Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Окреме приміщення, ванна кімната, телефон...
— Так. У комірчині. Знаєте, колись при чотирьох кімнатних приміщеннях були такі комірчини для служниць, з віконечком на чорний хід. Оце я й собі таке роздобув.
Лише за чаєм, — з найдешевшим сорабкопівським печивом, Кость згадав, що вони обоє з Дрижиполя.
— Як там мій старий? — заскалив він одне ©еселе око. — От, розумієте, з батьком ніяк не уживуся. Приїхав до нього раз за все життя, а він мене вигнав, старе чудило. Чи він там і тепер апокаліпсис читає та кінець світу пророкує?
їйбогу, Тарас не знає.
— А-а, так, так, — слідом за цим згадав. — Він у одній компанії з моїм старим. Все разом висять на нашій зеленій брамі у списках куркулів, позбавлених права голосу...
— Куркулів?
Кость на всю хату розреготався.
— В нього ж і клаптя землі ніколи не було! Ото, що подвір'я перекопав та насадив сад, — ото й уся його земля.
— Ну, то не знаю, щось отаке-о... Одним словом, — нетрудовий елемент.
— Ото проклинає старий "антихристів"!... А Богу молиться?
— Молиться! Щонеділі, як патріярх, до церкви через Дрижиполе шествує...
— А твій?
— Мій щось не дуже. Мій сопілки струже... Кость задумався на хвилину.
— Та-ак... Ну, наші старі хоч у молодості повеселилися! — стріпнув він якусь хмарку з чола. — Це нічого, хай їх там трошки потиснуть. Нічого їм не станеться.
І він змінив тему.
— Хто з вас хоч трохи пам'ятає ті старі часи? Я трохи пам'ятаю. Якось аж дивно. Жили тоді люди безтурботно, гульливо. А тут весь час бігаєш по роботах, увесь час клопіт, якесь лихо. Наша епоха — епоха бур і зрушень цілих шарів. По-своєму цікаво, еге? Тільки часом втомлюєшся... Отака товариська гутірка, як сьогодні, — таке незвичне свято... Аж душа відпочиває...
Еге-ге! Кость, здається, не такий уже оптиміст, як був...
їхня правда, Тарас у цих літературних справах, — ані в зуб ногою!
Спочатку, як тільки вступив у ці хащі, йому здалося, що ніколи не пролізе він через них. Потім за три дні видалося, що він уже все досконало знає. А тепер, що глибше втягається він у цю густу агмосферу, — знов, як колись, і ще більше, — губить він сліди, плутається, бо не знає, як до того чи іншого явища поставитися.
Але як хочеш щось тямити, — товчись у кулуарах. Це свята істина. Дейь-у-день приходь, з ділом і без діла, оббивай боки, сідай, жартуй, а як не вмієш, то слухай. Стає це потрібно, як щоденний обід, чи вмивання. Серед початківців і сонмів невідомих з'явиться раптом якась левина голова корифея й от тут уже йому дадуть гарту. Тут кожен з оцих у-сіх має право висміяти якусь житейську слабість того, про кого на шкільній лаві вчився в підручниках.
Микола Вороний був справді подібний на облізлого лева з своїм довгим сивим волоссям, у своїй коштовній, але витертій шубі з великим хутром. Він з'явився недавно, але й ненадовго. В кулуарах кажуть, що йому вже запропоновано добровільно виїхати з України десь у глибинні місця СССР, куди він захоче, — за якесь сало.
Такого багато можна почути на цім світі в наші часи. Он і Грушевський же десь у Москві. А хіба мало "зліквідовано, як клясу", таких, що ще недавно були запеклими марксистами й пролетарськими ідеологами? Та хіба тільки в літературі?
Модний критик, який чваниться тим, що він може, навіть о третій годині ночі пробуджений, проголосити доповідь на тему тут же йому запропоновану, скажімо, "Цвяхи й література", — серед таких самих бонвіванів та сміхунів, як і сам, пліткує про Миколу Вороного.
— Я сказав би, що все життя його побудоване на помилках. Його, коли він виїхав у еміграцію, там запитали:
"Як це трапилося, що ви, — переклали на українську мову "Інтернаціонал"?
"Помилка!" — розвів руками Микола Вороний. Коли він вернувся в Союз, його знову запитали: "Як це трапилося, що ви опинилися на еміграції?"
— "Помилка!" — розводить руками старий. В них уже корифей став просто "старим".
— А що то за сало розказують?
Але всі кругом регочуться й уже про сало не встигаєш зловити.
Другий видатний поет, про якого писала Леся Українка, що він успішно змагався з нею в розробленні світового сюжету про Ізольду Білоруку, як йому було ще років з п'ятнадцять, — він буквально щодня фігурує в кулуарних плітках. Всім дуже подобалося, як він вийшов з Дому літератури, аж коливався на ногах, підійшов до якогось двірника, що поливав кишкою тротуар, відібрав у нього цей інструмент влади над вуличною пилюкою й почав обливати всіх перехожих.
Знову ж, про найпопулярнішого на всю Україну поета, поезії якого дівчата під подушку кладуть, про нього завжди знали, як саме відбувалася його чергова бійка з любою дружиною. Востаннє вони, б'ючись, скинули друкарську машинку з четвертого поверху на тротуар і покалічили кількох перехожих.
Але коли самого поета про це питали, то він з невинною усмішкою розказував:
— Та то було так: машинка стояла на вікні, а бігла кішечка, зачепила хвостом — машинка й впала....
В партійному комітеті чекали, що він знову прибіжить просити: "Розведіть нас, бо я повішусь..." Але поет ходив, невинно по-дитячому всміхався.
— Чи правда, що ти з Галкою знов побився? Прийдеть-ся вас розвести...
— А яке кому до цього діло? Це вже не можна і з своєю жінкою посваритися без партійного комітету?
В Домі літератури на різні лади все це переказувалося.
Ніщо не могло витравити того смаку до сміховинки, хоч, здається, люди й мінялися. Вже багатьох видатних, знаменитих, а скільки правовірних, що таку палку участь у дискусії колись брали, як крайні ліві, — вже їх і сліду не було, так наче ніколи й не існували вони. Не стало Ставенка, Его Шавлія, "як корова язиком злизала", відомого буковинського поета, Дмитра Завула, та й інших "уярмлених братів". Де вони? Ніхто не знав, ніхто й не любив про це говорити.
Хібащо, Кузьма десь не в цих стінах скаже, та й то почне лаятися:
— Та що ти, справді, не знаєш? Давно заарештовані! Що ж тут робилося, поки він був на селі?
Чого Любомирко, самовпевнений, багатонадійний молодий поет з "уярмлених братів", як з'явився з тюрми, то перший раз пройшовся таким боязким та переляканим кроком по великій залі? Непевний, чи хто захоче з ним говорити?
Всі були заняті чимось, нікому не було діла до Тараса й його халепи із злодієм. Та він і не хоче це першому-ліпшо-му розказувати, такі справи не робляться отако собі... Справді бо, нема коло нього доброї душі. Кожне поспішає свою кар'єру пропхати, іншого розпихає руками, ліктями... А прихильник, друг — і сам безсилий... Чи не написати б йому до Пилипенка?
Від Пилипенка колись він мав зо два, зо три листи, той невідмінно відписував на Тарасові. Ретельні, докладні, батьківські — наче він Тараса добре знає, коли ж — вони щось із раз говорили... Ну, й чому б тепер не написати йому до "папаші" все, як є, описати, попросити поради? Він же напевно, як голова "Плугу", в складі оргкомітету.
Дивно! Ніколи про нього не згадував, а то стукнула така думка йому в той день, як у Домі літератури зустрів саме тих, кого йому потрібно.
Старий Пачос, тряс руку гостеві із столиці—також "плу-жанинові", Гачківському, і на весь голос вигукував:
— А як там наші?
— Які наші? — питався Гачківський, всміхаючись люб'язною, добре випрасованою посмішкою.
— Та які? Плужани! Пилипенко, хлопці...
— Вони не наші! Не наші! Не наші! Не наші! — злякано, відставивши руки на захист від таких слів, відступив від Па-чоса елеґант. — Даруйте, не маю часу з вами говорити, поспішаю на поїзд...
І втік.
Що таке сталося?
Танцюра відтягнув Пачоса вбік і пошепки на нього нагримав:
— Ви збожеволіли? Та Пилипенко ж заарештований! От, так! А Тарасові саме сьогодні зібралося на настрій
писати до нього, "поплакати в жилетку", що його тут кривдять.
Так щодня приходила й повзла по кулуарах якась нова, стрясаюча чутка.
Не встигли відсміяти переляканих жестикуляцій Гачків-ського, як уже другого дня неголосно, але всім стало відомо, що цієї ночі Гачківського в поїзді на захід заарештовано. Він утікав кудись... і не втік.
В такій тривожній атмосфері, притрушеній смішками, кпинами й крохмалем, присолодженій драже, деякі ще й у-мирали від старости звичайнісінькою смертю. І там знаходилася нагода викривати контрреволюційні вилазки. Наприклад, один корифей,— та той самий Микола Вороний, — на похороні одного старенького письменника сказав таке: "Він усе життя потребував звичайного українського сала і його не мав". Ага, то українські письменники в найпередовішій країні світу голодують?
Це, мабуть, і було те "сало", за яке він вибирає тепер собі яку завгодно місцевість СССР поза межами України.
Ще говорили про Поштаренка, якусь Наталю Яворину, Савка. Критика скажено напалася на цих куркульських письменників, які протаскували контрреволюційну контрабанду, прикриваючись широкою пилипенківською спиною. Чи не найбільше за всіх дісталося Наталі Яворині, бо вона написала свої наївно-правдиві нариси про колгоспи та й стала "рупором буржуазії". Спочатку тими нарисами захоплювалися, носилися, показували одне одному, питали: "Бачили? Та це ж цікавіше за будьякий роман!" А це змусило пролетарську критику придивитися до них, і вона добачила в них неприховану контрреволюцію. Відсіч була нещадна й нищівна. З ворогом не дискутують!
"Кирпичина" Савкова, якою він загрожував уже давно, з'явилася таки, але скоро й зникла, сильно рознісши навколо себе запахи одіозної "яворщини".
Ну, а третій був Поштаренко, той, що колись образився на Хвильового, мовляв, Хвильовий його не пускав на олімп, а з цього загорілася дискусія під назвою: "Куди лізете, со-пливі?.." А з тієї потішної дискусії виплила й широкими водами розлилася епохальна дискусія про шляхи розвитку української культури. Тільки тоді кожна отака подія — стаття, виступ, вислів — відбувалися в розчині гострого інтересу, вільної гри сил... Текла жива вода, живосрібляне слово не барилося зароджуватися в яскравих інтелектах і немало було таких, які аж заздрили Поштаренкові за те, що він започаткував таку цікаву епоху й попаде в історію літератури. А тепер ці "проробки", себто недотепні, одноманітні лайки на адресу "пророблюваних", крім несмаку та втоми, залишали ще й якусь неясну, сполошену розгубленість. Чи це літературна критика?.. Ну, словом, Поштаренко був іменинником вже другий раз.
Тарас чув уже тільки відгомони тієї розправи з куркульськими письменниками, де з ворогом не дискутували.
