Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Я про це розказувала й Калінінові.

— Кому, кому? — перепитав Тарас.

— Самому Калінінові.

— Ви вже й у нього побували?

— Не думайте, що їздила по орден. Я поїхала до Москви шукати правди. Я до Сталіна хотіла добитися. Спитати його, як це так, що мене позбавляють права вчитися. Чи можу я відповідати за невідомих мені родичів? Я виросла в сім'ї, яка від початку була віддана радянській владі. Чому я тепер їй непотрібна?

Чи зрозуміє її хто так, як розумів Тарас? Ще ніхто йому не був так духовно близький, як ця дівчина з її переживаннями.

— Але коли я попоходила по московських канцеляріях, надивилася, скільки там біди, скільки людей з усього Союзу добивається, та ще й не з таким горем, як моє, — пристрасно шепотіла дівчина. — Старі кадрові 'більшовики, члени партії місяцями ходять день-у-день і просять милості — доступу до божества. Я побачила, що правди не знайти. "Москва слєзам не вєріт!" Україні я непотрібна, скрізь я бачу дутий фальш, я — нікчемна, бо не можу зрозуміти патосу соціяліс-тичного будівництва. Коли інші можуть бути будівничими світлого майбутнього — я жалюгідна песимістка. Нащо так жити? На мене напав відчай, знеохота до життя. Я кинулася в Москву-рєку. З мосту кинулася. Не розумію дійсности — не хочу жити.

— Ви топилися?

— Топилася, та невдало. Мене витяг якийсь чоловік... І уявіть собі збіг обставин: якась шишка в вищих московських колах. Не минуло тижня, як він повідомив, що мене прийме Калінін.

— Радянський дід-мороз із борідкою...

— Так, точнісінько такий, як і в газетах: з гостренькою борідкою, в окулярах. Я приготувалася в дуже вигідному світлі себе показати: розповісти про заслуги батьків, про своє жовтенятсько-піонерсько-комсомольське обличчя, блиснути своєю політичною грамотністю, що я на зубок знаю Леніна й Сталіна. А ніде правди діти, хотілося трохи скривити душею. Боронь Боже, не проговоритися тільки про свої сумніви й контрреволюційні думи. В кабінеті у голови держави? Хотілося показатися розумною, стопроцентно витриманою комсомолкою.

Дівчина тут розреготалася, давлячись, щоб не наробити шуму.

— Але уявіть, — сталося щось незрозуміле. Коли я його побачила, я як не розплачусь, як не розревуся. На свій превеликий сором, реву й не можу себе спинити.

— Ну, і Калінін вас, розуміється, вигнав?..

— Уявіть собі, — ні! Він для мене мав дуже мало часу, але півгодини терпляче чекав, поки виплачуся та зможу говорити. Потішав мене, як дідуньо.

— Це стає цікаво! Що ж далі було? — підганяв Тарас, що вже, непомітно для себе, втягнувся в цю чудну нічну розмову.

— Було таке, чого я сама від себе не сподівалася. Я, замість того, щоб виставити себе в найвигіднішому світлі, випалила:

"Заарештуйте мене, бо я не вірю в соціялізм! Я вважаю, що радянська влада — антинародня. Я дійшла до думки, що всі ви давно вже згубили дорогу до народу, не розумієте його болів, не хочете знати кривд, що йому роблять ваші фев-дальні князьки на місцях, — секретарі райпаркомів. Нащо цей ненажерний соціялізм, як він обходиться народові дорожче, ніж цар з усім його двором?"

Калінін, що б ви думали, здивувався? Він мене тільки спостерігав своїми вузенькими очицями через окуляри.

"А скільки тобі, дитинко, років? Е, то ти мені-у внучки годишся", — так почав він.

І зачав мені говорити про труднощі, про те, що соціялізм не будується, як торт, а потребує жертв, що треба не забувати про ухили, перекручення на місцях, — от таке всяке, як у газетах щодня читаєш.

"Читай більше Леніна, в нього на все знайдеться відповідь і не будеш дивитися на світ так слабодухо", — казав він.

"Я Леніна знаю, знаю, що на якій сторінці написано, л вивчала його в університеті, — але Ленін не пояснює, чому в соціялістичній країні є маса, яка мусить приносити жертви чи, як кажуть, труднощі терпіти для невідомого майбутнього, і є партійно-бюрократично-воєнна каста, що живе з закритих розподільників, а жодних жертв приносити не бажає.. Хоч вона свято вірить у те прекрасне майбутнє, а маса може й не вірить. Чому так? Що вищий партійний вельможа, то індивідуалістичніше хоче влаштувати свій побут, а.та безпартійна сіра маса хай тулиться в комунальних мешканнях з диктовими перегородками, загальним коридором, хором примусів на кухні... Я не розумію, чому це зветься соціяліз-мом, як долі мас уникають всі ті, що його проводять? Чому вони звуться комуністами, як хотять собі ліпше, ніж масі? Невже ви не бачите суперечності між словом і дійсністю?"

"Ці думки в повітрі носяться, чи що?" — думає Тарас.

"Чому дефіцитного краму простий смертний ніколи не бачить у державних крамницях, а лише на руках у спекулянта за потрійну ціну? Чому ті, що продукують хліб, не мають права вдосталь його спожити, хіба вкрадуть? Чому людність не 'бачить риби, крім іржавої тюльки, а на каспійських промислах гниють кілометри штабелів риби найкращих гатунків? Чому під час голоду на Україні воєнна каста не мала тільки пташиного молока? Чому в той самий час у Московщину українські селяни їздили по хліб?..

Дівчина говорила все те одним духом, Тарас не встигав сприймати каскаду її "чому". Втім, дівчина спинилася.

— Я вже не пам'ятаю, що я тоді сипала, бо, кажу ж вам, я сама не сподівалася, що воно все з мене вирине, й так навально. Воєнне й партійно-бюрократичне чиновництво, коло них завмаги з підпільним апаратом своєї спекулятивної мережі, — ось хто все має. А справжня маса хай терпить для якогось "світлого майбутнього". Чи це майбутнє не той самий попівський "рай на тім світі"? А де ж те обіцяне безкля-сове соціялістичне суспільство, чи хоч покажіть мені дорогу до нього? Кастовість скасувала всі наші виробничі колективи. В кожному є вельможі, їх холуї, і чернь...

Дідусь із борідкою слухав, слухав і, нарешті, запитав:

"Так, по-твойому, в нас ніякого соціялізму й нема?"

"А нема! Є державний капіталізм і годі!" — уперлася я.

"Ну, а заводи, копальні, електростанції, земля? То ж не приватня власність, а народня".

"Тільки робітничі спілки могли влаштовувати проти ка-піталістів-власників страйки, жадати кращих умов життя і праці. А в нас? Профспілки ходять на задніх лапках перед партійним комітетом та директором, вони — тільки батіг у руках* адміністрації".

"Ну а та адміністрація хіба не з тих самих робітників і селян?"

"З тих та не ті! Справа не в назві, справа в експлуатації, суть якої не змінилася. Директорові ще краще, бо він господар не власного підприємства. Всі вигоди від становища має, а можливих збитків не терпить, лише держава, себто, знову ж та сама маса".

"Ти наївна ще, дитинко! Ну, а школи, освіта?"

Він, здається, не сприймав серйозно того, що я казала. А може вже не раз у тім самім кріслі цього наслухався? Він дедалі все 'більше всміхався.

"Школи? Там папуг продукують! Що Еища школа, то більші папуги. Всякий вияв індивідуальности партійний комітет розцінює, як контрреволюцію... По-вашому виходить, що людська думка закостеніла з Марксом і Леніним. Вже після них нічого людство не думає і мусить вкладатися в рям-ці того, що бачили очі цих мислителів..."

"Ну, а соціяльне забезпечення?"

"А капіталістичні країни хіба його не мають? Мабуть, краще, ніж у нас. То такий винахід нашого соціялізму? Гіт-лер також будує для своїх робітників і дитячі ясла, й санаторії, може ще й кращі за наші. А наш Сталін сидить собі у Кремлі, курить люльку, нюхає тиміям із кадильниць, а в житті з його гасел виходить щось зовсім не те, що він собі задумав, а нам обіцяв".

"Фашизм — наш найлютіший ворог! От бач, дитинко, до чого ти договорилася!" — докорив мені дідок.

"Та це — два рідних брати! Я знаю, що таке фашизм. У всіх підручниках написано, що фашизм хоче поневолити світ для панування однієї нації. Гітлер нічого нового не видумав, він позичив свою ідею в талмуді: "я — вибраний нарід". Ну, а що таке "Дайош міровую революцію?"

"Дитинко... Панування пролетаріяту, робітничої кляси..."

"..."під проводом старшого брата". Ті хоч відкрито про це говорять, а ви... А наш український ідеал, зроджений ще за часів Хмельниччини, коли Україна боролася проти польського поневолення, ясний: щоб не було панів на Україні, а тільки самі вільні козаки. От ми й тепер цього хочемо, а ви нас заганяєте в нове поневолення під маркою усяких псевдо-соціялізмів".

"їйбогу, дівчинко, хочу тебе зрозуміти й не можу!"

"Бо мені соціялізм пекуче потрібен, а в нас думають, що будують соціялізм, — вийшов же розсадник, де препишно почувають себе хижаки всякого роду, малі й великі. Революція зруйнувала капіталістичну систему, змішала всі верстви й кляси. А як почав Сталін усе ставити на місце, як почав підігрівати застиглий революційний жар то одними, то зовсім суперечливими попереднім, гаслами, — знов повиді-лювалися кляси, ба ні, замкнені касти. Як не латає він свого соціялізму, а капіталістична природа його твору лізе й лізе в життя. Я думаю, що він докотиться до того, що ім'ям соціялізму відновить погони й церкви. Зробили чисту карикатуру на соціялізм!"

"Ну, наприклад? Де ти їх бачиш, ті кляси?"

"А чому в країні тріюмфу праці є соромні професії? Скажіть ви якій студентці, що той гарний хлопець, із яким вона познайомилася в кіні, — перукар чи швець. Вона згорить із сорому!"

"То дрібне", — махнув рукою. — "Треба дивитися на основне. Земля — соціялістична власність. Цього ти вже не заперечиш."

Я тепер дивуюся, як він терпляче вислухав мої маячіння. Бо я тоді сама себе не пам'ятала. Все те, що зривалося з мого язика, родилося несподівано й миттьово. Я на ці слова його також не погодилась.

"Земля — соціялістична власність народу? Знаєте, як кол-госпник-селянин розуміє гімн "Інтернаціонал". Буквально: "Держава дбає не про нас!" — кажуть вони. Одне тільки оце місце й залишилося з "Інтернаціоналу"..."

"Маєш! А для кого ж держава створила колгоспи?"

"Якби ж то тими колгоспами розпоряжалися самі колгоспники, а не держава! І не так держава, як ті князьки-чинов-ники, секретарі партосередків. Здебільшого, це боягузливі і бездушні виконавці директиви з центру, і не знаю, чим вони свідоміші за селян. Тим, що хотять краще за них жити?"

V.

— Я не знаю, звідки в мене тоді красномовність бралася, чому воно так раптом поза моєю волею пливло широкою рікою. Я була, як одержима, те, що я переповідаю тепер, — бліде, каша.