Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Хоч у цьому хай буде моя поміч... Все, що могла, робила...

— Так у чому ж його обвинувачують? Кость і політика — це щось несполучне.

— Господи, хіба ж ти в них доб'єшся? Дев'ять місяців він сидів без єдиного допиту. Я навіть не знала, де він.

— А де тепер?

— На Колимі. Я дістала два листи. Першу звістку від нього дістала через невідомі руки. На папіросній книжечці. Лист той був написаний навіть не до мене, а до невідомого друга. Починається він так, я його напам'ять знаю.

"Невідомий друже!

Коли тобі потраплять у руки ці листочки, згадай, що в тебе теж є родина, діти, жінка, мати. Я їду в невідоме, куди везуть не знаю. Цього листа я кидаю в дірку клозету арештантського вагону, може його знайде якась добра душа й перешле на таку адресу..."

— І до тебе прийшов цей лист?

— Уяви собі, прийшов!

Килина розповідала далі. Типова, масово поширена історія, ті ж деталі, те ж нерозуміння причин арешту. Як видко, тепер вже нічого не варте й те, що Кость бився колись за "власть советам".

— Я після всього, після христових мук, доходжу до єдиного висновку, що там у тайзі треба дармових робочих рук, спеціялістів... От і хватають. Я ж навіть не сплю та думаю, — чого? Себто, увісні не сплю. З тобою колинебудь таке бувало?

Килина, хоч була сива, вся біла, — ніяк не постарілася. Навпаки, оця внутрішня змобілізованість, оцей вогонь, що пік її з середини, викликали до життя всю її енергію. Ніяк не сказати б, що вона — прибита горем, дружина репресованого... Килина всім цікавилась, цікавилась науково такими явищами, як оцей її сон без сну.

З жаром пояснювала:

— І сплю, а думка чатує: "Оцього ще не зробила, ще туди піти, мушу конче 'поїхати до Москви, треба ще раз написати..." Так увісні свідомість перебрала все, що знала я про чоловіка. Кость ніколи в політику не ліз, вона була йому не до смаку, з тринадцятьох років він сам собі пробивав дорогу, любить музику, має легкий характер, не переймається нестатками і не вміє сам за себе постояти. Хіба може за те, що на бандурі грав?.. Ну, тут я прощаюся...

— А сини як? — не пускав ще Тарас.

— Сини ростуть! Літом у баби, зимою тут. Вчаться!

— Ну, а жити з чого?

— Працюю! Прощаюся, тут мій прокурор... Здається, вже згаяла більш, як годину, а відпросилася на годину.

Килина похапцем попрощалася/міцно стиснула руку Тарасові й побігла вгору по широких кам'яних сходах.

— Заходь, не цурайся, — оглянулася вона. — Живу там само, працюю в геологічному музеї.

VIII.

Знаменитий драматург, депутат Верховної Ради УССР лавреат, академік, голова Спілки письменників, орденоносець "і прочая, і прочая, і прочая", Борис Харитонович Микитчук, квапився.

Ударними стахановськими темпами квапився він закінчити в твердо лімітний строк нову п'єсу. Таке було завдання Кремля, особистий наказ самого улюбленого вождя.

Щодня дзвонили із цека партії, — як посувається справа у знаменитого драматурга. Час не терпить.

Партія й уряд створили