Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Вся країна на ногах, будуються колосальні заводи й фабрики, Магнетобуди, Дніпрельстан...
— От тільки доведеться нам підтягнути ще більше пояси в цю п'ятирічку, — сміється Кость. — Але те тільки перших п'ятдесят років важко, а там уже піде, як по маслу...
— Мені здається, що нам би на перших порах вистачило й одного Дніпробуду, — відказала Килина, годуючи з ложки малого Богдана.
— Шкода, що тебе не призначили головою раднаркому, — покепкував Кость.
— А що, думаєш, злякалась би? Якби я була головою раднаркому, то я, насамперед, пішла б на вокзал і подивилася, що там робиться...
Справді, на вокзалі робиться щось неймовірне. Всі приміщення нового й старого вокзалів захаращені селянами, вся прилегла площа, бічні вулиці. Люди кудись їдуть, з дітьми, з клунками. Вони сидять там днями й ночами. Чи не встигає залізниця їх перевозити, чи щодня прибувають нові?
Що це робиться?
В місті з'явилося багато отаких жебрущих селян, вони ходять й просять хліба. Хто вони такі? Чому плавом пливуть із села?
— Брудні, вошиві, із якимись дрантивими бебехами! — гидливо сказала Тамара. — Мені оце доводилось їздити у відрядження. Боже! Скільки там людей! Обліпили звідусіль вокзали, їх міліція ганяє, нема як пройти, не можна у вагон увійти, щоб не набратися якихось звірів...
Килина тільки зідхнула.
— Це все куркулі, — сказала вона іронічно. — Ті, що не охляли з голоду й здужали виїхати.
— Куркулі? І такі обдерті та брудні? Здається, повірила Тамара.
— Яз одним дядьком розговорилася. Каже: "їду до Москви, може там хліба куплю..." То це спекулянт та й усе...
— Була б і ти спекулянтка, якби лободу гризла... — прорвалася Килина. — Добре, що тобі щодня дають чотириста грам хліба... з того, що в них відібрали...
— А при чому тут я? Чи я тому виною, чи я відбираю той хліб? Хороба його знає, чого воно так виходить! Місто заповнилося риштованнями й голодними селянами. Щось таке переплуталося — розбудова з голодом... з вошами.:, бр-р..
Тарас уже знав, що такі слівця, як "хороба його знає", "трясця мамі його", Тамара запозичила в Килини. Він нього не любив у ній, — малпування, схильности все звести до трафарету...
Взагалі, він помічав, дедалі більше, скільки у Тамари на-хватаного, запозиченого. Що тільки якийсь складніший зворот, — так і знай, що запозичене... У Килини не звучало б це так штучно. Нехай-вона по-селянському грубувата, — це її власне. В Килини все — її власне.
Він ще повинен придивитися, в кого Тамара позичила цю ласкавість, майже котячу, майже низькопоклонницьку.
— Не знаєш, то не кажи, що брудні, — роздратовано від-. тяла Килина.
Вона, як і Тарас, наїжачилися.
— А що ж, не брудні? Фе! — не відступила Тамара, граючи наманікюреною рукою.
— Вони тому брудні, що ти чиста, з манікюром...
— Ну, це вже неправда! Можна й бідно жити, і працювати багато, і бути охайним. Просто я вважаю, — низька культура, мало мила вживають. І взагалі, — українська інтелігенція... — презирливо закопилила губу Тамара.
— А краще бути перевертенською? — скипіла Килина.
— Теж мені інтелігенція? Навіть не вміють одягтися. Подивишся на цих інженерів, учителів, письменників, — сором руку подати. Непрасована сорочка, штани видулися на колінах, якийсь лейбичок на плечах... Он Волинець, поет. І ще й претендує на світову славу!
— Якби я не знала, що ти теж українка, я б із тобою не розмовляла після цього! — скипіла Килина ще більше.
— "Тьми нізкіх істін нам дороже нас возвишающій обман", — подрочилася Тамара. — Ми не любимо, коли нам кажуть неприємну правду. Ми любимо, як нам кажуть: "О, українська пісня! О, романтика козацька!"
— Ні, ми хочемо, щоб такі перевертні, як ти, знали, які ми багаті всім, тільки самі обдерті, голодні, вошиві...
— Ти хочеш сказати, що Україна в колоніяльному стані? — розкип'ятилася й Тамара.
— Я нічого не хочу сказати, тільки те, що якби наші багатства йшли на нашу користь, то ми споживали б багато парфумів і косметики, наша інтелігенція мала б не тільки духовні цінності, а й по дванадцять пар винрасованих убрань у гардеробі... І вже якось би зуміли виробити смак до естетичного одягу...
— Та... — махнула рукою Тамара. — Українці завжди були незадоволені. За старих часів мали хліб і сало, — якого дідька їм ще треба було? їм хоч чорта дай, то...
— Знаєш... У тебе в селі нема брата, чи тітки, які ходять завжди босі, бо одні чоботи на всю сім'ю. Тобі це не болить, а мені болить. Бо десь і моя мама їсть може бурякове листя, перемішане з корою, або їде серед цієї вошивої юрби й не може дістатися до мене, спить десь під станцією надворі не одну ніч...
Кость із Тарасом мовчки слухали, як зчепилися давні приятельки. Переглядалися. Чи вони так часто? Коли це в них таке розходження почалося?
Ясно, Тарас був цілком на боці Килини. Ну, певно, що тому мужикові треба? Мав хліб і сало, — а він ще й університетів захотів...
— Ви тому й мови нашої цураєтеся, що боїтесь, як би вас до цих нижчих шарів безклясового радянського суспільства не зарахували? Ануж, хтось вас із простою, брудною селянською бабою переплутає? — уколов він Тамару.
— Власне кажучи, яке ваше діло? — накинулася Тамара на Тараса. — Чи я вас шукала? Чи я вас просила? Ви самі до мене в'язнете, бігаєте за мною хвостиком. І зовсім я не хочу вислухувати ваших грубіянських сентенцій.
Вона встала, сердито напудрила носа й надуто попрощалася. Вона ніяк не хоче виходити разом із Тарасом. Вона піде тільки сама.
Як так, то й так!
Коли пішла Тамара, треба було кількох хвилин, щоб розвіяти неприємну атмосферу. Кость узяв кілька акордів на бандурі, а Килина сказала:
— Ти з нею не дуже про такі речі. Я перед нею не розкриваюся. Вона і нашим і вашим...
— А чому ж ти?..
— Та це в мене мимоволі якось вирвалося, бо вже допекло...
— То є людці — на чийому возі їду, того й пісню співаю. Як було колись інше повітря, то вона вихвалялася, з легкої руки Карла Моора, що походить із знаменитого козацького роду Сагайдачних, а тепер вона полюбилу російську мову, — кепкував Кость.
— Поки чоловіка її не заарештували, вона якась інша була...
— Як? — підскочив Тарас. — Вона ж мені казала, що чоловіка й не мала!
— Ну, от бачиш! А нащо це їй брехати?
— А нащо усім знати, що чоловік — офіцер, репресований? — кепкував Кость.
Не надовго помирилися Тарас із Тамарою. Лише до вечора.
6. КАТАСТРОФИ
1.
Був ясний, бадьорий ранок, серце завмирало від кришталю в повітрі.
Тарас підійшов до кіоску з газетами й журналами у найкращому настрої. То буває така хвилина рівноваги й погід-ности.
Правда, він нічого не має, становище його хистке й непевне, листа Загайгора не друкує і не згадує про нього зовсім, здається, й уникає... Але... він кількома точками опирається "а невиміряні нематеріяльні реальності: на дружбу з Килиною й Левітом, на мовчазну Танцюрину прихильність, на... Ось уже в трьох журналах прийняли його речі. Ось у журналі "Червона зоря" почала друкуватися його повість. Він уже склав угоду з видавництвом на цю повість і дістав гонорар. Відразу ж вніс його в пай на помешкання. Матиме хату, — зразу ж маму забере до себе. Хай спочине коло нього, а він від неї мудрости й мови повчиться. Так уже мріє про це...
Власне, він побачив оце саме нове число журналу й поспішає його купити. Авторський примірник.
Він заплатив за журнал і, не розгортаючи його, відійшов. Несила було себе стримати, за кілька кроків він аж приріс до місця й почав перегортати свіжі, з друкарським запахом, сторінки, шукаючи свого.
Але ж ні, цього не може бути! Він зле дивиться, десь воно тут є.
Ні, його повісти нема.
Місяць тому, як складали число, сказали йому, що повість іде в цім числі. Тиждень тому був у редакції, й ніхто йому не сказав, що повість не йде.
Факт був у нього перед очима. Скільки б він не шукав, — імени його в журналі не було.
Тарас не зоглядівся, як усе кругом нього скисло. Погідний ранок зробився сірим, з пронизливим холодним вітром, без урочистої кришталевости.
Назустріч йому йшли люди з кислими, незадоволеними фізіономіями. Нічого відрадісного й у його житті нема, — все якесь похмуре, марудне, тягуче, сіре. І сам він сірий, безбарвний, один із тих, про кого Тамара презирливо говорила: Інтелігент з невипрасуваною сорочкою.
Якби він почував себе елегантним денді у прекрасно вшитому костюмі, якби він щойно встав зза столу після поживного сніданку, — він був би повен талановитих думок, яскравих задумів. Він пішов би просто до редакції, до Ре і зажадав пояснень.
А таким кислим і прибитим, — не піде.
Потребувала душа зустрітися з кимось, — ще півгодини тому він думав, як добре, що в нього є друзі. Тепр ясно, ясно, — нема в нього нікого.
І додому йти не хотілося. Що там його чекає? Холодна грубка?
Він побродив по вулицях із твердим наміром — нікуди не заходити. Нікуди!
Але ні, він, все ж таки, піде, спитає. Хоч він і жалюгідно виглядає, хто винен у цьому? Чому батьківщина не дає йому того найменшого скупого, що потрібно для повноцінного життя? Він не винен, що не має теплого пристановиська, не має гарячого снідання й не має. куди подіти свею силу, снагу. Хай дивляться, як мають очі, яка то є українська інтелігенція.
Авжеж! Хай дивляться, хай відповідають!
В Домі літератури було чомусь людно й заворожено наче. До кого не заговориш, — якось здивовано подивляться й відвернуться. Чи є хто в редакції журналу? €, але туди краще не заходити — відповідають.
Тарас ладен уже був взяти це на свій рахунок. Він насуплено сів чекати, коли можна буде зайти.
— Тепер і нам прийдеться помирати, — почув він. То говорив до Василька Осадчий.
В Осадчого були сухоти, він часто говорив про смерть. Може тому такий їдучий був?
— Кому ми тепер потрібні? Досі про нас хоч Скрипник дбав, а тепер... Тепер можемо хоч щодня помирати, нікому це нецікаво.
Чому це вони про Скрипника згадали? Нерозуміло.
Заходили все нові й нові люди. Всі з одним і тим самим виразом заворожености й здивованого переляку.
— Чи не чули, чому?...
— Яка причина самогубства?... — шадали в насиченому повітрі окремі слова.
— Яке знов самогубство? — без привітання рушив він до Левіта, першого, що впав йому в дорогу.
— Та всі говорять! Одне за другим — два самогубства. Один із них — політичний діяч, другий — найвидатніший письменник епохи.
— Хвильовий? — тепер і Тарасове лице витяглось.
Тут тільки зрозумів він чудну поведінку кожного, до кого він підходив.
