Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Слава і почесті спадали на нього звідусіль, стелилися під ноги золотом і раболіпством.
Не забути... Треба дати розпорядження Літфондові, щоб приготував на виноградний сезон віллу в Сочі... Він перевтомився...
Автомашину він віддасть Софі, а собі купить першо-клясного "зіса".
Тільки при згадці про Софу йому стає якось нудно. Як змусити її відійти від нього? Він уже до неї не обзивається, а часом, замість кликати її, свище, а вона, як покірна собачка, біжить на свист. Вона вже йому осточортіла, він мав немало інших, але що вище підносився він, то менше мав надії від неї відкараскатися. На нього тепер звернені всі очі, оцінюють кожен крок його, вже не випадає депутатові Вер-хохної ради брати відкритий розвід із жінкою.
Потім, треба собі завести ще одну секретаря-стеногра-фістку, одній диктуватиме листування з виборцями, а друга... Взагалі, треба буде завести добрий, солідний тон...
Інженер людських душ дивиться із вікна на цю юрбу, що метушиться, мов комашня, із своїми клунками на пероні, •що пхається до вагонів із криками й лайкою. Всі безладно тиснуться й самі собі перешкоджають увійти у вагон. Барани! Дивиться він на робітників у чорних засмальцьованих блюзах із незагорнутим хлібом під пахвою і питає себе, — де ті герої його п'єс? Всі оці, — сірі, нецікаві, дрібні.
Але на те ж він партійний письменник, виразник дум і пргнень трудящих мас, щоб у творах показати патос со-ціялістичного будівництва, перемогу соціялізму в одній країні, яскравих безпартійних більшовиків, розвиток національної культури. Справді, кількість патефонів, велосипедів, радіо та інших показників культури зросла неймовірно. Це — нова культура переведеного на колгоспі рейки селянства...
Вельможа витяг бльокнота і записав важливу думку. Він натрапив на золотоносний мотив своєї нової п'єси.
Думка його реагувала лише на партійні гасла. Він не розумів, що можуть бути ще якісь інші світогляди, душевні організації, світовідчування, горе, людський сум, передчуття. Він розніжено витягся на зеленому плюшеві і аж тепер відчув, як утомився за ці дні.
Нічого! Все надолужить тепер. А заким доїде, — славно виспиться.
Раптом Борис розплющив очі. Смертельний жах пронизав усе єство, — він падає, падає вниз, а кругом нього ті самі хвостаті й рогаті чорти, сторукі й стоногі потвори танцюють свистотанок.
Ще хвилина й Борис отямився. Що за біс? Один і той самий кошмар його переслідує. Як це страшно, — падати й не бачити дна. Але це тільки перевтома. Ніякого передчуття нема, він добре знає.
Борис встав, натиснув ґудзика, світло залляло купе. Він заспокоївся. Все ж, він — депутат, майже депутат до Верховної ради СССР. Сановник.
Цим самим поїздом вертався й парія соціялістичного суспільства, Тарас Сарґола. Віз темну зяючу пустку в душі.
Мами не стало.
Невідступно стояв перед ним жалісний, докірливий і стражденний погляд маминих останніх днів. І він ще тоді не розумів цього погляду, — а тепер не міг його витримати. Краяв той погляд його. Нащо вони жорстоко поклали її під ніж? Чом не догляділи після операції?
П'ять день мучилася вона в спразі після операції, всі вони певні були, що операцію мама витримала, тепер тільки одужувати.
Просила води, а вони їй не давали.
— Потерпіть трохи ще, потерпіть...
— Оце якби винесли мене під дощ та скупали, — просила вона.
В змаганні, в стражданні вона вся відмолоділа, стала двадцятилітня...
Ніжні рум'янці грали на її, відтвореному муками й душевними струсами обличчі, печать забитости останніх років покинула це обличчя. Чиста дівоча цера, шляхетні лінії, широке мармурове чоло — і ці очі! Очі, благання. Вона знала, що вмирала, знала!
В останній день перед агонією вона дивилися відчужено, непримиренно. Цей погляд нестерпний тепер, — а тоді він його не розумів. Яка душевна робота точилася в ній, що бачила вже свою смерть? Діти її ніколи не жаліли, вона в них була за наймичку, а тепер, щоб не возитися з нею, — зарізали.
Бо вони її не догляділи. Вони повинні були зразу після операції день і ніч чатувати біля її ліжка, а лікарська адміністрація два дні не допускала нікого з них. Казали: "Все в порядку, хворій добре..."
— Чого ж ви мене покинули? — зустріла їх мама словами, як допустили.
— О-о-о! — мало не заревів Тарас від цього спогаду
— Оце коли б ще Галя приїхала, та й хай би вже й за-ґрабали... — так сказала.
Галю вже викликали телеграмою, чекали її — та й мама не дочекалася. Приїхала Галя по всьому.
"Чому мама сказала заґрабали"? — мучився в роздумуваннях Тарас. Таке життя було собаче, така й смерть, — на цьому лікарняному ліжкові, серед цих жорстоких чужих лікарів, що не дають пити. А діти покинули...
— Скропи мене... — чує він ще й досі.
Вони кропили, віяли мокрим рушником над її щуплим тілом. Мама борсалася, скидала увесь час грілку з ніг, вона її ненавиділа, так їй було пекельно. Лікаря ненавиділа. Може й його, Оксану? Всіх?
Дивилась "а своїсиніючі, завмираючі руки.Тарас вдивився в газзету, що лежала чомусь на стільці, і почув докірливе:
— Як ти можеш тепер читати? О, не збагнув він тоді того часу!
А тепер кожна пережита мить тяжким кошмаром давить його. Невигойна втрата й неокуплена вина, — хіба такими ж стражданнями. Безсилість перед неповоротністю.
Вже ніколи не повернути цих днів назад і не зробити по-інакшому. Він би вмер для того тільки, щоб повернути все і замість матері пережити самому ті муки.
Мусить їх пережити, бо вина його нічим не окупиться.
Безцільність жертв, безцільність мук! Навіщо потрібне було все оце її життя безрадісне, наповнене немилою метушнею, коли душевна природа її була інша, —"поетична, задумана? І нащо ця мука смерти, — кому жертва, за що?
Чи її даток у життя — діти, він, Федько, — щось вплів у безсмертя, таке необхідне людині, складову частку душі людскої? Федька замучено, сестри змагаються з життям, аж із ніг падають, всі вони, при всім бажанні, не могли повернути життя так, щоб зберегти собі матір на довгі роки. Він — парія, викинутий за борт життя. Якась інша Україна має розквітати...
А він, а мама — не Україна?
В ятручій печалі думки Тарасові заплутувалися. Він думав про матір, про Україну, стиралися грані. Безцільні, нспотрібні жертви, однаково, все гине... Безцільні непотрібні й його борсання. Для чого ж муки? За що?
Стерлися грані. Думав про маму, а мислив Україну. Він їх однаково любить. Думав про Україну, уявляв маму, — молоду, омудрену муками, гарну... Така вона була, як ще Тараса на світі не було, — квітка українського чорнозему, дрижипільських лісків, перелісків, степів і хуторів. То його мати, його корінь, він її частина. Без неї він не може бути, вона йому необхідна.
Як допустив він, щоб вона, не зазнавши доброго чогось, на своєму питомому чорноземі — умерла?
Гинула з нею віра в космічну рівновагу й закономірність. Неправда, що жертви не гинуть марно! Нащо ці жертви, ці муки, як однаково все гине? Кров'ю стікала Україна, а марно Вона, подолана, лежить у агонії. Неправда, що життьові зусилля, факт Тарасового існування, мали якийсь сенс, якесь значення. Україна вирощувала дітей своїх, а комусь їх непотрібно. Борців положила куля, активних завіяли сибірські сніги, засипали казахстанські піски, таких нікчемних нешкідливих пасеїстів, як він, викинули на смітник... Сміху гідні його борсання, коли дужчі загинули.
Жертви безцільні. Нема рівноваги в природі, нема відплати. Нема і того світу, де дістанеш відплату...
Ну, а де ж мамина душа?
Тарас закам'янів. Він ще ні разу не плакав. Плакала Оксана, плакав батько, Галя, Юрко, — а він закам'янів. Він ще не усвідомив, що поховав матір, що нема її, що вона ніколи вже не приїде до нього, не дивитиметься своїми сумно-задуманими очима, не плистиме тиха, повна змісту й душевної теплоти, розмова, доповнююча і матір, і сина.
Ніколи за нею так не сумував, як у цю хвилину. Вона була ось тут, — і безмірно, безповоротно далеко.
Нікого й нічого не бачив у вагоні, все дивився у вікно, катувався спогадами, намагався розплутати свої нерозв'язні запитання.
В вагоні було темно, в вікні миготіла темрява, а хотів би ще побачити той хутір зруйнований. Там мамина частка, — то й його. Боявся, що проїдуть так уночі й не попрощається ще раз із мамою.
Він не чув розмов поза спиною, нічого не цікавило його. Хто входить, хто сходить. Був у тому стані, що стикається з небуттям.
Де ж у цю хвилину мамина душа? — вертався все думкою до одного. Тіло поховане, — а душа? Куди пішла вона, коли все, все матеріяльне. Повітря адже також — матерія. В стратосфері нічого нема, ні життя, ні смерти.
Душа умерла?
Ні, душа безсмертна, людська душа не приймає смерті. Вона беземертна, мамина душа десь тут близько коло нього в цю хвилину.
Тьмяна лямпочка ледве освітлювала вагон. Розмови дедалі стихали й чути було з деяких горішніх полиць хропіння. Тарас стояв і дивився на чорну ніч, на шапку неба із зорями, на сузірія, Чумацький шлях, що одним кінцем упирався в землю, на це недоступне людському розумові світотво-рення.
А може вона в інших атмосферах уже, що обволікають ці блискучі зорі. Може на якійсь уже плянеті, що ходить крг одного з цих міріядів сонць Чумацького шляху. Як лине від них світло до мене, чому не полетіти душі туди? Чи не перетворилася вона в частку цієї незбагненної людському розумові світобудови? Чи вона є лише в ньому, Тарасовому суб'єктивному відчутті? Зникне Тарас, — зникне й мамина душа з таким милим йому ладом?
його душа була настроєна на космічний лад. Якась частина його самого злилася з космосом. Ось стоїть він у цьому рухомому коробові й силкується побачити ту другу частину, таємничу тепер.
Вони, ті папуги, називають це містикою, забобонами, "трансцедентальною чепухою"... Хай зветься хоч яким лайливим словом, — само життя, сама смерть викликала ці думки, він мусить їх переживати. Раз вони є, вони існують у природі й ніхто не сміє заборонити йому так думати...
— Стережіться, товаришу, щоб я вас не вбрикнула свєю лапою, — почув позад себе.
Озирнувся.
Якась тонка постать гнучко спиналася, щоб вискочити на полицю. Дівча якесь.
Тарас посторонився, відступив. Дівча подякувало. Тарас знову втупився в вікно із своїми думками. Він не
помічав, що дівчина всунула і свою голову над Тарасовою у вікно.
— Яка темна ніч...
