Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

але всякому, хто чув це, робилося безпричинно весело. Трахтенберґ працював на комсомольській роботі, — хлібозаготівлі, розкуркуленні, колективізації, — і новий секретар райпаркому, Шварцов, був дуже незадоволений.

6. ПАДАЮТЬ ОБРАЗИ

І.

Масонські ложі не збираються з такою таємничістю, як збираються сьогодні на збори марієцькі активісти.

— Нам, хлопці, предстоїть одне діло ... — казав уповноважений райпаркому, Кольобашка. — Спустили директиву з центру, — вивезти куркулів із району. Тут без плачу, без лементу не обійдеться, за ноги будуть хватати. Так, що краще вперед обдумайте, може хто на свої нерви не надіється, то хай краще не береться.

Якийсь ляк пройшов по обличчях від цих Кольобащи-них слів.

Секретар сільської партійної організації перепитував у кожного персонально:

— Ти підеш?

Того, хто казав: "Ні, не хочу", він виганяв геть:

— Ну, то йди із зборів!

Так повідсилав майже всіх. Зосталося чоловік із десять.

З цих десятьох відсіялося ще троє протягом двох днів. Такий нерішучий приходив і все на жінку звертав: "Жінка, як почула, куди вліз її чоловік, — забирала дітей і хату замикала." Другому жінка чудо робила, щоб не йшов...

— Геть, бачите, ось увесь подряпаний...

— Тепер бабське іго, — похитував головою третій. — Жінка не хоче, — й що ти їй зробиш?

Секретар партійної організації охав і ахав. Таке бандитське село! За куркулем тягне!

От і зосталося їх восьмеро: секретар, Кольобашка, Ладько, Соловей Стриж, Чоломбитько, Трахтенберґ та два представники робочих із міста.

Гапка, хоч і треба було їй, — не пішла. Відмовилася зразу.

— Це не бабське діло, — сказала вона.

Перший раз, як ішли на світанку, то для сміливости понапивалися. В цю ніч намітили забрати чоловік із п'ятнадцятеро. Розділилися на три групи, щоб за ніч охопити хутори.

Кольобашка зайшов за Чоломбитьком. Як виходили з хати, запитав:

— В тебе в оборі нема там якого дрючка?

— Є ... Знайдеться ...

— Як котрий куркуль буде плакати, то витягнемо його дрючком.

І потім додав:

— Хай не ставлять таких домів! ..

— Хіба то вони? То ми їм строїли! А вони нам платили по двадцять копійок у день. Я з цим мненіем несогласний, що вони строїли.

Так підбадьорюючи один одного, їхали на перший, найближчий хутір, Осташенків.

Порожній і закинутий був цей хутір тепер. Жив у ньому тільки старий Никодим та Донька з чоловіком та дитиною. Панько й Сергій десь у другому районі вчителювали.

Ще не сіріло, як загрюкали в двері.

— Відчиняйте!

— Хто там? — почула Донька перша цей грюкіт.

— Свої!

Донька впізнала голос Чоломбитька, з ним вони не раз компанували. Часто забігав він до них на хутір, чарку приносив, на вареники з вишнями приходив. Забігав і Кольобашка часом, особливо, коли ще хлопці були вдома. Разом колись до школи ходили ж.

Відчинили.

— За постановою сільської громади, ухвалено виселити вас звідси, — сказав, не дивлячись увічі, Кольобашка.

Никодим був уже глухуватий. Приставив долоню до вуха.

— Що кажете?

— Не маєте права з сьогоднішнього дня жити тут, бо це — колгоспне, — сказав Чоломбитько.

Старий усе ще не розумів. Донька переказала йому ці слова аж у вухо, і в старого здригнулася й відвисла нижня губа. Сива, довга борода помітно тремтіла.

— Це вже ... На Соловки?

Але Кольобашка й Чоломбитько не мали такої інструкції щодо Осташенків. їх тільки негайно виселити, хай ідуть, Куди хочуть. Правда, ніхто не мав права їх прийняти, хоч би на одну ніч.

Представники влади походжали по кухні й по двох світлицях, заглядали в скриню, рилися коло жердки, над полом, шукаючи чогось. Донька ні слова не казала й тільки тихо плакала, будила сина, вдягала його.

— До скрині не маєте права, — застеріг її Чоломбитько, коли вона почала викладати в велику хустку сувої небіле-ного полотна.

Семен, Доньчин чоловік, тільки блиснув на Чоломбитька своїм поглядом, погляд той іноді був у нього страшний.

— А хто ж до неї має право? Ти? Це її матері праця!

— Це колгоспна власність, — назад кладіть!

Донька вже не могла видержати, вона згадала ту хвилину, як мама рачки прилізла до неї... і гарячі сльози залляли її. Вона нічого не бачила через них. Покинула збиратися, перекладала щось із місця на місце. Якийсь нікому непотрібний будильник... колись він так гарно видзвонював ... риночку ... черевички, що вже на Максимця не налазили ...

А старий Никодим чогось шпортався, шукав чогось, взагалі, — він і не думав наче кидати хати.

— Чи довго ми будемо тут з вами воловодитися? — чвиркнув під ноги собі Чоломбитько. — В нас ще, крім вас, багато ділов. Ну, швидше повертайтеся!

— Старий! Вже готовий? — запитав Кольобашка.

І, не дожидаючи відповіді, Кольобашка підступив до Ни-кодима, почав його обшукувати. Кишені вивертав, довго обмацував підбивку в піджаку, підпоров її трохи.

— Ану, роззуйтеся!

— Тільки підійди, то так і блисну! — погрозливо відповів за старого Семен.

— Цього кожуха не зачіпайте, — спинив Семена Чоломбитько.

Семен один лише складався, не розгубився, одного кожуха вбрав на себе, а другого поклав до небілених сувоїв.

— Нащо тобі другий?

— Це братів!

— Як він без нього досі обходився, то йому не треба. Повісьте назад!

Семен мов не чув.

Тимчасом* Кольобашка знайшов таки в старого гроші, зашиті аж у сорочці. Він акуратно вийняв їх звідти й спокійно поклав у свою кишеню.

— Грабіжники! — скричав, нарешті, Никодим, мов допіру прокинувся.

— Ну! Ти ще будеш тут контрреволюцію розводити? Як хоч, то там тебе ши-ирока дорога на Соловки жде! ..

— Нащо ж ви мою працю грабуєте? — хотів кричати, але шепотів Никодим. — Я ж усе життя робив, я ж нікому нічого не винен. Я ж ніколи не взяв там, де не поклав. Я ж не з'їв, не зносив . . .

— Ну, вимітайся, старий, із хати, нема коли з тобою теревенити, — добродушно підпихнув його до дверей Кольобашка. — І ви там!

Тут знов мало не бійка почалася. Семен і Донька хотіли якомога більше речей винести надвір, а Чоломбитько й Кольобашка нічого не Давали, навіть коцюби й лопати, пікної діжки. Все це начиння вони вантажили на сані, поверх кожухів, гунь та іншої одежі.

Потім, випхнувши остаточно куркулів на подвір'я, узялися забивати двері й вікна дошками. Никодим, Донька, Семен і малий Максимцьо дивилися на цю операцію байдуже, ще не усвідомлюючи, що вони з цієї хивлини без покрівлі над головою.

— Геть звідси, чого вирячили баньки! Не маєте права на цьому подвір'ї бути. Забирайтеся звідси, щоб і духу вашого тут не було, — на прощання сказав Чоломбитько.

— Щоб вами тут і не смерділо... — поправив Кольобашка, бренькаючи на балалайці малого Максимця.

— Як нелюбо на нас дивитися, то самі забирайтеся, — буркнула Донька, здригаючись.

Лише тепер вона помітила, що на дворі — мороз хапас за душу.

III.

Новий секретар райпаркому, Шварцов, був незадоволе-ний вкрай. Лютував.

Не диво, що попередника його, Дмитра Степанського, зняли з роботи й він проміняв необмежену владу над цілим районом на рушницю рядового солдата в армії. В районі не зумів він створити престижу комсомольця, члена партії, його робітників підіймають на глум усякі дрібнобуржуазні недобитки . ..

Щойно від Шварцова вийшов Трахтенберґ, — свій, хороший парень, крепкий, витриманий комсомолець, активіст. Трахтенберґа в одному селі баби надавали дум, побили й вигнали... В другому, — самі сільські партійці сміялися, що він злякався вчителя Сарґоли й тікав від нього, хоч той був без нічого, а Трахтенберґ озброєний ...

Ні, вже досить гнилого лібералізму, пора вже круто закотити гайку, нагріти, кого слід! Секретар партійної організації не потерпить, щоб ...

Шварцов з пересердя подзвонив, щоб увійшла секретарка. Вже досить, пора твердою більшовицькою рукою притиснути ці неподобства.

— Викликати мені назавтра, на десяту годину вчителя Тараса Сарґолу, — наказав він.

Секретарка постояла хвилину.

— На завтра, мабуть, ніяк не можна, — нерішучо сказала вона.

— Що-о? — видивився на неї Шварцов. — Що в вас тут за порядки? Якщо секретар райпаркому викликає, — не може бути ніяких .. .

— Щойно передали телефоном . ..

Шварцов зробив нетерплячий жест рукою. Ніяких! Йому, секретареві райпаркому, хтось сміє перечити?

— Там у них нещастя в домі... — притишено сказала секретарка, все ж наважуючись заперечити.

— Це нас не обходить! — гнівився все дужче Шварцов на вперту секретарку.

— Його меншого брата знайшли вбитим... І ще двох комсомольців ... Щойно передали телефоном.

— Забитими? — позеленів Шварцов.

— По дорозі з Кривчунки до Дрижиполя ... В залізничній будці коло Осташенкового хутора.

— Знов Дука?

— Вони їздили з тиждень із страховим аґентом і верталися . . .

IV.

В хаті у Кіндрата Моголівця вже все поздіймали: з подушок наволічки, капу з ліжка, рушники із стін. Обдерта хата враз стала голою, незатишною пусткою. Мар'яна з дівчиною, тринадцятилітньою Харитею, все те пакували, складали в скриню, знов виймали, зв'язували в окремі клунки, радилися.

— Може образи поздіймати, покинути там з одного, а то ще й за це в куркулі запишуть? — міркує Харитя, охоплюючи критичним оком спотворену хату. — Але ж погано стало!

— Тепер не тра, щоб гарно було! — каже мати, Марена.

— Он по селі такий страх робиться. Цієї ночі знов чоловік із п'ятнадцять забрали. А це вже й до нас черга дійшла.

Вони вже були "описані".

— Та й що ми таке? — обурилася Харитя. — Куркулі, чи що? куркулі це ті, що наймитів мали, та по сто десятин землі.

Харитя ж таки теж трохи чогось училася!

— Хіба ці гицелі дивляться? Он Каленичка так уже вірувала в ці закони, а вони ж вигнали її з'хати. За що? Ану, так руки ламала, так голосила! "Ніхто ніколи мене не тягав, а тепер, як собаку, виганяєте? Чи ви рук доклали до моєї хати?" А той наставив нагана та й кричить: "Виведіть Цїо бабу, бо я за себе не ручаюсь!" її виводять, а вона, бідна, голосить: "3а що ж ти мене гониш? Я ж тобі нічого не винна! Заробила? За що це?"

— Мамо, куди ми все це подінемо? — перебила Харитя Мар'яну.

— Куди його подіти? — запитала невторопно й собі Мар'яна.

— Закопаймо тут десь під полом.

— Еге, закопаймо! Он стара Кичиха закопала. То прийшли саме в морози та й:

"Або пиши заяву в колгосп, або вибирайся з хати!"

"Я без чоловіка не знаю!"

"А де чоловік? Утік, сучий син?"

Та в груди її.

— Ото, коли б оце на мене! — блиснула очицями Харитя.

— А Кичиха:

"Я не піду з хати, я слаба!"

— Дурна! Дала б їм здачі так, щоб аж попереверталися!

— не може спокійно слухати Харитя.

— Еге! Як він із наганом та кулаками, то певно, мусиш.