Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
— Не можна так!
— Ти, Совєцька власть, так і звик нас дурити! Не маєш права, це моє!
— Заставляти не маєш права!
— Стій, стріляти буду! — громовим голосом крикнув на все подвір'я Дуб'яга. — Що це за бунт? Контрреволюція?
— Годі вже, годі лякати нас, — а це що?
І в повітрі над головами замаяло кілька газет зразу. З такими самими газетами, із статтею "Запаморочення від ус-піхів", бігли з вуличок чоловіки й жінки.
— Як на зборах громади, то ви всі — неграмотні, "я не вмію розписатися"? А тепер то кожен газетку за пазуху та й сюди? — гримнув Дуб'яга. — Марште з двору! Всі! До ноги!
Це тільки може на якусь мить спинило людей, але за хвилину вони ще радісніше, ще гарячковіше розбирали, хто що бачив. Хватали й чуже, й своє. Наче це була вимріяна, солодка хвилина, якої всі вони прагнули й ждали.
І, звичайно, Дуб'яга нічого так би й не зробив, коли б не надбіг Ладько з хлопцями, з озброєними активістами й комунарами.
— Рятуйте хоч що молена! — крикнув до них голова. — Терешку! Замкни двері в церкві, візьми собі когось на допомогу. Замикай ворота!"
Ворота замкнули.
— Товариші! Громадяни! — звернувся після цієї під-готови Дуб'яга до людей. — Хто нё хоче, — може вийти з колгоспу, ніхто вас не силує. Одержите своє, хто що дав. А тепер тут зостануться тільки члени колгоспу. Хто не хоче — виходь!
— Ти член колгоспу? — звернувся він до найближчого.
— Ні, не член!
— Ну, то марш із двору! Не маєш права тут бути.
— Ось я піду, а за мною ще десять!
Дуб'яга трохи боявся, що все ж їх більше, — можуть і
не послухати. Але він знав і магічну силу владного окрику. Аби тільки трохи їх порозганяти, а вже далі буде легше ...
Оскільки ж ©сі вони кричали, що вони не члени, то скоро актив і комунари зосталися самі.
— А тепер, хлопці, вибирайте, що нам непотрібне. Кладіть у цей бік. Узавтра будемо видавати горлохватам, не членам колгоспу.
І Дуб'яга сам почав наводити порядки в дворі.
— Видамо тепер не те, що хто здав, а те, що нам непотрібне.
Тимчасом, коло церкви людей щораз більшало. Хтось уже складав якісь списки, хтось підписував якісь заяви-скарги на неправильні дії місцевої влади, що, як пише товариш Сталін, перекручує на місцях урядові директиви.
— Нехай-но піде тепер на моє поле, я йому покажу! Буде йому куля летіти у вікно, — зовсім не боячись, що Дуб'яга чує, — кричав на всю вулицю голос.
— Молодиці! Підписуйтесь! Хто цьому Дуб'яжці казав, що можна поздіймати дзвони з церкви? — щебетала повитуха Сек лета, бігаючи поміж жінками.
— Еге! Я добре пам'ятаю, як він казав: "Хто релігійний, то може й так помолитися, а дзвони потрібні для тракторів ..."
— Хай суд сюди виїде, ми всі тут розкажемо! — розважливо говорив бородатий Степан Олійник. — І про штрафи, і про холодну, і про те, що корів заставляли зводити ... як на Соловки висилали за те, що не хоче до колгоспу.
— А в мене скриню забрали! — Готова вже була із скаргою до виїздного суду Марія.
— Бо дурна! Хай би до мене прийшли! ..
— То ви тепер дуже сміливі, а заяву до колгоспу подали? ..
— А як він із наганом та кулаком, то що ж ти будеш робити?
— А як він каже: "Не підеш — в Соловки заженемо!"
— Це добра приму совка!
В цей час зчинялася колотнеча коло церковної брами. Ладько із хлопцями якось відтиснули людей і зачинили важку залізну браму. Але там зосталося ще кілька чоловік і гріли кулаками з середини.
— Випустіть їх! — кричали з натовпу.
9 129
— Хай там посидять! їх ніхто туди не просив, — згорда відповідав Ладько, очікуючи підмоги.
Він бачив злісні, розпалені обличчя, бачив, як надбігали баби з рогачами, люшнями, з лопатами. Кільце круг Ладька замикалося, але він уже бачив також, що підмога, з Дуб'я-гою на чолі, прокладає сюди шлях через бабське військо з рогачами.
І ще бачив він, що всі оці рогачі, люшні, кочерги й вила луплять, куди бачать, — по животі, по ногах, по голові комунарам і Дуб*язі.
— Оце вам комуна! Якби не йшли ви, то й нас би тепер не заганяли сюди!
— Куме! Нас..., що побачились — весело кричала Тетяна Хтомиха, Вергунова жінка. — А пам'ятаєш, як ти колись, мого чоловіка побив?
І лушпарила лопатою, та так, щоб поцілити по голові свого давнього приятеля й кума.
II.
Три дні отак колотилося село.
В сільраді й у канцелярії колгоспу товпилися люди, вимагали назад насіння, реманент. Спочатку насіння видавали з церкви, де були засипані і насіні фонди, і самообкла-дання. Але скоро побачили, що зробилася якась каша. Схаменулися.
Чим же буде сіяти сам колгосп?
Тоді вийшла нова ухвала. Є такі, що від землі відмовилися. Напевно той, хто відмовлявся, щось думав. Ну, то від землі може відмовлятися, а насіння на свій участок дай!
— Восени одержите назад, — потішав Дуб'яга. — Поможемо!
— Егё, хороша поміч! Забрали останнє ...
— Некрасіво так, товариші? — умовляв Дуб'яга. — Будьте сознательні! Давайте, поговоримо по душам. Он прийшла Ґорґулиха й до землі припадала, щоб її виписали з колгоспу. Принесла заяву: "Прошу виписати мене з колгоспу, бо я не маю шматка хліба й не маю за чим ходити на трудодні". А я їй розтолкував:
"Що ви робитимете, як продасте коня й воза та купите раптом три пуди хліба? А як будете робити в колгоспі, то й хліба дамо. Вас і в список не завели, порвіть вашу заяву. А як добровільно хочете, — то чого ж? Просимо!"
— Отак побалакали, вона за заяву, підгорнула свиту та й пішла.
— То не її свита, позичена ... — сказав хтось.
Напруження трохи спало. Дехто, наприклад, Оврам, ладен був навіть забрати заяву про вихід із колгоспу, бо сказав:
— А як другий не схоче робити?
— То не запишуть трудодня.
— Що з тих дурно днів?
— Як спухне з голоду, то буде робити! — переконував Дуб'яга.
— Однаково, ми його годуватимемо. Він у державну кооперацію піде, купить за десять карбованців пуд, бо в нас держава забрала по вісімдесят п'ять копійок за той пуд...
— Бідняк не накупиться в кооперації!
— Та при чому тут бідняк? — завернув розмову до свого вихідного пункту Оврам. — Бідняк і ледар — дві разниці...
— А як я коло машини півтора місяці проробив у комуні й мені сказали: "Ти не робив!" Було ж так? — стряв у цю суперечку Ригорко Безсмертний.
— То ви ж самі не хочете! Хіба я тобі не казав ставати конюхом? Ви не наші!
— Ну, так... — подумав трохи Ригорко. — Не ваші, а все ж таки ваші. Хліб забрали?
— Тепер знову зберемося, проробимо літо, й знов у нас заберуть...
— То вас і чорт не розбере, — вдавано сердито сказав Дуб'яга. — То "ми ваші", то "ми не хочемо"! Чого ж ви хочете, кажіть, хай я почую?
— Ми хочемо знати, як із засівами. А в комуну не хочемо! — твердо сказав Оврам.
— То чого ж зібралися тут?
— От того й зібралися. Як із вкладами?
А людей надходило все більше й більше. Ніякої змоги не було дати якийсь лад цьому всьому вертепові. Вже й діловод колгоспний допомагав Дуб'язі, але його вкрили:
— Вам добре тут по канцеляріях сидіти, а ти йди на холод робити! Бабу можна посадити рахувати, а ти, мужчина, йди в поле ...
— То сідай і ти, як умієш, — огризнувся рахівник і замовк.
— А ми й раді, шо нас мало, — встряла ще й молодичка з гостреньким носом. — Нам самим ліпше!
— От, які колехтівісти! — відразу образилася друга молодиця. — То як до вас вступати, коли в и не хочете?
— А чого ж в и не йдете?
— Бо я не хочу, то й чоловік не йде ...
— Ну, добре, — безнадійно махнув рукою Дуб'яга. — Давайте запитання, а тоді хто не схоче організуватися в колгосп, хай вийде.
І знов з початку:
— Як бути нам, що ми від землі відмовилися?
— Я вже сказав.
— А нащо ж ви оце й муку в нас забрали? Ми голодні...
— Забрали на посівматеріял. Коли не вимітатимемо всіх куточків, то не буде засіяно й десятої частини...
— А ми голодні... І врожай, здається, був!
Дуб'яга перечекав, поки всі виговоряться. Однаково, не чув, хто що галакає.
— Нема більше запитань? — знову почав він, як трохи перекипіло.
Мовчали.
— А тепер, кого викинули з членів колгоспу — виходь! Зараз почнемо збори членів.
— То й ходімо! Виходьмо, виходьмо всі! — затривожилися баби, як почули, що знов вони, ніби, члени. Втім, до цієї тривоги домішувалася й образа. Щоб їх виганяли? Вони й самі підуть.
— Мусієнко, — завернув голова. —• Куди ж це ви? Вас же не викинули, ви ж член. Чи ви берете заяву назад?
Мусієнко вертається. Другий член ради спинив так другого, третього.
Зосталася коло столу в канцелярії тільки маленька групка людей.
— Ну, ще й краще! — з полегкістю зідхнув Дуб'яга. — Хоч будемо знати, хто свої. Давайте, виберемо президію та й почнемо роботу.
— Хай іде в президію Ґорґулиха!
Вдова Ґорґулиха підгорнула поли свити, вийшла зза спин і сіла в президії.
— Вона не член колгоспу! Геть її!
— Вона подала заяву, що член... — заступився Дуб'яга.
— А, ну то нехай сидить...
— Товариші! — встав Дуб'яга. — Наше найпекучіше питання — забезпечити колгоспників хлібом, щоб було за чим сіяти. Не секрет, що бідняки йдуть у колгосп, щоб колгосп дав хліба. І ми будемо в першу чергу цих задовольняти. Цими днями ми вже відчиняємо кухню ... В цю кухню, — я так тепер уже бачу, — побіжить усе село їсти, але ми тільки КОЛГОСПНИЇСІВ будемо там годувати. От я й думаю, — як це зробити? Не написано ж на лобі, хто колгоспник, а хто ні. Село велике ... Може б ми так пустили в оборот такі жетончики? ..
III.
Тут сівба на носі, а в колгоспі коні голодні. Ще й загнав одну пару Соловей Стриж.
Соловей Стриж став активістом недавно, як довели йому "плян до двору", якого він аж ніяк не сподівався, бо був "корінний і потомственний" бідняк.
Хоч йому, як членові комнезаму, й помагали часто, хоч він був опорою радянської влади ще в вісімнадцятім році, як відбирали землю в багатих хуторян і розбирали панський двір, але на добробуті Соловієвому ті підмоги зовсім не позначилися. Інші з бідняків і незаможників поробилися вже совєцькими куркулями, або хоч середняками, хвалити Бога, а Соловей — усе бідний!
Любив чоловік чарку хильнути.
І треба бути справедливим — не завжди траплялася така оказія з вини самого Соловея. Оце прийде чоловік до кооперації набрати якого краму. Одміряють йому два метри.
— Що ж мені на трьох дівчат два метри? Ще два давай, — принижується перед продавцем Соловей.
— Доплати пая два карбованці, так не можна, — звисока відповідає продавець.
Соловей розсердиться, викине всі гроші на ляду.
— Ну, то давай на всі горілки, як так!
І вийде на ґанок із так вимушено закупленою горілкою, скаржиться всім, хто не йде:
— О, люди! Дивіться, до чого кооперація доводить! Любив Соловей частенько заглядати в комуну і як був
не дуже винахідливий у дотепах, то завжди повторював один і той самий солоний жарт:
— Я регулярно навідуюсь у комуну, подивитися, як розростається соціялізм серед цих отруйних злаків індивідуалізму.
І він навіть виявив бажання йти в комуну.
