Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Вам, звичайно, не треба тлумачити, що комунізм сам не вродиться, його треба створити, за нього треба боротися, треба бути чорноробом ... Треба довести ...
В такому дусі вони довго говорили, але до чого те вело, Кармаліта ще не розумів. Може хто доніс, що він — невитриманий комсомолець, може в зв'язку з минулим?
— Я щодня й щохвилини це доводжу, — знизав плечима Кармаліта.
— Якщо ви справді бажаєте бути корисним революції й українському народові, то доведіть це. Допоможіть нам!
— Як? — довго не розумів Кармаліта. — Я живу для України й все робитиму для неї по змозі. Я вже усвідомив, що найкращий шлях, є шлях соціялістичної України.
— Але в неї є багато ворогів. Доведіть, що ви щиро бажаєте працювати для соціялістичної України.
Кармаліта мовчав і ждав. Що він хоче?
— Допоможіть нам!
— Себто ... бути? ..
Кармаліта не міг вимовити те слово, хоч уже й мелькнуло воно в голові.
— Допоможіть нам викривати ворогів соціялістичної України. Якщо ви щирі — вони й ваші вороги. Якщо ви справді бажаєте прислужитися революції ...
Кармаліта мовчав.
— Подумайте над цим! Ніякого насильства над сумлінням вам не треба робити, — якщо ви щиро все тут говорили. А інакше... Вас можуть викинути з вузу за ваше минуле... Ніде не приймуть на роботу... і правильно: якщо людина До нас ворожа, то чому ми повинні їй давати роботу?
І, бачивши, що Кармаліта мовчить, додав:
— Може трапитися щось і гірше...
— То в чім же справа? Якщо я — ворожа людина, то чому ви мене не заарештуєте? — обурено відповів, нарешті Кармаліта і хотів встати. Він погроз слухати не бажає.
Слідчий вчасно зловив цей порив і попередив його тим, що посадив лагідно назад і якнайсердечніше сказав:
— Ми вам віримо! Але мене дивує — ми робимо вам честь, а ви... ще думаєте. Інші самі до нас приходять, а ми з ними не хочемо говорити. Який же ви після того комсомолець, якщо ухиляється від? .. Нам доручено вас притягнути до роботи. Зрозуміли?
— Це все я розумію ... почав Кармаліта. — Але ви дуже невдало вибрали кандидатуру. Я по характеру своєму нездібний ...
— В цьому нема нічого важкого! — перебив слідчий.
— Я нездібний на провокацію, — договорив свою думку Кармаліта.
— Ми зобороняємо нашим людям провокацію! — суворо подивився на нього слідчий. — Ви повинні завжди говорити так, як думаєте, у згоді зі своїми переконаннями й сумлінням. Але ми хочемо знати від вас усе без приховування.
— То будь ласка! — зрадів Кармаліта. — Питайте мене зараз про все, я ніколи нічого про себе не таїв. Ні перед ким.
— Як ви згодні, — зрадів і слідчий, — то треба дати підписку. Це порожня формальність, але все ж, без цього не можна...
Кармаліта мовчав. Довго, напружено. Власне, це добровільно приходити на регулярні допити. Але ж він нічого не збирається таїти від них.
То чого має якісь підписки давати?
— Повірте, що це дуже інтересна робота, — спокушав слідчий. — І коли ми обмірковували вашу особу, то брали під увагу якраз вашу вдачу. Ви захопитеся, ось побачите! І потім самі сміятиметеся над своїми ваганнями.
Слідчий навіть перейшов уже на другий тон, протилежно до офіційного початку їх бесіди. Він запевняв, що з Кармаліти вийде прекрасний чекіст, що йому, можливо доручатимуть найскладніші завдання міжнароднього значення ... Можливо, йому доведеться побувати закордоном ...
— Я... я не вмію... — відмагався Кармаліта.
— І я не вмів, от уже скільки років працюю...
Слідчий по-батьківському, терпляче, годин з чотири розмовляв із Кармалітою, розпитав про батька шахтаря й про матір, чи давно батьки померли, чи є брати й сестри...
— Ось побачите, тут ви знайдете нову родину... — казав він, зловивши сумні нотки в словах Кармаліти.
Зрештою, вони розсталися, скріпивши своє знайомство розпискою. Звідти Кармаліта вийшов таємним співробітником ГПУ.
VII.
Саме тоді й покинув Кармаліта інститут. Все так складалося.
По-перше, він відразу втратив усіх своїх друзів, він утратив смак дружби, уникав її з тими, кого любив. Бо мусів про них звітуватися. А цього він не хотів. Не міг він про Тосю, про ту містичну хвилину комусь розказувати, коли сонце заграло на вершечках тополь, а внизу бродили тіні й мороки, а вони з Тосею стояли й мовчали, сповнені чудом бути вдвох.
Це було понад його сили.
По-друге (а може це й по-перше), — нема чого чекати. Раз Україна має бути соціялістичною, то треба цей соція-лізм будувати, а не ждати, що він сам із неба впаде.
Кармаліта вибрав саме те село, де колись помирав від тифу. Назавжди запам'яталася йому матірня ласка добрячої, самржертвенної селянської жінки, яка не шукала ніякого інтересу, ніякої оплати за свою доброту. В часи душевного спустошення випливав її світлий, невмирущий образ і нагадував, що крім залізної логіки діялектичного матерія-лізму, є в світі й необраховані, невмотивовані, нематеріяльні цінності, — людяність, духова спільнота, саможертва. Вони безсмертні.
Вони — ланцюг, протягнутий від поколінь минувшини до поколінь прийдешніх.
І от в тім місці, яке видає з себе такі чисті, безкорисні характери, він повинен розпочати нову сторінку в історії України.
Він таки знайшов ту хату, ту сім'ю, де вмирав колись. Але тієї жінки вже не було. Довідався, що померла від тифу. "Тут якийсь петлюрівський вояк лежав без пам'яти, а мама коло нього ходили, доглядали, заслабли та й померли", — розповідала дочка її, Наталка.
Кармаліта стримався, не сказав, що то він і є. Нащо?
Нащадки її, сини й внуки — вже були серед перших, що організували комуну "Вперед". Карпа не застав, той покинув комуну й виїхав десь на Одещину. А з Наталчиним сином Ладьком, щодня тепер бачиться ...
Кармаліта думав, що свій тягар він залишить, покинувши місто, божество і друзів. Але ж ні! Якщо він колись був у щасливому стані невідання, то тепер знав, що увесь час багато незримих очей стежать за кожним його рухом. Коли не він розкаже сам про кожен свій крок, то розкажуть інші. Бо тепер в кожному він міг вбачати такого ж таємного аґента, як і сам, зобов'язаного доповісти про всі зустрічі, слова, жести ...
І він у стосунках з усіма4 нарочито, підкреслено демонстрував свої ідеологічно-витримані, радянські —позиції, щоб спиняти необережних. Він, який так любив свавільний вибрик думки, сміливість.
Не раз і в нього, хоч і палкого послідовника Кампанелли, свербів язик поділитися ворохом думок про комуну. Як би він хотів бути на місці того п'янички, Соловея Стрижа, який може дозволити собі розкіш прийти до комуни й насміхатися:
— Я регулярно навідуюсь полюбуватися, як росте соція-лізм серед цих злаків індивідуалізму ...
Як хотілося йому часом посміятися ввічі, з перцем, щоб аж у носі закрутило!
І навіть такого простого бажання не може він здійснити. Зв'язаний, вкладений у рамочку "ідеологічної витриманосте, заточений у незриму темницю, з обрізаними крилами.
Принаймні, нікого не спровокував він. Та проте, мусів щодня сповідатися — його й у Дрижиполі знайшли. Ну, а коли б ні? То п'ять, десять його знайомих розказали б те, чого не договорив він, — про різні "висловлюванням
Хай би стежили за ним, — кат його бери! Але коли б він цього не знав!
А то він ходив наче з зав'язаними очима. Його всі бачать, — він нікого. Його про всіх допитують, а він не знає, хто на підозрі, хто — на службі, як він. Сліпе знаряддя чиєїсь, волі. Оце такий простір для його химерної, жадливої діяльности, вдачі? Собака на прив'язі!
Кармаліта пригадує собі, що він не хотів уже раз бути сліпим знаряддям. У своєї буржуазії, яка використовувала його національні почуття.
А хто ж ці? Друзі його народу?
І так він тягнув оцей ланець і щодалі, то нестерпнішим здавався він йому. І тут знайшлися приятелі, яких він полюбив, а мусів їх потай кусати безкарно, вони нічого не підозрюють. Бо хто вони — не знав.
Начальство все настирливіше вимагало відшукувати, відкривати клясового ворога, шукати змов, таємних організацій. Вже кілька разів допитуються чомусь про Дуб'ягу, вже ось другий раз про Тараса Сарґолу, — про якісь анекдоти проти колективізації... А може й Тарас, і Дуб'яга? ..
Того ж бандита Дуку Валер'яну Климовичу хоч роди! Хоч яловий, а телись! — як любив казати Яків Дуб'яга.
Кармаліта рішучо ніде в Дрижипільщині не бачив того нав'язлого у всіх на зубах куркульського опору. Людей, як баранів, як курчат, ловлять, звертають голівки їм, б'ють, як телят на різниці, люди тільки вгинають все нижче й нижче голови, тягнуть кляте ярмо . . .
Серафимові Карма літі аж спинилося серце від цієї думки.
Так він працює на те, щоб швидше запрягали людей у-тяжке ярмо, орали лихом, лихом засівали? Так оце отак допомагає він процвітати соціялістичній Україні?
А на що перевелася комуна, яку він так любив! Що сталося з людьми, які ще недавно горіли ідейним запалом!
Духовому зорові Кармаліти, загостреному в самотності, давно вже розкрилися два шари, дві кляси, два полюси в комуні. Вони поволі, але певно викристалізовувалися.
Одна кляса хотіла користуватися привілеями, жити в достатку, користуватися правами комунара, посилати дітей учитися. Друга кляса повинна була працювати, була обставлена безліччю різних "табу", — приписів, штрафів, нарядів ... і не сміла підіймати голову. Власне, ця друга була на батрацькому становищі.
З подивом^ жалем дивився Кармаліта на те, що комуна не тільки не вибивала з голів інстинкту власности, а навпаки: люди тут зривали одне одному очі за кожну дрібницю, всяке абищо викликало заздрощі, дріб'язкову колотнечу.
В соняшному місті Кампанелли характери облагороджуються, а в комуні "Вперед" Кармаліти — паскудніщають, здрібнюються, насмоктуються випарами заздрощів і егоїзму, зненавистю до товариша. То чого варта його праця?
Ех, краще не думати! Однаково, ніякого виходу він не бачить...
VIII.
З каламутного туману подій останніх днів, як притупився й занив біль утрати десь глибоко в серці, Тарасові виплило на поверхню свідомости, що його викликав до себе новий секретар райпаркому, Шварцов.
Здається, повістку із штемпелем "ду*ке спішно" принесено в день похорону Федька.
Тарас не звернув тоді ніякої уваги на цей нікчемний листочок паперу.
Всі вони були прибиті страшним нещастям, що нагло впало в хату. Викликали телеграмою Оксану з Уманя, де вона віднедавна жила.
Батько, — може вперше в житті, — гірко плакав від свого власного нещастя і просив у них, дітей, прощення.
— Простіть, діти, — казав він до Оксани, Тараса й Галі, — простіть мене, як я може колись вам що лихого вчинив.
