Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія

Вона хоче до хати, а він її не пускає. То вона тоді:

"Пустіть, дітки, там у мене . .." Мар'яна зідхнула.

— Та мусіла признатися, що пуд сала закопано коло порога, сто двадцять карбованців грошей та одежа. Тільки вона те й бачила!

— Не віддали?

— Де там? Ще й прибігли оті Мачки та почали розбирати. А та Кичиха така, що не змовчить. Геть і не відходила від хати, стояла коло воріт і командувала:

"А ви тієї подушки не валяйте, а складіть чисто!" "Які берете жолоби, то такі ж і привезете, щоб не побили! "-

Геть чисто видивилася, хто яку куди ринку її забрав. Ще десь-то надіється все вернути ...

— Ну, то куди ж? — з відчаєм питала Харитя, більше думаючи про свої клунки, ніж про те, що діється на селі. — Господи, коли б хоч одежу як виховати, а то все, — дідько його бери! Підемо в комуну. Може віднесемо до Стрижа?

— Там йому й очі вилізуть! То такі, що все заглиманять, — і бідні. Ті ніколи не наберуться. Он так тягли Цимбалову скриню, що та аж перервалася надвоє.

— Може до тітки Наталки що віднесемо? — згадала Христя про Ладькову матір, їй двоюрідну тітку. То ж бабуня Харитина та покійна баба Мокрина рідни сестри...

— Хтозна, чи їм уперед це буде, чи нам? — нерішучо сказала Мар'яна.

От, не було куди віднести.

— А якби так до Дрижиполя в містечко? Там же може таки не будуть зачіпати? — згадала про Меркурія Сарґолу Харитя.

— О, дай спокій, в них там своє горе! — замахала руками Мар'яна. — Там ті дядина за ці дні аж зчорніли. Не можу туди навернутися, такий сум там у них. Вже тиждень, як поховали, а все не перестають, плачуть за тим бідним Федьком.

Харитя ходила на похорон, але не дивилися на Федька. Боялася. Всі четверо за_битих були страшні, — помордовані, посинілі, з виваленими чорними язиками. Знайшли їх у недобудованій залізничній будці, що за гони від Осташенко-вого хутора. Були задавлені. Ніхто не знав, що вони там, але їхали на ярмарок у четвер люди і коні коло тієї будки лякалися, хропли й ^алі не йшли.

Трупи вже позамерзали, бо лежали аж із суботи. Ніхто з рідних не шукав їх, бо вони виїхали провадити по селах страхування й удома були певні, що от-от приїдуть. А вони виїхали з Кривчунки й не доїхали до Дрижиполя.

Подушено було їх зашморгом, накинутою на шию вірьовкою.

— І як це так? Чи вони не кричали? — питала Харитя.

— Це ж коло самого Осташенкового хутора!

— А хіба там хто тепер є?

Федько, видко, ще живий був довго, ліз, думав може долізти до хутора, бо лежав віддалік від тих у напруженій позі.. .

Мороз ходив по шкурі, темніло в очах. А як тій бідній матері?

— Ті дядина як не тронуться ума, то я не знаю ... "А нащо я живу?" — все питають .. .

Навіть не задумувалися люди, хто це зробив. Звісно, Дука! Може думав, що поживиться грішми. А в них грошей якраз не було. Везли втрьох сто карбованців.

Мар'яні все стояло перед очима спотворене, почорніле, постаріле на п'ятдесят років Федькове обличчя. Знала його з малої дитини, як ще приказували йому: "Маленький Фе-дючок по припічку скоки-скок!" Потім підлітком, юнаком ... Оце недавно ще' бачила на Різдво, — високий, стрункий, з високим чолом, кучерявим волоссям, з очима дядининими,

— сумними й строгими. Все скурився, що не як вчитися. Вони так задумалися про покійного Федька, що й позабували все... Кругом, кругом віяв той страх. Що той Федько був кому винен?

А клунки стояли, їх треба було кудись сховати.

— Знаєте, що! — надумалася Харитя. — Занесімо трохи до тітки Мотрі. Вона вдова, з трьома дітьми, нічого не має, ніхто до неї не чіпляється.

— Та хіба ж ти не знаєш? Вона й із своїм не знає, де дітися. До неї втік батько з Розумниці та й сидить, ховається ніби, а ті гицлі довідалися й сказали Мотрі:

"Як будеш передержувати куркулів, то й тебе запишемо в експорт!"

Не сьогодні-завтра прийдуть і її розкуркулювати, — де ж вона батька діне?

Не було на цім світі куточка безпечного. Світ широкий, та нема де дітися!

Мати й дочка посідали на лаву й сумно дивилися на обдерту, посиротілу, овіяну жахом і неминучою загибіллю, хату.

— А про хліб і забули! — раптом згадала Мар'яна. Вона тепер стала якась безпам'ятна, забудькувата, — що

робить, то наче уві сні. Це відколи донеслося до Моголівців, що й вони на списку до розкуркулення.

— Розпалюй-но, дочко, в печі, це ж скільки тіста пропаде. Того, що нема ...

Чогось так сумно Мар'яні той хліб місити. Серце стискається — може й на дорогу собі пече? Повезуть і їх, як ото повезли маму й тата, наймолодшу їх сестру, шістнадцятилітню Ганю, двох братів, Миколу й Василя.

Вивезли на тім тижні, цілий ешелон, із Дрижиполя. Господи, що було крику, що голосіння!

Мар'яна з Харитею тільки здалеку й бачили їх усіх, були б може й так не попрощалися, якби сестра Катерина не прибігла напередодні аж із Дрижиполя, — сказати.

— Забрали вже тата й маму!

Як сама бачить Мар'яна ту хвилину. Немов не Катерина була при тому, а сама вона. Слово в слово пригадує Кате-ринині слова.

"Сидять тато отак на лежанці слабі... Такі немічні... А ми з мамою на ослоні, я забігла на хвилину, — журимось, що сидять Микола й Василь у лазні. Коли я зирк у вікно!

"Ой, ховайтеся, тату, бо вже знов ідуть, — хліба правити!"

"Бодай би вони правцем поставали, як я вже той хліб маю ... Це вже мене забирати." "Та тікайте!"

"Буду сидіти, що Бог дасть!"

А тато від котрого часу все або на горищі, або так десь ховалися, бо то щодня приходять за тим хлібом.

"Та ховайтеся ж, бо сюди йдуть, у наше подвір'я!"

"А їйбо, нездужаю встати! Хай уже йдуть, куди я буду ховатися?" — кажуть тато.

Заходять у хату: Кольобашка-"Совєцька власть" і ще якихсь двоє.

" Здрастуйте!"

"Доброго здоров'я!"

"Як живете?"

"Нічого, тільки ось сини в лазні сидять. За що їх посадили?" — питають тато.

"Ось узавтра випустять..." — Кольобашка каже. — "Не волнуйтеся й слухайте, що будемо вам казати, але щоб без крику, спокійно! Щоб були сьогодні ввечері готові. Спакуйтеся, візьміть теплу одежу й десять пудів харчів. Виїдете звідси."

"Добре!" — тихо сказати мама. А в мене сльози: кап-кап-кап!

Списали, що було в хаті, — "до цього вже не маєте права!"

Вийшли вони, а в хаті стало, мов у труні. Де там той крик, де там той плач? ..

Катерина все це розказувала похапцем, бо поспішала. Хоч хліба треба спекти їм на дорогу, бо не то що десять пудів, а навіть нашкребти на одне печиво не було в старих чого.

Спекла тоді Мар'яна хліб та й пішла вдосвіта з Харитею до Дрижиполя. Тата й мами вже не застала вдома, хата була забита, — двері й вікна навхрест перекреслені двома дошками. Вони вже десь, бідолашні, сиділи в лазні.

Побігли до лазні, — а там людей! Кожне хоче своїх випровадити .— та до них ані приступу. Міліція не пускає. Можна тільки здалеку дивитися, наче на тяжких злочинців.

Виводили із лазні під конвоєм, впізнавала Мар'яна багатьох хазяїв із Дрижиполя і з других сіл. З хуторів — дядину Меланку із дитиною, а дядька Микити не було, бо він десь давно утік, не знати куди.

А своїх не видко.

— Ой, мамо, он бабуня сідають в сани! — побачила перша Харитя. — І дідуньо, й Ганя.. .

— Де? Де?

— Он-он-но! Туди дивіться! — гарячилася Харитя, смикаючи Мар'яну за рукав.

— Бачу, бачу! О, й Микола й Василь із ними! О! Та й дядько Андрій тут!

Кожне впізнавало своїх, як виводили та садили в сани. Як посадовили всіх, без кінця їхала валка сошею. Із Дрижиполя, із сусідніх сіл і хуторів... Але вони всі, Христині дочки, — Мар'яна, Катерина, Настя, Олександра, Василина, — бачать тільки своїх. Біжать іззаду, мов цуцики. їх відганяють, — крик, плач до неба несеться. їх відганяють, а вони таки біжать . . . Міліція гонить, — так вони поза крамницями, поза хатами біжать, — щоб хоч здалеку надивитися.

Мар'яна згадує це й не помічає, як великі сльози падають просто в діжку з тістом. Чи ті бідні мама хоч на копійку кому що злого вчинили? Все життя тільки й знали, що робити та роздавати ... Заробили собі — на старість висилку .. . Чи ще там їх Бог милує, чи вже десь із голоду та холоду померли? Не довелося й душу віддати Богові в своїй хаті...

Десь і Кіндрат оце зійшов з очей, як почув, що й на нього вже беруться. Вона з Харитею удвох зосталася. Прийде ніч, — і очей не сплющить. Все передумує. — як на це господарство стягалися, як вони робили. В саду кожна щепа, як рідна дитина. Як же його тепер кидати? Ну, а потім куди?

Все Мар'яні ввижається, що от уже за ними йдуть. Десь шерхне, десь шелесне, десь собака завиє, — вже вона схоплюється й будить Харитю:

— Вставай! Уже йдуть!

Бо то не знати, як воно буде. Одних уночі забирають нагло, як от хуторян, що й не встигли взяти з собою нічого. А другим кажуть напередодні. Котрі розумніші, та повтікали, то ще може як перебудуть оцю лиху годину, це безголов'я ...

То що? — заперечує сама собі Мар'яна, — он дядько Микита Сарґола втік безвісти, а вони першої ж ночі, як зайшли по хуторах, то до дядини приїхали...

Сестри Василини чоловік був за їздового. Від колгоспу йому такий наряд випав.

Приїхали вночі, збудили дядину й сказали негайно збиратися. То Василинин Мехтодь уже сам поліз на горище, набрав їй найкращої муки й ще там чого, щоб не бачили ті гицлі. А згубила дитина черевика й не могли знайти поночі, то вже якось доїхали до лазні, а тоді Мехтодь побіг додому, та приніс із свого хлопця ще невдягані черевички. Як же в такий сибірний мороз дитину босу везти?

А дядина Улита для людського ока розійшлися з дядьком Андрієм. Геть зібралася й кудись виїхала. Його забрали. Десь будуть разом із мамою й татом горювати...

Харитя тимчасом уже розпалила в печі. Вогонь грайливо й безтурботно палахкотів та нагадував інші часи. Здавалося сном — колись вони були щасливі, не боялися за кожний свій ч&с і годину.

Хліб давно вже посаджено у піч. Мар'яна весь час зазирає до нього й не може добрати, — чого це він не гнітиться? Здається й напалила, а білий та й годі...

Мар'яна скрутила з соломи віхтя й ладналася його запалити сірником.

В цю хвилину щось загриміло над головою.

Грім, чи що? Хіба може бути грім серед зими? Чи вже тепер світ так перевернувся? .. Гр-р! Тр-рісь! О, що це?

Так тріснуло й грюкнуло, що здалося, — грім упав просто на їх хату.

Перелякана Мар'яна вискочила на двір. І їй закаламутилося в голові. Вона скрикнула, зомліла й оперлася об плетений тин.

Верха на хаті вже не було, стирчали самі крокви й бантини.