Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

— промовила дівчина до когось, бо десь із другої полиці обізвався другий жіночий голос.

— Хоч ножем край!

"Певно якась вчителька, — машинально подумав Тарас. — Хто ж у нас говорить ще рідною мовою? Село та ще вчитилі хіба".

І забув за це. Знов думав про своє.

— Чому ви, товаришу, не лягаєте спати? — зачіпала дівчина.

Тарас не обізвався.

— Ви глухі? — не хотіла та відчепитися.

— Маю час... — буркнув, нарешті, він і знову забув іа настирливу сусідку.

— Яка містична ніч... — промовила дівчина немов про себе.

її мов дратувало, що цей довготелесий бовваніє в вікні й не хоче на неї звертати уваги.

А Тарас здивовано повернув до неї голову. Його думки наче мають звук?

— Чому містична?

— Бо так!

— Скільки вам років? — строго запитав Тарас.

— Двадцять. А що?

— Матеріялізму ще не вчили? Нема в природі жодної містики, це метафізика!

— А як я хочу! — задерикувато відповіла дівчина. .— Хіба я мушу давитися тільки тим, що розжовано в шкільному підручнику?..

— А потім будете отруювати учнів...

— Яких? — здивовано запитала дівчина.

— А ви що, не вчителька?

— Схаменіться? Я студентка... Себто, була студенткою... Тепер я таке собі ніщо... — останнє слово вона відрубала.

Цікаве дівча. Таке молоде й уже розчароване...

Розмова обірвалася. У Тараса ніяк не в'язалася нигка думок так, щоб щось розпитувати її чи хоч відповідати. Він дивився просто себе, був душею десь далеко, біля ліжка вмираючої матері. Як нестерпно хотілося бачити її, говорити, дивитися! Яка ця рана недоторкана, відкрита'

Смерть матері — скорбота на все життя.

— А якби я, товаришу, вас щось спитала? — знову нагадала про себе дівчина.

Він про неї вже й забув.

— То питайте.

— Чому ви такий... бука? Дивіться, — мчить у всесвіті шаленим бігом наша малесенька земля, одробина незчисленних сузір'їв, — може Чумацького шляху? А на цій землі біжать ланцюжком малесенькі точечки, а в одній точечці не спимо ми, невидимі оком порошинки, й можемо обійняти весь світ, бути володарями всесвіту... бодай думкою... Ні, не бодай, а всемогутньою думкою!

Дівчині, видимо, хотілося поговорити. Може вона мала рацію. "Порошинки, невидимі oкoм...,, Здається, дуже інтелігентне дівча. Якось приємно бачити таку молодь. Поки вони, старші, чухалися, — наросла зміна...

— Приємно дивитися на нову підростаючу інтелігенцію, — сказав він уголос.

Так провадили вони незначну розмову. Все кругом спало, колеса розмірено торохтіли й ніби вколисували, ніби допомагали їх розмові. Дівчина поривчасто й експансивно, наївно й водночас дивно дозріло, кидала свої влучні репліки.

— ...плоть від плоті робітників і селян, хай живе батько народів, мудрий Сталін, його соратники і ленінський комсомол, несамовито-бурхливі оплески... — договорила вона скоромовкою.

— О, то ви читаєте газети! Але при чому тут батько народів?

— Бо нащо йому інтелігенція? Він хоче з усього Союзу зробити хор ручних папуг. Він буде говорити, а слухняний хор має тільки повторювати слово в слово.

Ошелешений Тарас промовчав.

— А справді не вгавала дівчина, — хто сміє відступитися від того, що сказав вождь? Скажеш іншими словами, навіть кому переставиш, — вже виходить контрреволюція.

— Ви, певно, куркульська дочка... — відказав на це Тарас.

— Така, як ви, — китайський мандарин, — палко опротестувала вона. — Мій батько — організатор однієї з перших комун на Україні, вступив до партії ще за часів громадянської війни, працює механіком у Горлівських шахтах. Я — виросла в комсомолі, з піонерсько-жовтенятських пелюшок вилупилась...

— Аж страшно! — мляво усміхнувся Тарас. — І ви не боїтесь, що я на вас донесу? Вас же...

Хотів сказати "викинуть із комсомолу", але подумав: "її вже й так викинули. Гостра, як оса..."

— Ви не доказали. Посадять? Хай садять! Але ьи не підете нікуди доносити, — та й на кого? Ви мене, однаково, не знаєте, ви мене не бачите... Та ви нікуди й не підете... — впевнено й безпечно повторила вона.

— Чому така певність?

— Так! Я — психолог!

— Де ж це ви така мудра, в двадцять років, взялася?

— З місяця впала! Тверде дівчисько.

— У ваші роки я був... Я так вірив у соціялізм...

— Вірили? Отже, вже не вірите? Кляте дівчисько.

— Багато говорити, мало слухати...

— Не хочете говорити? Ну, то я скажу. Ніякого соція-лізму нема. € державний капіталізм, який нам видають за соціялізм і хотять, щоб ми вірили. Себто, не думали. Сказано: "соціялізм уже побудований в одній країні", — ну, й повторюй, як папуга. А що за цими словами?

Тарас був такий далекий, він майже не сприймав слів дівчини. Якась лише незначна частина його "я" реагувала на зовнішній світ. Але вже викресана іскра уваги жевріла й примушувала не уривати незвичної розмови. Цікавий екземпляр. Розчарована комсомолка. Воно своїми молодими очима бачить відразу те все, що він добував крок за кроком. Воно вже й у слова прибрало те, що нуртує, як почуття, у них, старших.

Але це не провина старших і не заслуга молодших. Він був юнаком, — і гасла були молоді та свіжі. Людина не помічає, що вже встарілася, так не помічає, як постарілися гасла. Тепер ця дівчина прийшла й побачила разючу різницю між ветхими гаслами й сотвореною під їх вивіскою дійсністю. Тому вона бачить, які вони облуплені та вицвілі.

— Чого ж хоче молодь, коли вона цієї дійсности не приймає? — оминувши свої думки, запитав Тарас, так наче вони, крім мови слів, мали ще якийсь спосіб порозуміння.

Але він чомусь був певний, що його думки дівчині передалися.

— Послухайте, чи ви знаєте, за що мене викинули з університету?

Звідки ж він знає, що її викинули? Дівчина розмовляє так, наче вони, — давні знайомі. Він промовчав.

— За те, що мій дядько — член СВУ, що він засуджений на п'ятнадцять років і втік. Я цього дядька ніколи не бачила, нічого не чула про нього в хаті... Бо батьки мої не хотіли, щоб ми, діти, щось знали й виносили на вулицю. Але й мама моя раз чи два його бачила, вона була ще не народжена, коли він виїхав з дому... Як же я могла бути під дядьковим ідейним впливом і "протаскувати" його концепції, — коли я його ні сном, ні духом не знаю?

Дівчина аж пашіла запалом. Пристрасть, що вкладала вона в кожне слово, показувала, як боляче переживала ця істота все те, що говорила. Видко, що думки її б'ються над цим не з пустої примхи. Кожен фібр її натягався і звучав у цім пристрастнім шепотінні.

— Бо я завжди розмовляла українською мовою. Так, принципово! Наперекір стихіям!

— То може ви не вмієте іншою-

— Нічого подібного! Я ось була в Москві й ніхто не вгадував, що я не росіянка.

Вона не чекала, чи буде що питати розмовник, чи буде заперечувати, чи погоджуватись. Для неї важливо було виговоритися й вона навскач гнала свою думку.

— Бо я вважаю, що мова — наше гасло, наш прапор, мірило нашої дозрілости, яко народу... Бо куди не поступишся, на базарах, на вулиці, в трамваї, в крамниці, в університетському коридорі, на зборах, в редакціях газет, — ніде не почуєте української мови. Чи чувано де, щоб у столиці якоїсь країни говорилося чужою мовою? А в наших установах усі, — від наркома до кур'єра, — говорять російською. Видумали якусь мертву канцелярську мову й обмінюються нею в своїх обіжниках, — так, для потреб псевдо-українізації, для обману. Кого вони дурять?

Дівчина ладна була заплакати.

— Та в нас в університеті... Ті професори, що читали досі українською мовою, попереходили вже на російську. Та зайдість за лаштунки української опери, — там ви не почуєте жодного українського слова, крім тексту вистави... Це, справді, якась стихія, що заливає все, все.... Наші студенти із села за півроку вже намагаються пристосуватися й "по-культурному" заговорити. А, дурноляпи!..

За її розпаленілою промовою Тарас не встигав і слова сказати. Тут же в обуренні їй не вистачало слів і вона замовкла.

— Ви мене немало, дівчино, здивували, — зачепила й Тараса ця тема, така й йому пекуча. — А я думав, що молоде покоління сприймає всі ті явища, як доконаний факт. "Какая разніца", — аби добре жилося!

— Ой, ні! Ой, ні! Це та кров, що пульсує в народі, що в'яже одиниці в ціле, покоління з поколінням, вона містить у собі питомі народові ідеї, лад думання, звичай... І як то всі посліпли, думають, що українську культуру можна побудувати такою псевдоукраїнською повстяною мовою, яку виплодили наші газети...

Вона йому розказує! Тарас ще й не таке знає.

— Ну, а для чого це все робиться? — запитала дівчина невтямно... — Для чого нам підсувають якусь фальсифікацію і хотять примусити її ковтати?

— Хіба я знаю? Може ті, що будують нам нашу культуру, й щиро хотять утнути по-українському, та їм їх рідна національна природа заважає... А може... щоб кров цю виточити, щоб вона вже не пульсувала... Втім... — перебив сам себе Тарас — ви справді не боїтеся так зо мною говорити? А може я провокатор?

— Ах, я вже нічого не боюся! — нетерпляче відказала дівчина. — Я однаково вже все стратила.

— Ви ж комсомолка! Щойно призналися.

— Була! А тепер уже ні. І дуже добре! І мов прорізуючи пітьму, рубнула:

— І я також не провокаторка, не бійтесь! Я тому вас питаю, що сама не можу собі ради дати. Думаю, бачу все так, а воно не в'яжеться з тим, як наказано думати...

Що мав на те сказати, як він сам такий.

— Я раз запитала на лекції діялектичного матеріялізму: "Якщо основний закон діялектики — закон суперечностей, а без нього життя загниває, то й для нашого суспільства він діє? Чи є в нашому суспільстві суперечності?"

— Що ж вам на це відповіли?

— Лектор не знав. Сказав, що відповість на наступній лекції. Бо якби сказав, що нема, то цим сказав би, що наша дійсність загниває. Якби сказав, що є, то цим самим легалізував би так старанно приховувані бабські бунти проти колективізації, антагонізм між націями, між містом і селем, незадоволення широких трудящих мас, чергами до порожніх крамниць і напакованими добром закритими розподільниками для бюрократичного апарату.

— Це ви так сказали?

— Отже, вийшло б, — не слухала його дівчина, — вийшло б, що діялектичний матеріялізм стає зброєю скидання фальшу з нашої дійсності, або... сам він збанкротований — та підвалина, на якій лежить комуністичне вчення. А на другий день мене викликали до комсомольського осередку й спитали, чи я не проповідую апологію опору клясового ворога — терору, диверсії й незадоволення владою.