Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
А Васильченка!.. А...
Ну, так, так. От, Васильченко. Треба показати, що партія й уряд шанують українську культуру.
Ухвалили відсвяткувати сорокалітній ювілей Степана Васильченка.
Урядили це врочисте свято у одній з прекрасних заль міста. Ювілейна комісія влаштувала все чудово, — з морем квітів, першорядним концертом, з художнім читанням творів Васильченка, з довжелезними привітальними телеграмами та делегаціями від різних організацій, з бенкетом навіть.
І все те було б дуже добре, якби прийшов на це свято сам ювілянт.
Він не прийшов. Нікуди не виїхав, не був хворий, не подав причин відсутности, — і все ж не прийшов. За ним три рази посилали, — але він відповів, що терпіти не може цих фальшивих учт.
Не перекажеш же ти публіці цього дослівно...
II.
Теперішній секретар партійної групи спілки, Юхим За-гайгора, сидів у президії з нудьговитим виразом і дивився в залю. і
Він зневажав оцю сіру масу вчителів, переважно виход-ців із села. Змалку він усмоктав у себе навіть неусвідомлену, а інстинктовну зневагу до всіх тих, що приходили мити підлогу, носити воду, прати, гасити за копійку в суботу світло, приносили аж до хати молоко удосвіта, захаращували Дри-жиполе маслом, курами, відрами й возами ягід, яблук, мішками збіжжя... що просили його батька написати "прошеніе" чи позичити на весілля, або на похорон сто карбованців... Він почував свою вищість над усім тим морем тубільного населення, що оточувало острівок містечка Дрижиполя і що всім обслуговувало Фімин рід.
Що й казати, містечкове жидівське населення на цілих п'ять голів вище за селянське. Жоден ґой не дорівняється до останнього жидка в гнучкості розуму, в швидкості сприймання та геніяльності комбінування. Поки вайлуватий ґой розкумекає, бистра "їдише копф" уже й діло зробила.
Так думає Юхим Загайгора. Але це зовсім не означає, що Юхим Загайгора належить до тих смішних націоналістів, сіоністів, які принципово говорять старожидівською мовою, мріють про власну Палестинську державу, дотримуються різних дурацьких табу, одягають талес, тору... святкують кучки, "гамана вухо" й таку іншу бузу. Від них усіх несе часником!
Кому це потрібно? Хіба Україна не така сама батьківщина жидам, як і українцям? Всім працювати для батьківщини,
— ось як треба ставити питання. То зовсім інший компот, що здібніші й інтелеґентніші посядуть належне їм місце. Кому заборонена активність та ініціятива в радянських умовах? Смішно про це казати.
Тут плин думок Загайгори уривається. Приходить посланець від ювілянта. Ювілянт сказав, що він не прийде і не прийде. Не хоче!
Юхим Загайгора не дуже поважає й ювілянта, оту його нудну вчительсько-селянську тематику, а сьогодні й його самого.
Хіба це не сміх? Замість того, щоб використати свій ювілей, як би зробила це ділова людина, скласти вигідні договори з видавництвами, дістати блискучі гонорари і таке інше,
— цей старий пень думає когось здивувати своєю скромністю.
Ну, і чорт з ним! Факт той, що ювілеї взагалі — вигідна річ, побільше б їх було, можна добре "подработать".
І взагалі Юхим Загайгора не скаржиться, відколи він у літературі крутиться. Про письменників у Радянському Союзі дбають, як ніде. Побільше б тільки своїх, надійних, перевірених хлопців.
Він із висоти підвищення споглядає залю. Серед моря голів він зненацька помічає чиїсь густі чорні брови. Але ні, це не Тарас Сарґола, той тепер десь у санаторії.
От, іще ґой! Нащось полів із признаннями, що батька розкуркулили, до того святого та божого Сміянця! Сміянець того ж дня прибіг із цією новиною до партійного комітету. Ейсих! Скількох із них, особливо пролетарських, порозкуркулювали, та й то вони мовчать і хоч би їм хни! А мешіґене Тарас... Не буде з нього нічого за такою дурною головою. Тепер йому не світить. І сам винен. Замість того, щоб продиратися, виривати з рук, він благородно чекає, поки йому на золотій таці піднесуть славу... А тепер Борис показує йому носа.
ІП.
Хоч який далекоглядний, Юхим Загайгора зморозив одну страшенну дурницю. Він собі не може цього простити.
Ах, яка надзвичайна комбінація зародилась у його голові! Цимес! Антик з мармелядом! І все пішло б, як по маслу, коли б... Коли б він сам не знищив тієї заяви про пляґіят.
Геніяльні пляни родяться блискавично, так блискавично зродився Фімин плян... Тарас Сарґола, Борис Микитчук. Вчорашній виклик до обкому партії.
Питався секретар, чи вже підібрала спілка письменників кандидата до майбутніх виборі© у Верховну раду УССР.
— Ійбогу, треба здуріти від такого запитання... — почав був Загайгора жартівливо.
Але секретар обкому не був цим разом чутливий до жартів. Він бурчливо морщився і постукував пальцями по поруч-чях свого крісла.
— Я тебе питаю... Кого? Кого можна знайти там, у тім націоналістичнім кублі? Як тільки трохи талановитий, то так і визирають ріжки клясового ворога. Вже там прочистили атмосферу, але мало...
— А от, якби Степана Ре, — непевно почав Загайгора.
— Не кажи мені... Не кажи! — постукав роздратовано секретар олівцем по настільному склу. — Ми ще до нього теж доберемося, ми ще побачимо, як то він буде на два фронти крутити хвостом. Чи тобі відомо, що він прикривав і прикриває ворожі нам елементи у середині спілки?
— Хто? Ре? — витріщив очі Загайгора. — Та його б із'їли всі націоналісти, всі вони так і чекають, щоб він посковзнувся, всі так йому заздрять, так його ненавидять! Відкрито вельможею називають.
— От бачиш, яка то замаскована бестія. А чи ти знаєш, що всі оті репресовані гади, — Васильки, Побережці, Волинці та інша контрреволюційна сволота, — мали собі Танцюру, а Танцюра обробляв у їх дусі Ре? Хто винен, що в спілці так розперезалося націоналістичне охвістя? Що в самій президії був шпіонаж? Що закордоном знають усі найно* віші новини того ж дня, швидше, ніж ми з тобою, і так, як ми з тобою ще не знаємо.
Юхим Загайгора отетерів. Він нічого подібного не сподівався.
Справа з кандидатом до Верховної ради, виявилося, не така то проста. Не виставиш же ти якогось Сидора, чи Петра, тут мусить бути майстер, знаний широкому загалові, людина заслужена. Тут мусить бути людина бездоганного соціяльно-го походження, комуніст, одним словом, людина наша і... — секретар розвів розпачливо руками, — українець.
Справді, це було неможливо. З усіх тих, що лишилися, хіба один Ре відповідав вимозі, решта ж були без імени або недобиті буржуазні націоналісти, попутники, у всіх було не без гріха, в кожного у сім'ї були розкуркулені, — як не батьки, то брати та сестри. А це ж кандидатура на депутата від цілої виборчої округи, тут має бути своя людина.
— Еврика! Я знайшов! — скричав раптом Загайгора, сам собі здивувавшись, як це він про свого й забув. — Є в нас кандидат партії, старий комсомолець, українець, драматург, з чудовим соціяльним 'походженням.
Секретар оживився.
— А хто?
— Борис Микитчук.
— Оцей... — презирливо скривив уста секретар. — Я ж просив людину з іменем, 'популярну. А ти мені, як і Ре, знов підсуваєш якогось Микитчука.
— То що? Ім'я можна зробити! — випалив сміливо Ю-хим Загайгора. — Зате ж стовідсотковий наш. Ніколи не як-шався з тими петлюрівцями. Кришталево витриманий комсомолець, ніколи не відхилявся ©ід генеральної лінії партії, його сценарій...
У Фіми вже тоді інтуїтивно щось зароджувалося в голові.
— Ага! — мугикнув секретар. — А що то за історія була з його п'єсою?
— З п'єсою? —поспішився Фіма, зразу ж віднайшовши красномовність. Так, наче він продавав недоброякісний крам і покупець знайшов ваду. — П'єса та мала дуже добру оцінку критики.
— А то говорили про якийсь пляґіят?.. Хтось у когось украв? — ліниво допитувався секретар.
— О, то брехня!
— Я вважаю, що було б незручно вибирати в депутати людину, про яку ходять різні 'плітки, повзе якась брехня, — мотнув головою секретар, відмовляючись і від цієї кандидатури.
— Еврика! — саме тут блиснула у Фіми геніяльна думка. — Все зійде якнайкраще, повірте мені. Я маю цю заяву Тараса Сарголи...
—Як, як?
— Одного початківця, Сарголи... ніби то він надіслав п'єсу Микитчукові, а потім побачив її на сцені під Микитчуко-вим іменем.
— Гм-гм... Невесела історія...
— Ейсих!
— Гм-гм... Нам, зрештою, байдуже, Микитчук чи Сарґо-ла, Іванов чи Петров. Нам важливе, щоб було вже створене якесь ім'я... Нам ім'я потрібне!
— О-то-то-то... — зрадів і здивувався Загайгора, як то швидко вони порозуміються. — Раз уже Микитчук почав виступати, як драматург...
— А до речі, — перебив секретар. — Хто то цей Сарґола? його соцпоходження?
— Батько розкуркулений. Недавно зняли з друку його повість, що мала вийти окремою книжкою...
— А-а-а! — полегшено сказав секретар.
— Одно тільки... — завагався Загайгора. — Він то колись заяву згарячу дав, плітку пустив, вона пішла поміж люди, — а сам не добивається, щоб справу довели до кінця. Ви ж розумієте... Якщо це було досі добре, то тепер...
Він помовчав, даючи решту на роздум секретареві. І секретар роздумував.
— Ні! — рішучо сказав він. — Як ми хочемо створити Микитчука, то треба раз назавжди обрубати всякі інсинуації довкола цього імени й піднести його авторитет. В наших руках є всі можливості.
— Так, але як змусити Сарґолу розворушити цю справу наново?
— Нема такого становища, з якого більшовик не вийшов би, — сказав секретар, вважаючи, що решта — дрібниці й не варт тратити більше дорогого часу. — До побачення! Я тебе викличу!
Ну так, але ж весь сук тепер у тому, що Фіма колись, здається, легковажно знищив Тарасову заяву. Перерив усі архіви, бігав до старих шаф — нема.
І досадно, що самого Сарголи нема в місті, це може потривати якийсь місяць-два, а не сьогодні-узавтра Фіму знову викличуть.
Не диво, що він зрадів, побачивши .межи головами щось подібне до Тараса. І зараз сердився, — чого те вайло нічого не добивається? Інший на Тарасовому місці в усі двері постукав би, усі пороги пооббивав би. Де силою, де нахабством, де хитрістю, а де низьким поклоном, — а добивався б свого.
А він навіть не поцікавиться, де ділася його заява.
Він і не поцікавиться. Слово чести! А якщо Фіма напише сам і іпідпише, то хіба він заперечить, що таку заяву писав? Слово чести!
Другого дня з високо піднесеною головою Юхим Загайгора йшов на доповідь до секретаря обкому, не чекаючи виклику.
IV.
Всі вони даремно хвилювалися, даремно так добивалися до спілки.
