Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Але тепер, у віддалі часу, виступають вони всі, як іскристе сузір'я...

Ні, нікого з теперішніх Тарас не хотів би бачити.

І самому бути нестерпно. Вдома, вже ось місяць, нема світла. Відділ комунального —господарства міськради вилу-чує на довгі місяці по черзі цілі райони і населення мусить по-печерному сидіти зимовими вечорами в пітьмі во славу індустріялізації країни, п'ятилітки в чотири роки та перемог соціялізму. Чи в шахтах не встигали видобувати вугілля, чи залізниці не встигали перевозити його, чи індустріялізація вимагала більше, ніж добувалося?., чи це була чергова вилазка клясового ворога, шкідницька диверсія?.. У всякім разі, найменш за все бралося до уваги почування й нерозуміння людности неосвітлених районів.

Ідеш темним містом і аж тепер відчуваєш, як міська людина відірвана від природи. Бо в селі й небо чомусь ближче до тебе, кожен раз можеш звернути свій погляд на звичні сузір'я, пошукати їх, визначити місце й час, відчути себе невід'ємною частиною всесвіту. А в місті за мурами, — відділений електрикою, закопаний у свої наглухо замуровані переживання, — почуваєш себе ще самотнішим.

Аж тепер, як губляться в пітьмі контури міста, відновлюється той зв'язок. Тарас бачить вистелену в небі зорями дорогу, предковічний Чумацький шлях, і наче від цього вертаються йому сили терпіти й цю самотність, і викинутість із суспільства. Життя складніше й багатше за ці койці, куди повпихали самі себе люди. Діди і прадіди на той шлях дивилися, щоб з дороги не збитися. Дивиться й він. Мільйони української людности переживають сьогоднішню лихо переживає й він. Яка ж самотність?

Вже от-от наче .покидали сили, нестерпно було, хоч руки накладай на себе в моторшному куті безвиході й за-блуканости.

А подивився на небо — й не так стало. Він, їйбогу, подібний на того чумака, що тупцявся біля казана з кашею у степу й нарікав на чортову тісноту. Так от же, — хто хоче, хай сидить у койці, він не хоче!

І коли він до цієї хвилини нікого, навіть Левіта, не хотів бачити, то тепер уже мав силу до нього зайти. Тепер він збагнув .причину свого нехоті. Бо власна кривда кожного пускала проміння, які зустрічалися в просторі й створювали видимість одної кривди. Але й кривди їх були нерівномірні та не одні.

IX.

І от на самих сходах Тарас знов почуває, що йому не хочеться й сюди, до цього вигідного, добром і устаткуванням наповненого мешкання. Що з того, що погріється він у теплім кабінеті, на канапі посидить, перегляне книжки, загляне в енциклопедії, послухає патефона, може навіть подзвонити кудись телефоном,— а потім знову в свій курячий коєць, холодний і незатишний?

Зринуло, забуте наче, враження останньої розмови. Кілька днів тому він заходив сюди. Левіт розігнався до нього з такими словами:

— А, хавер Тарас! Ти вже знаєш?. Закрили дитячий жидівський театр.

Новина ця не здалася Тарасові такою разючою сенсацією. На тлі тих ран, що завдано українській літературі й театрові, це була зовсім незначна дряпина.

Він так і сказав.

Взаємини їх тим і були милі, що обоє без фальшу говорили один одному часом і не дуже приємні речі.

— Боже мій! — похитав головою Левіт. — Та ти думаєш, жидівська культура в кращому стані? Було три друкованих органи, тепер один. Було видавництво, — тепер прилучили його до видавництва нацменшостей. Було три театри, — тепер один. Ось тепер у Москві відбувається конкурс, узав-тра-позавтрім опублікують, хто дістав нагороду, а там може й ордени, а про такого видатного на весь Союз актора, як Меламед, щось ні звуком не чути. Невже його ніяк не відзначать?

Тарас на це відповів:

— Я думаю, розстріляти Василька — це щось гірше, ніж не відзначити Меламеда.

Левіт був добродушний і великодушний. Він узяв, проте, справу в перекрій.

— Я так само, як не більш за тебе, не люблю отих Бала-лаєвського, "щирого українця" Загайгору, Смульсонова. Ці цинічні кон'юнктурники й комерсанти зрозуміли чудесно дух часу. Я вже давлюся культом обожнювання сонця в Кремлі. Я не знаю, як сполучити "геть релігію" й творення фараонського культу. Я не знаю, для чого я пишу, для кого. Жидівська література не має майбутнього, вона безперспективна. Я івже тепер не бачу свого читача. Молодь наша не хоче вивчати своєї мови. Діти наші воліють ходити в російську чи в українську школу, аби тільки не до жидівської. Нащо йому жидівська мова, коли в житті йому потрібне добре знання, насамперед, російської мови?

Правда!

— Я знаю таких, що читають Шолом-Алейхема в російському перекладі, бо по-жидівському не розуміють.

Тарас усе ширше відкривав очі.

— Взагалі, — розгортав свої думки Левіт далі, — взагалі, мене жах бере, куди ми йдемо. Ми ж вимираємо, як нація. Ми не маємо своєї робітничої кляси й не хочемо її мати. Ось організуються ремісничі школи, майбутніх робітників готують, — там жодного з нашої молоді нема...

— Але в вас є Біробіджан...

— Хто туди поїде? Я, чи Загайгора? Нам тут краще, чого ми повинні шукати нової батьківщини?

Справді, чув щось таке й Тарас. Хто й поїхав до Бірр-біджану, то тимчасово, "сі назад вертаються.

Воістину, трудно зрозуміти цю епоху. Жидівська література вимирає, нової Палестини не хотять, творити українську культуру поставили смульсонових... Вони в ній розуміються, як баран у аптеці, а справжніх творців української культури, — серед них і жидів — згноїли за український націоналізм. І ми, заблукані в манівцях епохи, ладні перенести нехіть до перевертнів та пінколизів на весь народ. От же й Левіт тлумачить кривди жидівській культурі: "Микитчук не любить жидів..." От же й Кузьма тлумачив цю епоху, як поворот "запродажу церков"...

Хтось дзвонив у телефон.Левіт узяв слухавку.

— Галло! Давид? В складі жюрі! Ну, це інша річ!.. Між телефонними репліками вставив він і до Тараса.

— Меламеда запрошено до складу жюрі, тому його нема у списку премійованих.

Очевидно, — на думку Тарасові прийшла одна з газетних крилатих фраз про небезпеку місцевих націоналізмів і/ боротьбу з ними, — очевидно, всі національні культури призначені на вимирання, але там, де нема такої великої небезпеки, там ще до складу жюрі запрошують, де ж національна культура загрозливо розростається, — там відразу по двадцять вісім чоловік убивають.

X.

В цю хвилину, згадуючи ту розмову, Тарас роздратований проти Левіта. Все ж, — затискають, затикають, а от Левіт мав непогане мешкання, — дістав ще краще. Він має змогу збирати бібліотеку, придбати рояль, купувати дітям непотрібно дорогі іграшки, може гостити родину, випускати у видавництві нацменшостей книгу. А Тарас?

Він примушує себе натиснути ґудзика в дверях. Хто має одного друга й тратить його, тратить в сто раз більше, ніж той, хто втратив одного із ста, — це Левітова сентенція. Левіт у найтяжчі хвилини ніколи його не відштовхував, а ще піддавав духу. І вже ніяк не винен Левіт, що Тарас — иарія. Він працює для свого народу і не лізе нікому на голову. Не він виганяє Тараса з українського літературного процесу, навпаки, чи не Левітовими зв'язками та лекціями-підробіт-ками тримається Тарас упертости — поки снаги — не відступати? Тарас натиснув ґудзика.

Левіт із Танцюрою грали в шахи.

Це не вперше застає тут Тарас Танцюру. Відтоді, як Танцюра впав, як обох викинули із спілки, як дітей із садка випровадили, вони .почували одне до одного симпатію.

Танцюра був жовтий, вилиці обтягували йому щоки, став він згорблений, загнаний, несміливий. Кажуть, він уже продав друкарську машинку, "бо все разом збіглося. Жінка народила дитину, роман видавництво повернуло "за браком паперу". Танцюра відчував себе кандидатом на заарештованого. Але його чомусь не ув'язнювали і він ходив тінню, кістяком по вулицях міста. Може один Левіт і хотів ще з ним говорити.

Втім, сьогодні був він трохи не такий обмоклий. Навіть жартував при шаховій грі. В голові скакала радісна думка,

— чого запросив його додому Микитчук? Перекидалися словами про неопубліковану ще, але вже

відому в колах, постанову про ордени.

З'явилась нова пошесть — орденоманія. Ордени діставали доярки, свинарки, стахановці, п'ятисотниці, лавреати. Ну, і письменники дістали. Звісно, на першому місці був Микитчук. Був і Рогнідич за "пісню про Сталіна, був і Мела-мед.

— А за що Загайгора дістав знак пошани? — здивовано питався Тарас, коли перебирали імена щасливих.

— "Прінімая во вніманіє пролєтарскоє проісходженіє"...

— промимрив, мов до шахгв, Танцюра. ^

— Хто, Фіма — пролетарського походження? — аж підскочив Тарас.

— Ну, ну, ну,... Як не пролетарського, то кустар-робіт-ник... — мимрив Танцюра, захоплений головоломним, далекосяжним тягом. — Я добре пам'ятаю, у мене в руках всі анкети були.

— Ти пам'ятаєш, а я знаю! Кустар-ювелір-лихвар, — це так. Бо ми з ним із одного містечка, хат$ напроти хати.

Танцюра із здивовання так скосив своє одне око, що воно, взагалі, вже в другий бік подивилося. Втім, він відразу око поставив на місце.

Лояльно відповів:

— Походження не має значення. Діти не відповідають за батьків. Он, Ленін також був дворянського походження.

О, Танцюру вже життя навчило! Ніхто не підкусить тепер...

Він навіть ніяк не реаґує, коли Левіт розповідає про дивовижну ображеність поета Билини.

— Я його абсолютно не розумію... — каже Левіт. — За що він образився? Оце днями я перебирав книжки й зачитався його першою збіркою "Сонячні кастаньєти". Під враженням того ж дня зустрів його на коридорі й захотілося сказати йому приємне слово. "Це така сила, —сказав я йому, — що якби ви більше й нічого не написали, то тією збіркою іви назавжди увійшли в історію літератури". Не знаю, що я такого образливого сказав? Він побіг зараз до Іцека Штейна із скаргою на мене.

— Бо ви сказали, що його остання збірка поезій "Кроком крицевим" нічого не варта, — посунув шахову фігурку Танцюра.

— Як? Я цього не каза/в!

— Але він почув...

— Я не міг цього сказати, бо я добре розумію, що такі, як Билина й Рогнідич, — жертви свого таланту. Ще Криничка... Як божевільний, він має право часом збунтуватися...

Танцюра на цю тему не хотів говорити зовсім. Він почав розказувати про чергову смішну сварку між Льонькою Криничкою та його Галкою.

— О дванадцятій годині ночі хтось стукає. Відчиняю, — а то малий Вовка Криничка в довгій сорочині.