Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Не може він, Тарас, пристати ні до тих, ні до других. Цей пінявий шовінізм Кузьми його відштовхує, Левітова ж людяність йому до душі. Жиди людяніші, ніж свої. А ці "пролетарствуючі"... Ні, і з ними ні...

Як колись, відчув себе самотнім. Він сам, багато є різних гуртів та напрямків, — а він сам.

В цю хвилину він побачив, що Ре складає шахи, кругом нікого. Ще хвилина й він міг би з ним поговорити, але цю мить він проґавив. Кошель, що так само пантрував Ре, прожогом рушив до нього.

III

— Бачите... Це всякий може прийти до нас і сказати те, що заявляєте ви, — мляво, по-хахлацькому розтягуючи слова, сказав Ре, уславлений дружними зусиллями підхлібної критики на всю Україну за свій єдиний роман "Дзвін кайла", редактор "Літературної газети", голова місцевого оргкомітету спілки радянських письменників.

Він сидів сам за порожнім столиком, — партнера його хтось покликав, — і, здавалося, був заглиблений у обмірковування свого тягу більш, ніж у те, що розповідав йому, стоячи, Тарас. Поруч стояв ще один стілець, але ні Тарас не здогадався сісти на нього, ні Ре запропонувати цього Тарасові.

Аж нарешті, після стількох днів чекання, Тарас його зловив на самоті.

— А це що таке? — увійшовши й побачивши Тараса,

Скричав Танцюра. — Чого це ти, Сарґоло, прийшов нам перешкоджати? Ніяк не дадуть партію дограти!

Танцюра за своєю звичкою, говорив жартівливо й бурч-ливо водночас, зверхньо, до таких, як цей Сарґола.

— Та ось товариш говорить дивні речі! — глибокодумно й нерозворушено відповів Ре, переставляючи, нарешті, шахового коня. Ніби п'єса "Комуна в степу" — його твір.

— А, чув, чув щось таке! — покосився Танцюра на того коня. То це ти, Тарасе, таку плітку пускаєш? Казали, — якийсь початківець ходить і розказує...

— "Ходить і розказує..." — обурено повторив за Танцю-рою Тарас.

— А ти б, краще, знаєш, що... Замість цього, сів би та написав щось друге.

— Ні, як товариш каже... — глибокодумно сказав Ре. — Треба було б цю справу розслідувати... Чи це можливо, щоб Микитчук на таке пішов? Він — комсомолець, член оргкомітету... Так як це було, я щось не розібрав?

Тарас знову почав спочатку.

— Я хотів би, власне, до "Літературної газети" вмістити свого листа, — вийняв він уже готового, написаного, і поклав на столик.

Побачивши листа, Ре поморщився. Так далеко заходити йому не хотілося.

— То що ж ви тут, в такий час?... Ви б зайшли до редакції, чи як?

Редакція "Літературної газети" містилася тут же, у другій кімнаті, а Ре однаково здебільшого сидів за шахами.

— Може ви хоч прочитаєте? — здивувася Тарас з такої холодности.

— Ні, товаришу, такі справа вирішуються солідніше. А що, коли ви не зможете довести? В якому становищі опинилися б ми, коли б видрукували вашого листа?

— Але ж я вам розкажу, як було. € свідки, є матеріяли, живі люди...

Танцюра щось до себе мугикав, переставляючи шахи. Він своє сказав і більше втручатися не хоче.

А Ре — ані руш! Він уже про себе вирішив, що не буде з цією справою заводитися. Вона для нього не являла жодного інтересу. Але так прямо сказати це, — не випадало.

— Зайдіть колись у ділові години, поговоримо, — ухильно й невизначено сказав він.

Тарас побачив, що тут сьогодні він нічого не доб'ється.

Розгублений, але затятий, відійшов Тарас. Ні, так воно не минеться, ні. Не хотять ці — він в іншому місці знайде рішенець на злодія. Він же живе в державі, а не в злодійському лігві. Не може бути, щоб увесь світ дивився байдуже на цю справу і не встав на захист правди.

Є ще газети, крім "Літературної". Піде до газети "Радянське село". Якраз у тій газеті сидить Фіма, він йому швидше повірить, ніж якомуся там Микитчукові. Він знає героїв п'єси, знає Марійку.

IV

— Чи можу я бачити товариша Цудечкіса? Секретарка редакції здивовано поглянула на Тараса.

— У нас такого нема.. Навіть ніколи не було.

Від несподіванки Тарас розгубився. Та невже ж Фіма з хвастощів йому набрехав? А може він працює заступником редактора вечірньої газети? А Тарас тоді не дочув...

Залишилось хіба повернутися й вийти. Втім, він у вестибюлі зупинився й у роздумі почав розглядати плякати.

— Шанування! Скажи Ліді, що я поїхав... — почув позад себе кінець якоїсь розмови.

Тарас обернувся на знайомий голос, але вже масивні вхідні двері закривалися, майнув тільки сірий фетровий бриль, Тарас присягнувся б, що це Борис Микитчук.

Обернувся в другий бік, шукаючи до кого адресувалися ті слова. Слово чести, та то ж Фімина кучерява голова, і входить він туди, звідки щойно Тарас вийшов! Як же це йому сказали, що Фіми тут не знають?

— Ах, який же я справді, недотепа! — раптом стукнув він себе по лобі. — Певно, що Цудечкіс тут не працює й ніколи не працював. Ах, я ж йолоп!

Тепер він зайшов удруге й сказав:

— Чи можна зайти до товариша Загайгори?

— Так, він скоро прийматиме, — відповіла, кивнувши головою, секретарка.

Тарас сів у просторій приймальній і вийняв з кишені газету.

— А я вас знаю! — почув він за кілька хвилин.

Це сказала якась молода особа, що сиділа біля вікна, мабуть, вона зайшла пізніше за нього, а може вже сиділа, й він її не зауважив-. У всякім разі, за газетою він не помітив, що вона раз-у-раз крадькома поглядала на нього, щораз лукавіше.

Дівчина зненацька встала, підійшла до нього й, мило простягаючи руку, глянула зеленими очима.

Від лукавої усмішки на переніссі в неї з'явилися ніжні, шовкові бганочки. Вишневі уста розкрилися, показуючи чисті й рівні перлові зуби. Так сміялася Тамара Сагайдачна. Але хіба це вона?

— Невже, Тарасе, я так постарілася, що мене й впізнати не можна? Це навіть образливо! — сказала вона.

— Тамара?

— Пам'ятаєте кубуч?

— Ще б пак! Але ви, Тамаро, так вилюдніли! — не втримався Тарас, ще раз оглянувши її з голови до ніг, її струнку постать, елегантне зелене вбрання, довгі коси вінком на голові. — Я вас пам'ятаю все в туальденеровій сірій блюзочці із краваткою... А де ділися ваші кучерики?

Волосся Тамарине було гладенько зачісане й надавало її голові несподіваної клясичности.

— О, коли то було! А пам'ятаєш... пам'ятаєте млинці? — поправилася вона. — Пам'ятаєте, як ми лазили через паркан у Ботанічний сад? Пам'ятаєте, як приймали до гурту Нелю?

— Неля? Не знаєте, де вона тепер?

— Я чула, що вчителює, вийшла заміж, має троє дітей...

Так сумбурно перескакуючи з одного на друге, не договорюючи до кінця одного, вони виривалися одне поперед одного. Минуло... Гай-гай, скільки ж то минуло літ? Тамара ж тоді так таємничо й раптово зникла.

О, Тамара мала що розказувати! Мала чим похвалитися. Донькою!

— Тамаро, ви одружені? — з якимось жалем чи несвідомими ревнощами вирвалося в Тараса.

— Ні! Вірніше — вже ні. Це ціла історія... колись розкажу, — відсунула Тамара розпитування. — Тепер я живу з мамою й дочкою. їжджу увесь час. Я ж тепер геолог.

— Геолог? Цікаві несподіванки!

— Так, я закінчила короткотермінові курси й тепер працюю в експедиціях. Дуже цікаво! Дуже цікаво!

Щохвилини більш інтересувала його ця Тамара. Якісь таємничі сторінки життя її, несподівані, нові сторінки. Сама працює на сім'ю й така сяюча, повна манливої енергії. Нова якась жінка. За всім устигла й тільки виграла від цього.

— А чого ви тут?

— Угадайте!

В цю мить увагу їх обох відтягнула Фімина кучерява голова, що висунулася з дверей. Тамара також уся напружилася, насторожилася, миттю з нею відбулася зміна,* — щось сліпуче, захоплене, люб'язне... І водночас влазливо підлабузницьке щось майнуло через сліпучу посмішку, як тінь, відбилося в нахиленій, наче до польоту, постаті.

Фіма, побачивши першу її й не звертаючи уваги на ще одного відвідувача, ішов уже до неї.

Привітно й добросердечно, як хорошій давній приятельці, стиснув їй обидві руки, посторонився, запросив жестом руки:

—— Можно к вам? — питала Тамара.

— Прошу! Очень рад вас відєть!

Занадто швидко все це відбулося. Тарас устиг тільки здивуватися. Чому російська мова? Але Тамара, Тамара! Вона його просто засліпила.

От, як ростуть наші дівчата! При інших умовах вона б обабилась уже давно, знала б кухню, варила б варення, ходила б на плітки до сусідки, цікавилась би, в найкращому разі, музикою. А перед ним щойно промиготіла сильна і яскрава, енергійна жінка, — самостійна й не затуркана тяжкою бідою. Ще й доньку виховує. В експедиції їздить. Всім цікавиться, як студентка.

То, очевидно, є такий талант до життя. Всюди встигнути й від цього бути ще життєрадіснішою і... стати такою елегантною... І ця лукава, вибаглива тінистість лісової гущавини в очах... Чому він раніш її не бачив? І ця поривчаста манера триматися... Вона свідчить про безпосередню, щиру вдачу...

З пам'яті виринала якась інша Тамара. Здається, її викинули за те, що вона — попівна, чи що... Здається...

Він, не помічав, видко, часу в цих думках. А може недовго Тамара була у Фіми, бо Фіма знов уже послужливо відчиняв двері. Тамара виходила звідти, вони сміялися, ще раз сердечно прощалися. І знову — чистою російською мовою.

Тарас намірився до Фіми. Але Фіма, видко, не впізнаючи його, кивнув до секретарки, щоб зайшла, і зачинив перед самим носом Тарасовим двері.

— Я на вас чекаю у саду, он там, — показала Тамара очима до вікна, проходячи повз нього з іще незахололою усмішкою на устах.

А за хвилину вийшла секретарка й сухо сказала Тарасові:

— Войдіте!

V.

Юхим Загайгора сидів за столом і пильно читав щось. Він немов не помітив, що хтось увійшов, аж нарешті підніс голову й іржаво сказав:

— Прошу сідати. Вибачте, я зараз...

Узяв ручку й розмашисто підписався під тим, що читав.

Вперше бачив Тарас у Фіми цю манеру триматися, — коректно, напівофіційно й сухувато. Так наче він не Тарас, а Фіма не Фіма Цудечкіс, а справді таки Юхим Загайгора. Чи це якась гра, чи справді Фіма не хоче з ним знатися?

Здивований, ошелешений Тарас не знав, що йому тепер робити. Чи повернутися й піти, чи почати розмову в^дусі їх давнього приятелювання, чи й собі вступити на офіційну дорогу. Тоді не має чого тут робити. Прийшов по-приятельському.

Чи то може ця обстанова офіційна зобов'язує говорити не так, як колись у полі, серед степових трав.

— Та страшно й сідати! — сказав жартома він. Товариш Загайгора навіть не всміхнувся на цей жарт. Він

був щільно закутий у крицю офіційности. Щойно, на очах Тарасових, він був вишукано люб'язним джентельменом.