Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Все це наводило на нього нудоту.

Він бачив ці колгоспи отак з вікна вагону, — оті довгі стайні, вряд побудовані, мов солдати, будинки. Уявляв життя в колгоспах з виступів знатних доярок, свинарок і п'яти-сотниць, трактористів і комбайнерів на всіляких з'їздах, нарадах, урочистих засіданнях, де він завжди сидів у президії.

Він жив у великих містах-столицях, де централізоване постачання людности було ще так-сяк, хоч із чергами, наладнане. До провінцій це централізоване постачання не заглядало, хто мав родичів у великому місті, — чекав пакунка від них: два кіло гречаної крупи, два кіло цукру, муки трохи, — таке, сяке.

Доярки й свинарки не розказували на з'їздах, що зникла вже з села славнозвісна гостинність. Минулися ті часи, коли молодиця виходила аж на шлях шукати подорожнього й кликала, щоб він у неї попоїв пирогів із сметаною. Тепер приїжджа людина, може три дні ходити голодна, просити продати їй хліба, — й ніхто не продасть, бо кожне має лише обмежений пайок. Відряджені представники з міста могли дістати прохарчування лише з комори колгоспу.

Майбутній всесоюзний депутат не знав про черги, спекуляцію і дивовижну економіку країни, де постійно, як під час війни, зростає спекуляція дефіцитним крамом. Приватна торгівля стала підпільною, оплуталася пишними ліянами навколо хиріючого деревця соціялістичного постачання — й почувалася дуже добре. Суть зосталася та сама, — змінилася форма.

Він не знав цього й не хотів знати. А ті показники, цифри, норми й наднорми, змагання й відсотки здалека здавалися романтичними, але зблизька, — ой, як нудно!

Втім, знаменитий драматург подавив позіх і подумав:

"Але ацо треба, то треба! Нема таких фортець, яких би не здобули ми, більшовики. Цека вимагає знов колгоспної п'єси, — п'єса буде. Трохи із Шекспіра треба буде скубнути, трохи із "Баби Палажки..." Нечуй-Левицького, трохи із боротьби з петлюрівськими бандами... Ну, там трактористка якась із орденом... заможність колгоспних мас... якогось відсталого "індуса" ввести... От, уже й є! Назву я її... "На масивах України", може?"

Зрештою, хто посміє спробувати п'єсу провалити, коли її замовляє цека?

А в сни він не вірить. То забобони. Що може йому трапитися? Ось вони доїжджають без жодних катастроф і напевно все зійде якнайкраще. То просто перевтома. Нову п'єсу писатиме в Сочі. Вирішено!

п.

Тарас із страхом підходив до невеличкого провінційного будиночка на передмісті. Чи встигне він?

Операція, як видно було з листа, мала наступити негайно. Ноги під Тарасом дерев'яніли, не слухали, з кожним кроком він підходив до невблаганної ясности, зараз знатиме, — як є. Бо досі він себе потішав невідомістю, надіями на перебільшену Оксанину їіаніку. Досі він наче снив кошмаром, а в підсвідомості жевріло, — це все лише сон, а не дійсність.

Оксана ще не була на роботі, вона якраз виносила двоє відер води із сусіднього подвір'я. Як побачила брата, розплакалася. Така енергійна завжди, Оксана здалася.

Марні надії, кошмар — не сон. Серце Тарасове падало в безодню.

— Де мама?

— В лікарні.

— Операція... була?

— Ні... Я сама не знаю, що робити. А як... помруть? Найстрашнішого ще нема. А може й не буде? Що каже

лікар? Може й не треба операції?

Тарас із надією дивився Оксані ввічі, ловив, що уста ії кажуть, ловив надію...

— Я вже здуріла. Сама не знаю, що робити. Добре, що ти приїхав, кажи тепер ти...

— А тато що кажуть?

— Татові нічого не треба й казати, вони тільки плачуть нишком, думають, що ніхто не бачить. Як почули, що лікар сказав — уже запізно...

— Запізно?

— Так... Один сказав запізно, а другий береться робити, бо без неї будуть довго мучитися й однаково... але... вони не певні в кінці. Виходу нема. І без неї... А може після операції ще поживуть...

І того, і того серце прийняти не може.

Вже Оксана дивилася з надією, — що вирішить Тарас?

Тарас стояв такий самий безпорадний і безсилий. Дати під ніж, — зарізати. Не дати, — на довгі ракові муки приректи.

— Що кажуть мама? Хотять вони операції?

— Вони тепер, як дитина. Що скажеш їм, — покірно слухають. Господи, Господи... — ковтала сльози, підіймаючи відро, Оксана.

Того суму в хаті повно було в усіх кутках. Тато підняв голову, побачив Тараса, сів на тапчані й тільки сказав, блідо всміхаючись:

— О-о!

Небіж Юрко потрусив руку Тарасові й розпитував про щось незначне.

— Чого так виріс? — незначно й Тарас питався. Він думкою був у лікарні.

До неї йому ще страшніше було підходити, ніж до Окса-ниного дому.

Зараз побачить маму, яку вже оплакав і яка вже буде... мертва через якийсь час. О, як зробитися безтурботним і веселим, як їй показатися, щоб не розридатися? Вона ж усе бачить, все відчуває. І мабуть знає про себе більше, ніж усі вони.

Мама сиділа на ліжку, обнявши по-дитячому коліна, й щось думала, втупивши очі в далі своїх думок. Вона ожила, втішилася, уздрівши його.

Нарешті, приїхав він. Думала, що вже й не побачиться. Це ще коли б Галя... Але голос її був жалібний, наче скарга старшому. Той підліток, яким усе від неї віяло, виступив зовсім — дитина хотіла ласки, захисту від страшного, невблаганного жорстокого страховища.

Всміхалася й розказувала, про все розпитувала, а лише устами. Вираз очей сумний і той самий правдивий.

— Ось уже після операції поправитеся й поїдете до мене, не журіться! — брехав Тарас, а якби то було так!

Мама ніколи не вчила їх'брехати і з таким невмінням пустила їх в світ. Тепер він мусить щось брехати. Треба самому вірити в те, що кажеш.

— Та коли б уже відбути, — відказувала.

І Тарас бачив, що й вона не вірила своїм словам, але не каже їм, бо знає, — цим вони хотять її потішити. Вона вдає, що вірить їм, ніби в неї не страшний рак. Так Оксана його попередила, що мама не знає, але бачив, — усе знає.

Вона тільки вірила, що вони її захистять.

Довго не хотів він іти від матері, бачив, що то була й її радість. Відтягти думки від прийдешнього, — а так багато ще було інтересу до життя, до всіх тих дрібниць, що з них воно складається.

Він знав із Оксаниних слів докладно, як було, а ловив найменшу подробицю знову від мами. Так, Оксана вміє накричати, — що на Юрка, що на маму. "Зараз мені до лікаря! Чому досі не пішли?"

— А ви й злякалися?

— Таки боюсь її трохи, — всміхнулася мама. — Вона ж, як старша.

— Ну, а чого ж справді не йшли, як почулися хорою?

— За тією роботою чогось ніколи часу не було, — виправдувалася.

Не смів він їй тепер дорікати за це зволікання. Чи то вже вернеш? Чи треба їй у ці хвилини інші якісь слова, тверді й шорсткі, говорити? Бо з її шістдесяти чотирьох років пятидесяти мов не було. Менша сестричка. Вона корилася всім старшим, — Оксані, йому, — аби захистили.

Лютий він був і на себе, й на Оксану, й на батька, й на Юрка. Чого вона в них була за наймичку? Така худенька слабосила, стара.

А він? Чому не взяв до себе, щоб хоч трохи відпочила від тяжкої роботи? Вона боялася їм слово сказати, мовчки за зиму перепиляла й перерубала вісім тонн дров. О, Боже!

— Чому ви мовчали? Сіли б і сиділи.

— Як же ти всидиш? — не тямила мама. — Коли все я-кась робота. Хтось та мусить зробити. Та, бідна, зранку до дванадцятої години ночі на роботі, тільки прибіжить пообідати. Той у школі, той удень спить, бо або вночі у черзі стоїть, або на варті... А я вже бачу, що треба обід варити та нема дров, то мушу сама братися...

А він, що так мріяв бачити у хаті в себе маму, — хай би тільки лежала отак, — чому він не мав, чому вже не матиме цього щастя?

Невже вони справді покладуть її під операційний ніж?..

— Мамо, може не треба тієї операції?

— Я знаю? — несміливо відповідає мама.

Бо обоє думають: ракові хворі можуть півроку мучитися й криком кричати. В чім же милосердя? Не давати під ніж чи дати?

І так, і так страшна вина перед мамою на все життя.

Операцію треба було вже робити, вже й так було задав-нення, але лікар при відході покликав Тараса до себе й сказав, що хвора температурить, треба вичекати. Чи можна забрати її на цей час додому? О, так, може хатня обстановка на неї гарно вплине.

Враження було таке, що й лікар у цю операцію не вірить.

Це була якась відтяжка. І може б справді не треба було операції? Вони всі подуріли й безладно борсалися в своїх думах.

— Я наче вже й поздоровшала, — казала мама.

І вдома сиділа мама на ліжку, обійнявши коліна руками, й усе думала, десь далеко була сумними очима. Оксана служб своїх покинути не могла. Тарас став за кухаря. Мама забувала тоді, що хора, за кожний його рухом стежила, вчила, як треба, як не треба. Зрештою, встала й почала йому допомагати.

— Мамо, — з досадою сказав він. — Я й без вас зроблю! Підіть та посидьте хоч у садку трохи. Хоч тепер відпочиньте!

Мама скорилася, а Тарас каявся. її все так вражає! Вона ніколи не могла позбутися своєї вразливої осташенківської вдачі, випещена в сім'ї, де всі її, найменшу, любили. А він із своїми Сарґолівським^и грубостями до неї... Вона напевно й його перелякалася, як боїться Оксани.

— Ось тут сидіть, тут так гарно, — вмостив він маму під вишнею на розкладному ліжку.

— Боже, що зо мною стало! — зідхнула тихенько мама. — Я. ж іще торік лазила на цю вишню.

—Треба колись і відпочити... Хіба тут погано? Я ось трохи попораю та й також вийду.

Як вийшов удруге, так за півгодини, на ліжку не знайшов уже мами. За вишнями вона підгортала картоплю. Мила, поетична пристрасть до городу! Навіть тепер вона не втерпіла, її тягнуло до зілля, до сапи. Вона не може дивитися на запущений без її дбайливої руки город, на цей бур'ян.

її треба було глядіти від роботи.

Довелося забрати маму знов до хати.

Ці кілька днів були такі короткі й такі каторжно довгі. Хай би ще побула вдома! Але й години вже не можна було гаяти, вже й сама мама змучилася. Настала хвилина, коли вона сама зажадала:

— Або туди, або сюди! Вже не можу я! Вже одбути — та й по всьому. Везіть мене на операцію...

Велика мука — ждати страшного.

III

Паротяг востаннє свиснув і поїзд плавко рушив. На душі знаменитого на весь Союз драматурга, з блискучою політичною кар'єрою, майже вже депутата до Верховної ради СССР, було грайливо, сито, погідно. В душі ще бреніли відгомони тушів і привітальних промов.

Щодень приносив йому раз-у-раз вищий щабель на суспільній драбині. Душа не знала вже, чого й бажати.