Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Почали докопуватися, хто їх пускав. Хтось десь у лікарні чув, розказували одне одному дрижипільські службовці, навіть комсомольці не були святі.

І дивно! Сліди вели до голови маріецької сільради, Гапки Петрик. Хто сказав би? Де то вона того набралася?

Почали, кому слід, за Гапкою приглядатися. Не все ж вона на зборах кричить та до лікарні бігає на операції. І чогось її нема там, де треба рішучого голосу голови, де треба стукнути кулаком, а то й наганом помахати перед чиїм носом. Баба бабою!

А що то означають ті слова, раз підслухані, звернені до вчителя, Тараса Сарґоли?

— їйбо, як так далі буде, то я або з аґрономом зійдуся, або десь поїду. Безсовісний! Я тебе три години чекала, — й не дочекалася.

Сарґола щось їй буркнув, не дивлючись на неї, й Гапка, мов опечена, крутнула від нього й побігла.

Так он воно що! Зв'язок із ворожим елементом! Тепер зрозуміло, звідки йдуть ці анекдоти.

Не диво тепер, що колективізація в Марійці підкачала, коли голова сільради, замість того, щоб поставити роботу, заходить із куркульськими синками!

Гапку зняли, а на її місце поставили представника якогось заводу, з міста.

Тепер уже вона могла їхати на медичні курси, як давно хвалилася, — а вона чогось отягалася.

VII.

І от наступив вимріяний час, Шварцов тріюмфував!

По-правді сказати, він і його помічники самі з себе дивувалися: як це, все ж таки, при цій складній обстанові, в умовах дрібнобуржуазної стихії, вони добилися таких блискучих результатів у справі суцільної колективізації.

Вони не тільки не відстали від інших районів та областей У всесоюзному змаганні на першість, але й вийшли на перше місце. Сама Марійка дала сто процентів колективізації, якщо не рахувати багатодітного Степана Олійника, який непохитно хоче лишитися "індусом" і не може виїхати з села, бо має аж дев'ятеро дітей. А взагалі ж, хто уцілів, зберігся на території Марійки — не мав права бути поза колективом.

Всі неусуспільнені — або добровільно виїхали з села, як повикидали їх із хат та не дали земельного наділу, або ще раніш покинули село під вартою. Ці в рахубу не йдуть.

Тепер Шварцов був передовий на всю область. В обласній газеті, в передовиці, ставили його за приклад іншим. От як то він зумів провести в селі Марійці суцільну колективізацію на базі комуни "Вперед"!

І от одного дня вся ця, з такими труднощами збудована суцільна колективізація, рухнула, розвалилася. І головне, розвалили її не хто, як ті самі, що цупили низових натягати з усієї сили відсотки. їх тяжка, майже цілорічна робота в одну мить стала не вартою виїденого яйця.

Де тут справедливість?

Ця стаття "Запаморочення від успіхів", хоч вона й самого Сталіна, могла б з'явитися й після засівкампанії, вона шкідливо діє на уми відсталої маси.

І Шварцов, силою своєї необмеженої влади в районі, звелів конфіскувати всі газети із статтею, затримати її на деякий час, поки триватиме засівкампанія.

VIII.

Вже назадовго й весна, а Тарас ще оббиває боки в Дри-жиполі. Нічого йому тут робити. В школі не працює, від громадської роботи відсунули. Терплять. Але чи довго терпітимуть?

За них немов би забули. Та й він за всіх. Бо й нікого не має, не хоче мати, йому краще думати на самоті.

Власне, він тільки радий, що вже не змушений виконувати громадську роботу, вона його так обтяжувала.

Але віддалений від безпосередніх щоденних вражінь, він відчув ясніше ту пригнобливу загальну атмосферу, що пригнічувала кругом усе, а отже й його особу.

"Село — і серце відпочине!" Ці слова його геніяльного тезка звучать тепер, як похмура іронія. З кожного кутка визирає якась зненависть, страх, кожен день родить нещастя. І ніхто не знає, на чию голову воно сьогодні спаде і в якій подобі. Але кожне чекає.

І хоч би твоє власне існування було найбезпечніше, — не може бути погідно на душі, коли чорне крило заступило сонце й кинуло тінь на все, що під ним.

Як навіть таке товстошкуре створіння, Гапка, відчуло це й утікло з села ... Вона поїхала на якісь курси, медичні, чи що. Може й добре зробила ... Тарас тепер дивиться або собі під ноги, або в далину за обрій, тільки не на її веселі ямочки на щоках ...

Тарас дивиться десь за обрій. Він знає: те, що робиться нині на селі — неповторне, історичне. Селянство переводиться волею партії на соціялістичні рейки. Прийдуть часи, забудуться моторошні сьогоднішні картини, забудуться методи й зусилля цього процесу переходу* — тимчасом селянська психіка позбудеться консервативної закостенілости. Зітреться грань між містом і селом і тоді Україна вийде на широкий шлях вселюдської культури.

Та до цих оптимістичних думок домішувалася гіркість, моторошна гіркість, чи щось друге отруйне. Виходить, не для всіх соціялізм — що ж тоді соціялізм, чому зветься так? Виходить, для кращого майбутнього одних треба принести в жертву других?

І чому саме селянство повинно вщент розламатися, щоб стати цеглою для соціялізму, а чому місто не кладе таких жертв для нього? Хіба місто ближче до соціялізму, хіба там не покрученіша, не поламаніша, не зіпсованіша капіталізмом психіка? От, його б і ламати ...

І чому саме на злам та знищення пішла найкраща частина села? Чи. його найдобріша тітка Христя—державна злочинниця, що її під вартою вивезли кудись, "вирвали з коренем"? .. Як таких не треба, то кого ж тоді треба цьому бездушному соціялізмові?

"Ліквідація куркуля, як кляси, не означає фізичного знищення куркульської верстви..." — згадує тут Тарас десь вичитане, чи почуте від Серафима.

Яка брехня! Коли людей позбавляють покрівлі, везуть на старість у заслання, за одну годину роблять старцями, забороняють їм допомогти, пустити в хату, — то це не є фізичне знищення? Це — інквізиція, найповільніше й най-лицемірніше в світі знищення, тільки не вогнем, а голодом і холодом.

"Ліс рубають, — тріски летять..." — заперечує Серафим, чи хтось там.

То чого ж тріски летять з українського селянства? Є ще на Україні й інші, які її теж звуть своєю батьківщиною. Чому з них не летять тріски, як вони хотять заробити собі рівні права в новій Україні? Чому гендлярі, бакалійники й ліверанти, раптом стали вчити трудящих дядьків Геменів і Кіндратів пролетарської ідеології?

"Так нашим чухраїнцям, хахлам і треба!" — чує вже виразно Серафимів голос Тарас. — "Якби не жовтнева революція, то вони б чухали потилицю ще з п'ятсот років".

А до жовтня, то не була революція? Що сказав би на це Серафим?

Та із Серафимом тепер неможливо говорити. Він все, що робиться, захищає, наче осліп, і не бачить, що гасла це одне, а дійсність зовсім інша. Такий стопроцентно нудний став, що Тарас уникає його. Відносини між ними ставали щораз натягненіші й неприємніші.

Тому Тарас додумував до кінця свої песимістичні думки на самоті.

Втім, він скоро виїжджає. Ось тільки поїде з мамою на процес циганів, що замордували Федька. Тяжко вередити наболілу рану, але від цього наче легше. Мусять поїхати.

Він виїжджає звідси й дуже радий. Вже не вливатиме в душу щодня по крапельці отрути, не буде щодня, щохвилини порівнювати прекрасних гасел і огидної дійсности, не буде здригатися від брехливости цих гасел. Подивиться ще де інде, — може в Дрижипільщині тому так, що тут перекручує все Кольобашка?

Та Тарасові, власне, вже нічого тут і робити. Раніш він допитливо шукав істини — як же маса, широка селянська маса і її "хазяї" — бідняки, ставляться до цього велетенського історичного процесу? Чи справді тільки гад-куркуль та злісний підкуркульник опираються цьому зламові й шкодять соціялістичному будівництву на селі?

Тепер уже ці сумніви розвіялися. Колективізацію накаркала директива, що спустилася десь із центру, згори.

Тепер Тарас вирішував чергове запитання: яке право має хтось втручатися в життя народнього організму? Хто краще знає, що треба народові — сам народ, що прожив без няньок, чи то пак, лютих хірургів, і зберіг себе тисячоліттями, — чи чужі йому і його ідеалам сатрапи?

А потім підлизуються до народу статтями "Запаморочення від успіхів". Це нечесно! Заставляти своїх підручних із шкури лізти, щоб догодити, а потім на них же звалити всю провину за неуспіх і злочин.

Не хоче він тут бути.

Але він ще мав поїхати з мамою на той процес. В циганів багато речей з замордованих. Мама так хоче бути на тім процесі... Може впізнає яку Федькову річ? ..

8. ЧИЯ ГОЛОВА ПОКОТИТЬСЯ?

І.

Дуб'яга ішов собі додому з райпаркому і дивувався. Що за діла творяться, Господи, твоя воля! Самі ж заставляли, щоб до весни провести суцільну, а тепер, виходить — ми винні. Ще й слово знайшли таке — "перекручення". Це, видко, не одна голова покотиться. Але хіба винні ці, низові, коли їх згори заставляли?

Він уже завернув у вуличку, щоб забігти додому хоч пообідати. Відколи пішла масова колективізація, їх кому-нарська затишна їдальна перевелася й захиріла. Покищо, їдять усі вдома, але Дуб'яга спішно підготовлюе велику кухню, щоб усіх могла обслужити. А покищо, вдома.

Вже завернув у вуличку, як назустріч йому виринув Ладько, — розхристаний, схвильований.

— Якове Семеновичу! Я вже за вами всюди оббігав! Швидше ходімо, там на колгоспному дворі, біда, що робиться! Розбирають коні, вози, реманент... Все, що попадеться, тягнуть додому назад!

— Хто дозволив? — крикнув Дуб'яга, враз розпалившись.

— У Винограді на ярмарку були наші дрижипільські й почули, що там порозбігалися колгоспи, люди все порозбирали ... А Соловей Стриж почув та побіг забирати свою борону, а всі за ним ...

Не слухаючи, що йому розказує по дорозі Ладько, Дуб'яга біг, біг і все приказував: "Хто дозволив? хто дозволив? " В цю хвилину він би розніс усе село на шматки. Якби в нього була при собі зброя, він би стріляв у ту юрбу, що — вже здалеку було видно, — метушилася на колгоспному Дворі.

Кожен щось тягнув. Хто борону, хто плуга, хто запрягав коні в гарбу. Насупроти, коло церкви робилося те саме. Люди виносили з церкви мішками хліб і тягли — хто на плечах, хто клав на роздобутого щойно воза...

— Катай у комуну, нехай біжать сюди хлопці з якою не є зброєю, — наказав Ладькові Дуб'яга.

В ньому раптом прокинувся командир, в голові блискавично виникали рішення.

— Не руште нічого з місця! Почекайте, поки голова прийде! — безсило бігав межи селянами Кольобашка і виривав то в одного, то в другого з рук реманент.