Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Занадто він... самоініціятивний. Занадто багато в ньому цієї дри-жипільської стихії. На випадок чого, — кого будуть гріти? їх, що не догляділи. Застрахуватися не завадить!

Тут треба було слухняного попихача.

Але, крім Дуб'яга, — організатора не бачили. Отут то й була складна дилема. А зовсім не те, що в комуні створилася вже своя верхівка, що комуна фактично вже тепер перестала бути комуною. Це пускали мимо вух, це зовсім ігнорували при зважуванні мотивів за й проти:

А ще коли б не оцей репресований родич!

Яків Дуб'яга, звичайно, нічого не знав. Того самого вечора, ба ні, пізніше, о дванадцятій годині ночі він приїхав з пленуму райвиконкому, побудив хлопців, скликав негайно раду, сільський актив і на цілу ніч засіли складати списки.

— Мене їсть райвиконком, що я ще й досі не переорав меж, — почав він. — Зараз, у цю ж ніч, треба скласти списки членів колгоспу. Зараз, негайно послати трактористів у поле. До ранку, поки будуть готові списки, межі мусять бути вже переорані.

До комісії входили не тільки старі члени ради, а й активісти, що недавно подали! заяву до колгоспу. Вони знали, що тепер земля прирізується індивідуально незалученим до колгоспу тільки тоді, якщо вони бідняки й незаможники. І хоч активістам, що сиділи в комісії та були вже членами колгоспу, не загрожувало назватися середняком, — раз-у-раз спалахували палкі суперечки.

— Та Михтодь Кича ж середняк, скажімо, як ти!

— Як я середняк, то ти — куркуль! — спалахнув названий середняком.

— Та не переходьте на лічності! — кривився Дуб'яга. — І так голова тріщить... Одні батрацько-незаможницькі списки заберуть цілу ніч.

— Як же так? Чого це я вже середняком став? — допоминався обмовлений.

— А ти пам'ятаєш, як зимою балі справляв?

— То було времня, що послєдній бідняк зарізав телицю та пропив. А ти хіба не продав коня, та не справив кожуха?

— Отакої! Он жінка гола ходить! — дивувався, мов з неба впав, той, що продав коня.

— То такого треба нагнать, бо він не купив воза в колгосп, а купив собі пальто, чи пропив, — каже Чоломбитько, активіст чистої води.

— То ти схитрував, а в тієї жінки нема. їй і справляти будемо тепер.

— А є такі члени колгоспу, що продав за сто карбованців воза, а тепер він — член.

— То такого треба нагнати!

— Бліже к дєлу! — підняв голос Чоломбитько, який саме й продав свого воза. — Ось уже світатиме скоро.

Комісія вранці так і не виходила з канцелярії колгоспу. Вже на світанку почали йти сюди люди. Багато з них не одержали землі зовсім, бо не увійшли до списків батрацько-незаможницької групи й не подали заяви до колгоспу.

— Де моя земля, бандити? — питав розлючений Мих-тодь Кича, переконавшись, що вже та, справжня його, відійшла цієї ночі до колгоспного клину.

— Нема, тобі не прирізано! Йди в колгосп! — казав Дуб'яга.

— Щоб вона тобі боком вилізла! Хліб забрали, а тепер ще й землю відбираєте?

— Еге! Казали, тільки поміщицьку заберуть, а до нашої не дійде!,— висунув зза Кичі голову другий, скривджений цієї ночі.

— Щоб ці чорти не пішли до комуни, то й ми б не збулися своєї земельки.

— А ми мовчимо!

— Вони пішли, бо не захотіли на своєму робити!

— Е, тут ще більше треба робити, ніж на своєму! Галакали, кричали, — а земелька та вже була колгоспна. Дехто одержував аж під Вільшанкою й Кривцем — і

дуже був радий.

— Може ніякий чорт років зо два не буде зачіпати!

— А мені дали на горбах, — радів дядько Оврам Кара-камболь.

— Але вище, чи нижче?

— Аж нагорі!

— Ну, то моліться Богу! Туди трактор не полізе... Треті, що подали під тиском заяву до колгоспу, але до

цієї ночі ще чогось надіялися й не думали насправді йти до нього, раптом змирилися, махали зі злости руками:

— Чорт їх бери — колгосп засіє мені, а я полежу на печі! — заспокоївся Соловей Стриж.

— Колгосп тобі не дасть, на трудодні дасть!

— А, ще поки то доживемо до цього ...

А людей сходилося все більше й більше. Вже було повне подвір'я.

Непорозуміло дивилися одне на одного, — що це таке скоїлося.

— Ну, а як же це мені, що не дали землі й я не в колективі? — питав тихенький, сивенький дідок.

— Беріть землю скраю горба, то ніхто сіпати не буде, ось як я! — радив йому Оврам.

— А в мене аж унизу, — розчаровано казав Сусідка.

— Ну, то всі будуть сіпати!

— Треба терпіти! — зідхнув дядько Оврам. — Діди ще не таке терпіли... Так воно не буде, а їйбо не буде. Панщина була, та й то пережили. Все перейде ...

Годині о десятій Дуб'яга йшов вулицею, а натовп сунув за ним. Дехто з упертих досі — сам уже ніс заяву сьогодні до колгоспу, а декого він сам питав:

— Ти чом не йдеш?

— Та, жінка... — м'явся чоловік.

— Щоб сьогодні приніс заяву.

Коли ж питав якої молодиці, вона відповідала:

— Ми, як наші чоловіки, а наше діло попрати, зварити вечеряти...

— Хто не йде до колгоспу, той проти радянської влади... — пояснював такій Дуб'яга.

— То це як — примусовка? — підіймала голос молодиця, але трохи, так на півтона.

— В газеті було розпорядження...

— А в нас не було ніякого розпорядження! — упиралася тоді молодиця.

V.

У вухах ще лунали плачі й ридання розкуркулених, але самі плачі вже стихли. Очистили район від куркулів.

І все ж — у Марійці ніяк не витанцьовувалася суцільна колективізація. Шварцов посилав туди представника за представником. Як тільки наступала ніч, вони починали ходити по хатах. Від хати до хати:

— Підпишись, що вступаєш до колгоспу!

— Не хочу!

— Та ми ж знаємо, що твої діти по місяцеві хліба не бачать! А в колгоспі їдальня є.

— В тебе ж дев'ятеро дітей, що ти собі думаєш?

— Не хочу!

— То давай п'ять карбованців штрафу й заяву, що ти не хоч до колгоспу.

Назбирали карбованців сто. Представники сходилися на одном висновку:

— Бандитське село! Самі бідні, а за куркулем тягнуть! Бо не могли знайти причини, — чому не йдуть люди до

колгоспу. Вже й куркулів повигонили, вже й з "мужика скинули", вже й повикидали з хат злісних підкуркульників, вже й Гапку зняли з роботи, "як несправившуюся", вже й прикрутили так, що декому кістки тріщать. Котрі боязкіші, ті заяви подавали, але ці бідняки ще неподатливіші за середняцький елемент. Бідняк знає, що до нього ніяк не причепишся, — забрати нема чого, хата така, що пора розвалити. Не піду, — й усе, хоч ти до нього вогню клади!

— Це все робота тайних самогонщиків і коліїв, — шукали винного колективізатори. — Від них іде куркульська агітація. Як чуєш ото балачки: "Е, там ваші діти з голоду поздихають! Будете голі й босі ходити! На когось робитимете?" — то так і знай, що десь близько сичить куркульня.

А хто ці таємні колії й самогонники? Як у кожній хаті є самогонний апарат, а колоти й різати вже нема чого. Давно вже поїли все, ще минулої зими...

Добре комусь там вгорі вимагати, а хай піде попробує тут, на місці, провадити добровільну колективізацію. Не брало добром, — шукали інших метод.

— Зводьте корови докупи на колгоспне подвір'я! Хто не виведе своєї, то розкуркулимо, — стукотів на куткових зборах Трахтенберґ кулаком по столі. — Я вас предупреждаю!

Ніяк не можна було допитатися, чи це примусово треба, чи добровільно. Видко, наказ такий є, як він стукає кулаком та кричить.

Але що з того? Баби його анітрохи не боялися й увічі кляли та лаяли. Він до них кулаком по столі, а вони до нього кулаком по кулаку.

— А, щоб ти не діждав! Якесь кислооке, — і руку простягає до моєї корови!

І як почули, що однаково прийдеться здавати, — почали дорізувати останніх корів, свиней, гусей, курей... Як чорт нетруджений забере, то краще самому з'їсти!

Баби зовсім не хотіли входити в становище Трахтен-берґа й інших представників влади.

Щовечора представники повинні були подавати до сільради відомості про кількість і процент колективізації на селі, про приріст колективізованих господарств за день. Сільради моментально дзвонять до райвиконкому.

В райвиконкомі весь апарат невсипуще працює день і ніч, зводить докупи відомості сільрад, бо ще до восьмої години вечора мусить бути подане зведення в область.

Область вже на голках, усі висять на телефонах, приймають райони й тут же, негайно, складають зведення, і тут же негайно телефонують ще вище.

Бо центральний комітет партії сьогодні ж мусить мати картину, як реалізується плян суцільної колективізації в Українській Радянській Соціялістичній Республіці.

Другого дня в центральній газеті публікувалися всесоюзні зведення, — і горе було тим, хто відставав.

Баби знать нічого не знають, але й Шварцов також знать нічого не знає. Чи ти звалився з ніг, чи тебе лають-кленуть, чи кулаки й дулі тобі показують, чи може куля просвистать десь біля вуха ... Його луплять за те, що він відстає, — він буде цупити. Не подивиться на особи! Жодних об'єктивних причин недовиконання пляну. Для члена партії й комсомольця не існує об'єктивних причин. Раз партія вимагає, — мусиш зробити. І декому доведеться розпрощатися з партійним квитком, якщо він не справиться тепер із дорученням партії.

Як тут не зітреться різниця між доброю волею й приму-совкою? Коли рятуєш свою шкуру, то про ці тонкощі вже не думаєш.

І почалася нова хвиля натиску.

Після "накачки" у райпаркомі сільські активісти та партійці "натискали", як могли, як уміли. Викидали з хат, позбавляли земельного наділу, забирали одежу, забороняли жити в селі, садовили в дрижипільську лазню, ніби за са-могонство та за "тайні убої".

Дрижипільська лазня славно послужила революції й культурному будівництву на селі. Там була підходяща для цих справ цементована долівка, — дуже ефектна "при-парка", особливо зимою. Купелі й ванни не перешкоджали, бо ще на початку революції зіпсувалися печі й ніхто ніколи тут не купався.

Котрі були вже переконані такими моральними впливами — вступили до колгоспу та звозили до колгоспного двору реманент, зсипали в церкву своє насіння, зводили коні, корови... Були такі слухняні, що й кури... Почали навіть скрині звозити ...

Якщо село Марійка й відставало в суцільній колективізації, то не менш за другі села України. Все ж таки — й вона діяльно готувалася до першої колгоспної весни.

VI.

Гапку зняли ніби за те, що вона не справилася з роботою. Але причини були глибші.

Цих анекдот розвелося сила-силенна. Зловити їх походження було так само, як зловити блоху. А проте, були спеціялісти, що вміли це робити.