як почне сам відсуватися, то й його відсунуть.
П.
Це був зовсім приватний, хатній бенкет, без урочистої частини, без офіційних привітань і телеграм, без президії і таке інше. Просто собі люди входили в пишні вестибюлі й палацові залі, скрізь був блиск, дзеркала, люстри, килими, лискучі паркети. Иа столиках було доволі винограду, яблук, офіціянти увесь час бігали котячою ходою, приносили страви, напої, морозиво...
Розміщалися за малими столиками, хто де хотів, хто з ким хотів.
Криничка не помилився. Перше, що кидалося ввічі, — разило від срібних лисів, понавішуваних аж по два на дамських раменах.
Таку моду серед дружин письменницької еліти запровадила Софа, дружина Ьориса Микитчука. Всі, котрі почували себе жінками видатних письменників, бундючно волочили на собі ці лиси. Ліда Загайгора, дружина поета-комсомольця, члена цека комсомолу, Даша мельник, Дуня Першотрав-нева...
Ця новоявлена знать пишалася своїми лисами і помітно ізолювалася від дружин інших письменників.
Нарешті, Софа знайшла собі товариство. Досі вона була, таки справді гідна жалю. Відтоді, як Микитчук став замени-тим драматургом і лавреатом, вона зовсім усамотнилася. Вона не знала, на яку ступити, вона зовсім збилася з панте-лику.
Ні з ким не хотіла говорити, а як говорила, то ледве губами ворушила від пихи. Хібащо, допускала близько себе професійного чичисбея, Юхима Оксанича, що невтомно виконував, свою чичисбеївську ролю коло дружин всіх тривалих і метеорних світил спілки. Вона з ним зволила грати в ракетку, він товаришив їй у .виїздах до магазинів, у театр. Інших же вона, крім хіба Ліди, не визнавала. В санаторіях та курортах вона приходила в загальну їдальню або поперед усіх, або аж після всіх. А коли ні, то їй несли обід до кімнати. Аби тільки не було того приниження, — сидіти й їсти разом із усіма простими смертними, як рівна з рівними.
На вечорах вона самотньо й кисло сиділа сама. Дами-дружини відплачували їй тим самим, ніхто до неї не хотів підходити, зате загальною й улюбленою їх темою була легендарна скнарість Софи, її стоптані черевики, хоровитість тощо.
Нарешті, вона вже має собі придворну даму, — Дашу Мельник.
Окремо за рангами гуртувалися й дружини менших світил. Скажімо, також з двома лисами Дуня Першотравнева, — товста й розсипчаста тушею, але з мініятюрною ніжкою дама. І вона втілювала амбіції свого чоловіка. Мала й вона своїх фрейлін та подруг до недавнього часу. Адже Першо-травневий пішов був відразу на високі ролі. Без жодних перешкод і тертя, він от-от уже потрапляв у "клясики" й "мастітні", коли б не ті кляті катаклізми із троцькістами тощо, що здмухнули з лиця землі Липовецького. Тепер Першотравневий ходив ображено гордий, а його Дуня ніяк не могла помиритися, що її фрейліна перестала їй годити. А проте, він і вона на бенкеті сьогодні були. Сиділи всі ці гості за столиками, одні проти одних, але чужі між собою, не бажаючи переступити закоренілої традиції ранґовости.
Були тут усе "імена", але от поміж Микитчуком та Загай-горою Левіт із подивом побачив і Тамару Сагайдачну. На диво, була навіть Аделаїда Бунчук, хоч усі її сахалися, як дідька. Левіта напав страх, що вона наглядить його й учепиться з розмовами, — це вже було б на всю ніч.
Коли Левіт належав до тих "визнаних", що не зважають на ранги, а зо всіма рівні, привітні, прості,— без винятку чи то будуть початківці, чи "іменіті", — Аделаїда Бунчук якраз належала до тих "невизнаних", що рішучо ігнорували всі ранґи. З однаковою навратливістю й настирливістю до всіх липла. Від "вождів" до початківців, до "пророблених", "заплямлених". У всіх шукала вона уваги й співчуття до своєї особи.
А розповідати вона мала що.
Улюбленою її темою був, звичайно, коханий кіт, Лірик, якого вона плекала й доглядала більше за себе. Але дуже легко й непомітно переходила вона до інших нескінченних і різноманітних темівВпійманий слухач довідувався, що котові Лірикові вона купувала в голодну зиму кіло м'яса щодня, а сама вона написала роман, який друкується в Москві за ухвалою Максіма Ґоркого. О, роман її перекладений на п'ять мов! А як вона працювала над ним, скільки висиділа над історичними матеріялами в нетоплених бібліотеках! Сам Гру-шевський їй консультації давав, ось подивіться, — руки й досі відморожені з тих часів... В музеях вона перерила все, що могло допомогти їй відтворити ту давню епоху, шістнадцяте століття...
Аделаїда Бунчук однаково чванилася, як своїм котом Ліриком, так і своєю стародавньою українською родослов ною. Лаяла радянську владу за те, що манастир той, де поховано її батька, зруйновано, й вона мусіла виймати батькові кістки з-під зруйнованої церкви та переносити їх. Слідом за цим в тисячний раз, із найточнішими подробицями, розповідала свої враження від бенкету в Кремлі із Сталіним. І вона там була, — таке може придумати тільки хорий на голову.
Як же ця стара напівбожевільна дівуля втрапила на цей бенкет?
Левіт схильний був підозрівати, що вона нахабно прорвалася й нічого не могли зробити навіть новітньо запроваджені в спілці звичаї.
Ще дивнішою й недоречнішою здавалася Левітові при-явність на цім бенкеті поета Рогнідича. Вже всіх його приятелів, чаркарів, друзів розігнали, сам він посидів у тюрмі, недавно вийшов звідти, а то ж відомо, що такі люди мають уже на собі пляму й назавжди викреслені з життя. На Рогнідича ж нічого не впливало. Який був, такий і залишився, — яскравий, сонячний, спокійний, споглядальний поет, з колосальною продукцією, зробленою під чаркою. Погідний і простий завжди, Рогнідич, далебі, ніяк не пасував до тієї еліти, що позасідала сьогодні за столиками ресторану "Ста-діон-динамо". І він тут?
Ну, Левіт не шкодує, що все ж прийшов сюди. Цікавого багато.
Він саме мило розмовляв із Рогнідичем, як до залі увійшов... Криничка із своєю Галкою. І ця також десь доп'яла лиса й перечепила через плече. Криничка наївно по-дитячому, не то хитро, не то непевно всміхався на привітання. Криничку зразу оточили, забрали, — його, не зважаючи ні на що, всі любили, а його кумедне подружжя потішало й згір-чувало всіх. В кожному разі, щодня була свіжа порція пікантних подробиць для досужих пліткарських язиків.
Мов діти, Криничка із своєю вітрогонною Галкою билися, мирилися, кохалися, зраджували, гризлися й не могли надивитися. А все те робилося на людях і ставало надбанням спілчанської юрби.
— Це вона мене витягла, що я тут не бачив? — виправдувався перед кимось Криничка. — Ійбогу, я сьогодні вже мав написати ту поему, що замовив цека комсомолу...
III.
Ці немов приватні, хатні бенкети, без урочистих частин, мали свій стиль.
Неофіційно, але з вишукано урочистим жестом піднесеного вгору келиха з іскристим вином, вже після перших сплесків веселощів, Юхим Загайгора випив тост за процвітання української літератури.
— Клясово ворожі нам людці, різні прихвосні, націоналісти й петлюрівці, сіяли між нами розбрат, нашіптували, наклепували Про занепад української літератури й культури. Партія й уряд допомогли нам очистити наші ряди від мерзенних гадів. І сьогодні ми — учасники й свідки велетенського зросту нашої, — підкреслив Юхим Загайгора, — української національної формою, соціялістичної змістом літератури.
— П'ю за Магнетобуди в літературі! — вискочив п'яний голос Тарана.
А Юхим Загайгора провадив далі.
— П'ю за нашого талановитого драматурга-комсомольця. лавреата і академіка...
— Академіка?.. — запитав хтось ізбоку.
— Товариші! З радістю спішу оголосити надзвичайну новину. Сьогодні президія Академії наук обрала нашого дорогого лавреата, товариша Микитчука, своїм членом.
Лавреат, член Академії наук, устав, чарівно всміхався, дякував.
Пили йому славу.
Устав ще й критик Кошель.
— Я п'ю за другого нашого лавреата, серед нас тут присутнього!
Хоч уже хміль добре всім стукнув у голоіву, всі аж притихли. Новина! Хто то є ще серед них?
Ніхто не бачив і не помічав сухорлявого, срібноголового, з тонким гарним, різьбленим ніби, обличчям, вже старого чоловіка.
