Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
— Ви навіть і не розпізнаєте зразу. Всі читали його оповідання "Симуляція", недавно видруковане, але чи хто з вас політично видющим оком побачив, що хотів протягнути там контрабандою цей автор?
Невинне оповідання "Симуляція" могло ще справді накликати біду на Танцюру. Там якась п'ятисотниця-ударниця, замість "стимуляція", вимовляла "симуляція", в тім був весь гак оповідання, а тепер весь гак обвинувачень Танцюрі.
— За його текстом виходить, що стимуляція, цей соція-лістичний метод підвищення 'продуктивности праці, це те ж, що й симуляція — метод підриву й диверсії. От який злісний наклеп на радянську дійсність! І це подається під соусом неписьменної мови колгоспниці, але хіба сліпець не побачить тут гадючої тенденції клясового ворога.
Всі очі були звернені на Танцюру. Валяться трони! Ще один! Ще один кандидат до "будинку відпочинку".
І Ре, і Танцюра з цієї хвилини вже не були вершителі доль, вони сиділи бідні й маленькі. Хтозна, чи взавтра будуть вони на волі. Чи сьогодні вночі й їх не заберуть?
Ще недавно, ще на останніх зборах тиждень тому обоє вони виступали з такими ж громовими обвинуваченнями. А сьогодні вислухують, як учорашні підлабузнички й улеснич-ки, — Кошель, Таран, Микитчук — кричать на все горло: "Рішучу відсіч ворожій контрабанді".
Вони ступили вже на той шлях, яким не один письменник пішов у небуття. І Танцюра затремтів...
Він уже знав, що завтра з'явиться в газеті погромна стаття Липовецького проти нього, складена з наймодніших гасел і анатем.
"Геть опортуністів і гнилих лібералів! Доволі з нас літературного браку! Пора якнайрішучіше взятися за корінну перебудову роботи спілки, а деяким письменникам задуматися, як перебудуватися... Перед партійною групою спілки стоїть невідкладне завдання очистити (письменницький колектив від націоналістичних і іпетлюрівських елементів..."
"Непримиренна боротьба з усякого роду ухильниками й о-портуністами..."
Тощо, тощо, тощо...
VIII.
Шуміли про премійовану "п'єсу. Вона вже йшла в кількох театрах одночасно.
Шуміли газети, рясніючи портретами лавреата й хвальними рецензіями.
Шуміли на спеціяльному вечорі-диспуті, присвяченому цій п'єсі.
Шуміли, трохи глухіше, в кулуарах. Там, либонь, було найцікавіше.
По-перше, лічили заробітки Микитчука. Це була досі невидана річ, щоб у московському, столичному, у найкращому місцевому театрах одночасно йшла одна й та ж п'єса, щоб її в один голос рекомендували до 'постави і в Сибіру, й на Кавказі, — по всіх містах Союзу. Якщо вважати, що від кожної вистави автор скромно має півтора проценти, то скільки ж він дістає на свій поточний рахунок у банку щодня? То він же мільйонер!
— По-друге, все ж, як так одверто, між нами, — як вам подобається ця п'єса?
— Такої лубкової роботи, як ця п'єса, рідко коли знайдеш. Ходульна п'єса з нереальними героями, аґітка...
— Ні, все ж треба визнати, що —п'єса непогана. Як зразок героїчної п'єси...
— Так... Але якби вона справді була його...
— Щось чув і я, дай, Боже, пам'ять, то було десь торік чи позаторік весною, ще й конкурсу не було оголошено...
І щодалі, то більше розгасали в кулуарах розмови про пляґіят. Це твердження підпирали іншими морально неохайними давнішими вчинками Микитчука. Кожен щось злісно пригадував.
Це не перешкоджало Борисові нести свою голову чимраз вище. Не диво! Луна розносить його ім'я по всьому Радянському Союзові, на кожному повороті вулиці ім'я його красується в афішах товстими літерами, щодня майже бачить він свої портрети в газетах, свою цукеркову посмішку.
Ця медова посмішка, що призначалася стільком людям ще недавно, — всім тим, хто хоч на одну риску стояв вище у тій тонко розробленій і деталізованій спілчанській шкалі,
— тепер вона значно звузила діяпазон свого чарування. Все частіше вираз його очей набирав скляного полиску при зустрічах. Тепер він уже міг вибирати, кого обдаровувати своєю увагою.
Несподівано сам для себе Борис Микитчук опинився біля самих джерел високої політики. Це прийшло тоді, як він уже нічого й не сподівався, як уже все перепробував у гонитві за втікаючою славою. Все складалося якнайвигідніше. Ортодоксальний комсомолець, почесного пролетарського походження, ще й разу не схибнув ніде, — а тут спустошіле поле, ще недавно таке багате на видатних майстрів.
Перед ним манячіла широка дорога, встелена почестями, багатством і славою. Легко, без жодних зусиль, покотиться тепер його доля.
11. НАКЛЕПНИК
І.
Удома все було по-старому. На столі лежав тільки якийсь лист та багато було порохів, як вернувся Тарас Саргола з са-наторія. Батько сьогодні був вихідний і лежав, чмихав.
Лист дуже здивував Тараса. Чогось його кличуть у спілку. Та ще й так помпезно, на спеціяльному блянку, з підписами. І навіть не до президії, а на засідання партійного комітету.
— Давно одержали цього листа? — запитав Тарас.
— Вже з тиждень... — спросоння відповів батько.
Так, засідання, на яке його чомусь кликано, відбулося якраз тиждень тому. Не знали, що його нема в місті, чи що?
Тисячі здогадів роїлися в голові заінтригованому Тарасові. Нащо ж то він став потрібен? Та ще й партійному комітетові.
Два місяці в санаторії, такі довгі й тягучі, ніби повні ситої сонної нудьги, ніби два викинутих із життя місяці, зробили з нього іншу людину. Душевні сили трехмтіли в ньому невичерпаними мелодіями. Відлетіла десь у невідоме його меланхолія, що, вже відколи, по п'ятах за ним ходила. Вернулися настрої вісімнадцятирічного юнака. І все тільки від того, що він нормально відживлявся кілька тижнів. А що, коли б так було завжди?
Він же тепер гори переверне!
Згори дивився на вчорашнього Тараса. Малодушність і легкодухість — розкиснути і скиглити. Треба працювати! Тільки за працю оцінюють народ, а що справді зробило його покоління, за що його шанувати? Де Лисенки, Грушевські, Грінченки, Житецькі наших днів?
І він уже працював. Задумав нову п'єсу.
А може то його приймали до спілки? То чого ж партійний комітет?
— Там ще десь один був, — муркнув батько, наче аж допіру згадав.
Тарас довго шукав, — на столі не було. Довелося витягти стола на середину й лазити під ним, — довга й марудна процедура в тісній хатині. Але що ж то за лист? Від кого?
Нарешті, знайшов. Але то навіть не був лист, то була якась повістка, Тарас думав спочатку, що то рахунок за квартплатню. Яке ж було його здивування, коли прочитав:
"Москва, 5-го июля. Уважаемый т. Саргола! Всероскомдрам извещает вас, что ваше заявление будет рассматриваться на очередном заседании Всероссийского комитета драматургии 7-го июля с. г. Просьба прибыть своевременно.
Председатель Всероскомдрама Овербух"
Тарас остовпів. Його заява? Яка? Він не тільки не посилав жодної заяви до Москви, він уперше чує, що існує на світі якийсь Всероскомдрам.
Хто ж це так підніс його акції, що аж у Москві про нього говорять?
Чи не Левіт? Це на нього подібне. Чи не побігти до нього?
Тарас горів бажанням про все довідатися, всіх зараз побачити, скрізь поспіти, скрізь водночас побувати, облітати по всіх усюдах, привітати всі краєвиди міста й сісти за працю, — але вже був вечір, він з дороги стомлений.
II.
Він устав удосвіта, не міг спати. Незнані сили грали в ньому радість буття.
Санаторний режим зробив у його, від предків переданому, міцному організмові чудеса. Відчув у собі стільки енергії, — гори може вергати. Не було й сліду депресії, хотілося працювати, вставати разом із сонцем, надолужити прогаяне.
Життя йде на краще, — хіба ж не так?
Вже нема лиховісних чуток про голод на селі, в місті полегшало, батько працює сторожем і з наївною гордістю хвалиться своєю робочою карткою. І він тепер виборець, а не "позбавлений права голосу нетрудовий елемент". Йому, бідолашному, теж увірилося бути парією в суспільстві, безправним бездомним собакою.
Тепер йому стало веселіше, він дуже тішився, що здибав товаришку своїх юнацьких літ, Марину Олевську. Це вже була не та струнка, горда амазонка, це була стара, висока, як солдат, з огрубілими рисами двірничка величезного дому на Шевченківській вулиці. Вона зосталася сама, братів і всю рідню вивезли на Соловки, її вигнали.
— Оце якраз компанія для мене, — казав батько.
Бо те, про що вони могли говорити, було щось ніби частина їх землі, їх родин, їх полів і хуторів, — а не оце безголов'я. Аж наче поздоровшаєш, як наговоришся...
Тарасові й це додавало охоти. Все гарно складається. Якщо наполяже, то закінчить свою повість отак за місяць-два і з гордістю понесе її до видавництва. Хтось складає договори на ще ненаписану річ, а він принесе вже готове. Нате, дивіться! От, що може зробити людина, коли про неї суспільство подбає, оточить довір'ям, створить гарну атмосферу...
За Тамару він уже забував, з Килиною відтоді, як у лісі, не бачився.
Власне, цей стан недошкульности до еротичних тривог, непроникливість перед самумом кохання, звільнення від данини статі, цей стан інтелектуальної, чистої, як озон, атмосфери праці, — лереконував його ще й ще раз, що тільки кваші можуть робити з тривог серця трагедію. Нема тієї єдиної, що для нього вродилася? Але може вона ще не вродилася? А може взагалі не вродиться?
То через цю причину не зробити того, для чого народився на світ ти?
Тарас відчуває, — на ньому лежить якесь покликання. Він живе для того, щоб виконати якусь важливу велику місію. Так розумів він свою кортячку до пера.
Виконає ту місію — не даремно жив. Але як? В чім? Вже йому перевалило за чверть віку, а що зробив він? Як прозвучало його ім'я?
А тому, — геть розмагнічуючі думки! До праці, до праці!
III.
Ще в вистибюлі спілки він відчув, — щось змінилося. Чи в атмосфері спілки, чи в його становищі?
Там, як звичайно, зустрів його доглядач Дому літератури, Варфоломій Іванович. Але незвичайно для Тараса, він радісно, доброзичливо й широко аж по вуха всміхнувся, мов до родича, заглядівши Тараса.
— А, добридень, товаришу Сарґоло!
Старий був, либонь, найстаріший основоположник письменницького клюбу, бо письменники приходили й відходили, зникали в безвість, моди на письменників мінялися, — а він, із першого дня й до сьогодні, усе був один. Він день-у-день спостерігав ці джунґлі, він найперший і найдосконаліше знав усі найтонші і найсекретніші спілчанські справи.
