Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Брили над тобою нависають, — от-от присядуть і придавлять.

..."По похмурих ущелинах ходжу я..." — виводила рука, як сідав за стіл, замість так добре розпочатої повісти, замість контура нової п'єси.

Ні, не мав він у собі сили до роботи. Бездарний він, от" що! Так багато чого має сказати, а сідає за стіл — думки боязко ховаються, не розгортаються віялом, не виграють. Наче якесь око на тебе увесь час дивиться, в'яже думки, заморожує їх, мертвить...

II.

Найгірше, що не мав куди піти, не мав з ким заговорити.

Батько поїхав у відпустку до сестри Оксани та там і залишився. Тарас уже знову був сам.

Була самотність плідна, горда, творча. Внутрішнього життя вистачало аж так, що замало було часу, — чому не можна добу продовжити вдвічі? Теперішня самотність була пригноблива.

Друзів він досі так і не мав, очевидно, такий уже характер його відлюдний. А тепер і ті Сміянці сахалися його, як прокаженного. А Тарас належав до тих вразливих, мімозис-тих натур, що самі перші відкидаються при першому натяку на погорду ним. Колишні знайомі й однокашники розвіялися, — одні ходять у видатних, других нема вже, треті самі потерпають за свою шкуру й бояться навіть знайомство з ним виявляти. Хібащо, десь крито, як ніхто не бачить, кинуть йому одне-два підбадьорливих слова.

В нестерпній спразі людського єднання, живого слова, зайшов він раз до Поштаренка, одного з таких крито приязних до нього людей. Ніколи до нього не заходить, раз тільки був на старому мешканні. Тепер Поштаренко вже живе в будинку, збудованім недавно для письменників.

Тарас після суботника, коли й він приходив будувати цей дім, уперше тут. Десь і його мешкання мало тут бути, бо й він вклав свого пая. Гай-гай! Його й близько не, допустили,

він навіть не ходив нікуди змагатися. То лише для членів спілки, а скільки бійок за ці квартири, — навіть не було чого про те мріяти.

Будинок був ще не досить обладнаний, не було сходових поручнів, ще не було вимите вапно з ДЬерей і вікон. Але вже тут жили.

Непевно постукав він у двері, — наче в цей нумер перебрався Поштаренко.

Відчинила заплакана дружина.

— Чи ви плачете, чи що? — гомінко розпочав був Тарас.

— І ви не побоялися прийти? — здивовано відсахнулася вона.

— Я? А що?

— Не знаєте? Сьогодні всі від мене відвертаються, бояться заговорити... Чоловіка ж забрали...

Тарас був приголомшений обухом від цієї звістки. Отак! Вони ж учора перебиралися! Чи це вже підряд беруть, чи як? Поштаренко?

В великім, щойно вибіленім помешканні з невивітреним ще запахом вапна, з нерозкладеними, як слід, речами, неприбраному ще фіранками й скатерками, — було незатишно й моторошно. На старому мешканні в них було тісно й невигідно в одній кімнаті — зате ж мило. Тут було три величезних кімнати, а по них бродив сум і жах. Наче щойна мерця винесли.

— Я ненавиджу оці стіни, оці кімнати, — нащо ми сюди перебиралися? — розпачала Поштаренкова. — Боже, як же я не хотіла сюди йти! Наче передчувала, що скоїться якась біда.

А що має Тарас на це їй сказати? Хіба він знає, чого його потягло сюди сьогодні? Мовчав. Питав, де сини. Сини не можуть удома всидіти, десь бродять. А прийдуть, то втрьох ще важче мовчати, ніж самій.

Жінка ж наче виправдувалася, може сама перед собою. Може якби сиділи на місці, то не було б лиха?

— Якось наче проти нашої волі це вийшло. Ми ще не зважилися, чи нам перебиратися, як приїхала машина, — вантажити речі, перевозити нас. Якось незручне було б відмовлятися, — сказали б: щось почуваєш за собою, що не хочеш у новий будинок? А треба було послухати свого передчуття! З того мешкання може б нас і не викинули, а з цього... Взавтра виженуть. Куди? На вулицю?

— А в старе? — спробував порадити щось Тарас.

— Гай-гай, — криво всміхнулася жінка, — де воно? Міськрада вже заселила, того ж дня!..

Людина таке ніщо! Навіть на куток у світі не має права.

Виходячи з цього трагічного помешкання, Тарас відчув себе тим зайцем, що ще гіршого бідолаху за себе побачив.

А це ж той Поштаренко, що колись так ображався на "олімпійців" і Хвильового. Всіх тепер в одну купу звалено.

Ш

В світі зробилося чужо, одне одного боялося, рвалися всі зв'язки...

Тому так цінив він останній той зв'язок із світом, — приязнь із Левітом. Біблійна мудрість Левітова впливала на нього заспокійливо, творчо. Він був один, хто відкрито до нього признавався, хто не боявся появлятися з ним у публічних місцях, хто мало не силою затягав до себе додому, хто піддавав духу.

І Тарас любив приходити в його вигідне мешкання, сидіти в кабінеті серед шаф, набитих книгами. Любив ту атмосферу справжнього довір'я й щирости, заснованої на однодумності й одвертості, — а збагаченої відмінністю їх національного думання.

Левіт зустрічав його, як свого домашнього.

— А, хавер Тарас! Ерст, Тарасе, чи ти маєш гроші? Як у тебе є, то позич мені. Як нема, — я тобі позичу.

Це була справжня формула Левітового побуту.

Тарас знав, що ніколи Левіт не відповість йому відмовою, навпаки, витягне з нього признання, що він без грошей, і тут же фінансує його. В Левіта це просто: позичив у іншого й дав йому. Або ж знайде Тарасові пару учнів і тоді вступала в силу перша частина Левітової формули.

То була якась дивна, заплутана, справді жидівська бух-гальтерія. Левіт вічно скаржився на безгрошів'я, — він же провадив дім на широку ногу, купував запоєм книжки та різні потрібні й безпотрібні речі. Він же мав два списки. Один — хто йому винен, другий, — кому він. Звичайно, тягнув донизу завжди той другий.

Тарас до цих справ не втручався, тільки придивлявся. Все ж, хоч Левіт також у опалі, — його, як і Танцюру, виключили із спілки, не кликали нікуди, дитину викинули з дитячого садка, — хоч він борсався в тих грошових нестатках, але в домі у нього завжди "було шриемпо, тепло, затишно, ситно. Він навіть мав служницю.

Левіт не належав до касти стопроцентових "витриманих" Він 'більше горнувся до цькованих. То коли Левіт злидар, — як же виглядає побут стовідсоткових, тих, що в фаворі, що мають непідмитий фундамент радянского письменника?

— Я тобі заздрю, Тараси, — казав він не раз. — Ой, ти не знаєш, як я тобі заздрю, що тобі так мало треба. В мене голова висохла й побіліла від цих клопотів, а ти їх не знаєш. Покину все й піду з торбою. Буду щасливий! Як ти думаєш, якби я був листоношею, чи брати мені "на чай" чи ні? Я думаю, що, мабуть, брав би...

Поза цими грошовими проблемами, що проскакували якось межи важливішим, була в них сила цікавих точок зближення. Левіт читав Тарасові свої поезії й хвилювався від Тарасових оцінок, Тарас мав єдине місце, де міг почути дружню критику на своє писання. Це була величезна підтримка, якої не смів Тарас недоцінювати. Бо не може розвернутися людина, як не почуває волі рухів, а хтось по-фельдфебельському контролює кожен крок, примушує по-своєму. Не може людина дати нічого, як її силам не вірять. Смакування чистої літератури, її фор*м і жанрів, перепліталося із смакуванням пліток, —новин. Левіт був у курсі справ усього офіційного й кулуарного.

Ті тонкі нюанси, підземні течії, без яких годі було зрозуміти, —що діється на поверхні й з ними грішниками, — "наклепниками", "націоналістами", — треба було вивчати, спостерігати.

Так, наприклад, довідався Тарас від нього, чому Юхим Загайгора такий владний став.

— Що родич Микитчукові? — перехопив був він.

— Ну, це само собою! Але тут є ще й друга причина. Я недавно довідався, що він і теперішній завідувач преси в обкомі, — то нерозривні друзі. Тепер мені стало все ясно. Що робиться в спілці, — того ж дня знають в*обкомі. Обком дає настанови для спілки за вказівками й консультаціями Загайгори.

Як Левіт не любить цих "щирих українців" у полтавських вишиванках!

Минали місяці, зима, наступала весна.

Одного ранку прийшла довгождана відповідь із Москви, викликана іповторним його запитом. Зміст її розчарував Тараса відразу. Канцелярія Сталіна сухо відписала, що скаргу його переслано на Україну до відповідних партійних органів для роз'яснення. "Правда" взагалі нічого не відповідала.

Ага! От, як >воно робиться! На них скаргу мають івони ж і розв'язувати.

Якби Тарас не знав 'підземних течій, родинних і дружніх рзаємин, то може з повною вірою й надією підніс би очі до місцевих авторитетів. Так, він знав задосить, щоб гірко .всміхнутися. І до кого ж він 'піде? До Фіминого товариша, дрятеля зятя Микитчука? Чи варта чогось ця комедія, — щоб сам вовк себе судив?

Тарас був у тому роздратованому стані, що вже хотів якогось кінця. Хай буде такий кінець, як Поштаренкові, як усім. Хай почують його протест, хай його вже заберуть, зашлють, а щоб не валятися отак, не гнити, не ходити парією, .прокаженним. Навіть зачумленим й повіями суспільство клопочеться, — чому ж він має бути поза суспільністю? Чому він має бути без заслання в засланні, — духовному, затяжному, пекельному?

Він одягнувся й вийшов рішучим кроком — пішов просто до обкому. Там усе це скаже як є, скаже їм увічі, що чесна людина, яка не знає ніяких кривих шляхів, — не має місця в радянському суспільстві, а шахраям — широка дорога.

Не знав він тільки, що так просто собі зайти не можна в ті масивні двері.

Там стояв вартовий і перепинив йому дорогу.

— Ваш пропуск?

Нетерплячий і розбурханий Тарас почув, що перепустку береться в іншому будинку, десь на протилежнім боці вулиці. Пішов туди, — таїм також при віконцях сиділи військові й запитали:

— Ваш паспорт?

Пашпорта він при собі якраз і не мав.

Лютіший, ніж досі, він побіг додому і за якийсь час уже вертав із пашпортом. Вигляд пашпорту наче задовольнив службу за віконцем, він віддав пашпорта назад і показав на кабіну, — он там шодзвонити до сектора преси.

Тарас так і зробив. За хвилину жіночий голос запитав у слухавку:

— Як ваше прізвище? Почекайте! А за хвилин три:

— Керівника сектору нема, він приймає лише з другої години.

Добре! Сьогодні він усе це скінчить, почекає до другої години.

Не знаючи, що з собою робити ці півтори години, він почав ходити тротуаром, he минуло й п'ять хвилин, як лідійшов до нього якийсь у військовій формі й запитав, чого Тарасові тут треба.

— Так собі гуляю... — здивувало це Тараса.

— Проходітє! Гулять здєсь запрєщєно!

Тарас тослухав і відійшов далі. Чого вони бояться? Чи вже скоро та друга година?

Вона, нарешті, прийшла.